– Юрасику, дитино моя. Коли мене не стане, то слухайся тата. Добре? – гладила Люба кучеряву синову голівку і ледве стримувала сльози.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– А куди ти підеш, мамочко? – запитав трирічний Юрко.
– Полечу на хмаринку і буду звідти за тобою приглядати, – гірко усміхнулася Люба.
– Я хочу з тобою, – притулився Юрко до мами й обійняв своїми рученятами.
– Синочку мій дорогенький… – і сльози полилися з Любиних очей. – Ти будеш із татком. А я вас буду оберігати. І приходитиму, коли ти будеш спатки.
– Я не хо-о-очу, – заплакав Юрко. – Мамочко, не йди від нас…
Але хвороба була невблаганною – рак крові. «Якби звернулися раніше, може, щось би вдалося зробити, – казали лікарі. – А так… Моліться…»
Серце кров’ю обливалося в кожного, хто був того дня на похороні. «Мамочко, не спи. Мамочко, відкрий очки», – просив Юрко, не відходячи від труни. Та молода жінка вже нікого не чула.
Через горілку все виніс із дому
Після похорону чоловік Віталій із тиждень ходив, як у тумані. У 30 років стати вдівцем і з дитиною на руках… «Віталику, ти не переживай. Дамо тобі оплачувану відпустку на місяць-другий. Малого оформимо в садочок. Якось воно буде», – втішали колеги з роботи.
Але після похорону з кожним новим днем чоловікові ставало все важче. Бо все чіткіше він розумів, що Люба ніколи не повернеться. Ніколи не обійме сина й чоловіка. І ніколи життя вже не стане таким, як було.
Щоб полегшити біль, Віталій почав заглядати до чарки. Бувало, до ночі сидів на кухні і пив, доки не падав зі стільця на підлогу й там же не засинав. Лише зранку він прокидався від того, що малий Юрко сидів біля тата і плакав. «Та скільки ти будеш ревіти? – гарчав тоді чоловік до сина. – І без тебе життя не миле».
На той плач щодня приходила сусідка. Забирала Юрка до себе. Нагодує, помиє, перевдягне (бо мала своїх трохи старших хлопчиків). А тоді приходить і просить Віталія: «Я розумію, тобі тяжко. Але чого ж дитина має страждати?» – «А чого я маю страждати?! – кричав до неї Віталій. – Про мене хтось подумав?!»
Так, якби були батьки – чи в нього, чи в покійної Люби, було би набагато легше. Принаймні, дитину забрали би на якийсь час. А так Віталій лишився сам на сам зі своєю бідою. І тільки дружки, з якими щодня пиячив, стали для чоловіка найближчими.
Після двох місяців відпустки Віталія покликали на роботу. Але він так і не вийшов. Аби мати, за що пити, став потрохи продавати Любині речі, потім свої. Виніс на закуску геть усю консервацію. Сусідка просила Віталія отямитися, опанувати себе. Та для нього головною тепер стала горілка. Тож одного зимового вечора Віталій так захотів випити, що взяв синові черевички й попрямував до дверей.
– Це мої… – заплакав Юрко, зрозумівши наміри батька. – Мені їх мама купила.
Віталій, зиркнувши на дитину, вибіг із дому.
– Відда-а-ай! – став просити Юрко і побіг слідом за батьком.
У піжамці, босенький4, він біг по снігу і плачучи просив тата: «Це мої! Це мої!» Та Віталій навіть не озирався до малого. Завернув у найближчому повороті, залишивши дитину саму на морозі. І хлопченя блукало в темряві невідь-скільки, поки випадкові перехожі не помітили дитину під деревом.
Батька – до тюрми, сина – в дитбудинок
В Юрка діагностували сильне переохолодження, запалення легенів. А ніжки хлопчик обморозив настільки, що обидві ступні довелося ампутувати. Після того випадку Віталія позбавили батьківських прав, за злісне невиконання батьківських обов’язків судили й покарали позбавленням волі. А що дитину не було кому передати під опіку, то хлопчик опинився в дитбудинку. Там і познайомився з нянею Оленою.
Молода жінка доглядала покалічену дитину, наче рідну. Носила на руках, читала казки перед сном. Юрко тулився до неї, обіймав, цілував. А одного разу запитав: «Няню, а моя мама не буде плакати, якщо я буду на тебе казати «МАМА»?» Олена не очікувала таке почути. Подивилася в оченята цій знедоленій дитині. І через мить запропонувала: «А давай, ми у твоєї мами запитаємо? Вона ж, ти казав, живе на хмаринці? Ану, подивімося на небо». Вони обоє підняли догори голову. І там одна біла хмаринка справді нагадувала обрис жіночого обличчя. «Дивись, там моя мама! – тицьнув пальчиком Юрко. – Вона до мене сміється! Значить, тепер у мене буде дві мами! Одна тут, а друга там – на небі!» – радісно промовило дитя.
Того ж таки дня Олена пішла до директора дитбудинку і сказала, що хоче всиновити Юрка.
– Олено, ти ж молода жінка. Незаміжня. З таким «приданим» навряд чи знайдеш собі чоловіка. Та й батько дитини може після відбуття покарання заявити про свої права, – пробував директор відмовити няню.
– Я розумію. Але ця дитина зробила мене щасливою. А про заміжжя я взагалі не думаю. Один раз спробувала – більше не хочу, – відповіла Олена.
Директор не став далі наполягати. Бо й сам добре пам’ятав, як два роки тому мучилася молода жінка, дізнавшись про зраду нареченого. Та ще й із ким – із рідною Оленчиною сестрою4! Наречений після того обіцяв, що більше так не буде. Просив не скасовувати весілля. Але через місяць сестра заявила, що вагітна, і наполягала на одруженні. Це стало ще одним ударом. Тож Олена з рідного села переїхала до тітки. Там улаштувалася нянею в дитбудинку. Спочатку думала – тимчасово. Але ось уже два роки, як тут.
– А що будеш робити з батьком Юрка? – наприкінці розмови запитав директор.
– Я вже думала, як-то правильно вчинити… Мабуть, поїду до нього в колонію. Поговорю, щоб потім не було ніяких нюансів.
– Ну, дивись. Якщо треба помогти – кажи. Але ще раз усе добре обдумай…
Знайомство у колонії
У виправній колонії Олена очікувала побачити якогось щербатого зека. Тому дуже здивувалася, коли до неї вийшов молодий, доволі приємної зовнішності чоловік.
– А Юрко на вас дуже схожий, – усміхнулася, глянувши на чоловіка.
У відповідь у Віталія забриніли сльози.
– Вибачте, то я так… – тернув рукою очі. – Не можу собі пробачити…
– Не переживайте. З вашим сином усе добре, – стала заспокоювати Олена. – Лікарі сказали, Юрко зможе ходити на протезах. А я йому помагатиму.
– Дякую… Дякую вам… – знову заплакав Віталій. – Кожен день прокручую в голові той вечір. Кожен день гризу себе. Як би ж я знав, що все так повернеться…
– Віталію… Я от про що хотіла з вами поговорити… – почала обережно Олена. – Юрко – дуже хороший хлопчик. Лагідний, слухняний. Йому дуже тяжко в дитбудинку, бо він звик жити в сім’ї. Як ви дивитеся на те, що я його… всиновлю?
Віталій не очікував таке почути. Він дивився на Олену. Напружено про щось думав. І врешті промовив:
– Я не проти. Навпаки. Дуже вам вдячний. Але чи зможу я спілкуватися із сином? Хоча би телефоном?
– Так, звичайно. Юрко часто про вас запитує. Я купила йому точно такі самі черевички. Сказала, що то мама йому передала. Тож він не тримає на вас зла.
– Дякую… – прошепотів Віталій, опустив голову і знову став витирати сльози.
Усе змінила любов
Після тієї зустрічі Олена та Віталій майже щотижня зідзвонювалися. Малий Юрко щебетав татові по телефону, що він сьогодні їв, які книжки читав із мамою Оленою. Хвалився, що вже вміє ходити на нових ніжках. І показував татові по відеозв’язку, як він уміло вдягає протези. «Таточку, не плач. Ти скоро до нас приїдеш, і я покажу тобі мою нову машинку», – втішав, коли бачив сльози в татових очах.
Ось так непомітно між Оленою та Віталієм з’явилося щось, дуже схоже на кохання. Молоді люди стали настільки близькими, так розуміли одне одного, що якось сама собою з’явилася думка жити потім разом. За зразкову поведінку Віталій отримав умовно-дострокове звільнення. І коли на вечірці з нагоди одруження директор дитбудинку вітав Олену та Віталія зі шлюбом, щаслива наречена у відповідь усміхнулася: «А бачите, часом придане таки помагає знайти чоловіка…»
Оксана Бубенщикова
Фото ілюстративне
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
