Сьогодні Валі 70 років. Якби колись, то до свого ювілею готувалась би за місяць. Щоб меню скласти, продуктами запастися, святкову обновку купити... Бо дуже вже Валя любила, щоб у домі лунали сміх, пісні, веселі бесіди, щоб було що згадати.
Але сьогодні, сидячи біля вікна, Валя дивилася на молоді листочки на деревах, сусідських дітлахів, які бавилися у дворі, і думала: «Колись і я любила життя, а нині світ не милий. Ніби ж не стара, тільки 70-т, та на душі – темінь… За що ж я, Боже, заслужила на таку старість?..» Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Народила, бо дуже кохала
Коли Валі було 25-ть, вона закрутила роман із жонатим мужчиною. Сама не думала, що все так вийде. Але закохалася настільки, що не могла жити без Андрія.
Десь через три роки Андрій сказав, що їм треба розійтися. Бо, мовляв, по партійній лінії йому прислали попередження про «аморальну, як для члена компартії, поведінку» та погрожували звільнити з посади начальника. Перечити Андрієві Валя не могла. Але й жити без нього – також. Тому вирішила… завагітніти.
Коли Андрій дізнався, що Валя вже на третьому місяці, просто озвірів від люті. «Через тебе мене виженуть із вовчим білетом! – верещав до жінки. – Завтра же шуруй на аборт! І попробуй тільки не зроби!»
Валя нічого не сказала. Але тільки за Андрієм зачинилися двері, як вона зібрала в чемодан свої речі і поїхала до сестри на Волинь. Сестра жила на околиці міста. Винаймала дві кімнати у старій хатині. Тож коли сусіди розпитували, хто та вагітна гостя, сестра казала майже правду: родичка, посварилася з чоловіком і поки тут житиме.
Так любила, що все замість нього робила
Коли Валя народила сина, Андрієві так нічого й не сказала. Сестра пропонувала подати на нього в суд, аби платив аліменти. Проте Валя була проти: «Не хотів дитини – і не треба. Я сама виховаю сина». Проте молода мама і близько не уявляла, наскільки важко їй доведеться.
Грошей на дитину, як тепер, у ті часи не виплачували. Сестра помагала. Але із зарплатою у 90 карбованців вона сама ледве зводила кінці з кінцями. А плюс за житло платити.
Правдами й неправдами Валя влаштувалася нянею в дитсадок. Причому попросилася в яслі, аби в ту саму групу забрати сина Олеся, якому було всього чотири місяці. Там же, в дитсадку, Валі як матері-одиначці «вибили» кімнату в гуртожитку. І потрохи життя почало налагоджуватися.
Олесь ріс дуже хворобливою дитиною. Валя постійно з ним то на лікарняному, то на процедурах. Щоліта випрошувала путівку в санаторій. І оця вся біганина, нерви, недоспані ночі так вимотували, що молода жінка змарніла, висохла. Де й поділася її колишня врода. «Валю, ти хоч трохи шануйся. Бо як, не дай Боже, захворієш, то з ким дитина лишиться?» – не раз просила сестра. Валя ніби й розуміла. Але любов до сина так засліпила жінку, що вона жила фактично для того, аби йому прислуговувати.
Олесь не міг без Валі нічого – ні уроків поробити, ні їсти нагріти, ні навіть шнурівок зав’язати. «Валю, ти своєю опікою просто калічиш дитину! – не раз казали знайомі. – Він без тебе ні на що не здатен. А ти не вічна». Та засліплена любов’ю матір нікого не хотіла слухати. «Як треба буде – то навчиться», – відмахувалася від порадників.
І Олесь таким ріс – лінивим, егоїстичним, безініціативним. Навіть коли він був студентом, Валя писала замість нього реферати, курсові, дипломну. Щоб Олесь не завалив випускних іспитів, бігала до викладачів, пояснювала, що хлопець – напівсирота, просила: «Зробіть йому поблажечку. Воно ж і так знедолене». Викладачі шкодували жінку, ставили для її Олеся «слабеньку трієчку». І так матір фактично закінчила замість сина інститут.
Догоджала, а що у відповідь?
Коли дійшла справа до працевлаштування, Валя вже була б рада й бігати замість сина на роботу. Але то було вже смішно. Тому Олеся погнали з однієї роботи, з іншої.
Коли Олесю вчергове повідомили, щоб він не підходить для роботи, Валя просила взяти його на випробувальний місяць навіть без збереження зарплати. Але жінці прямо сказали: «Ваш син нічого не вміє і вміти не хоче. До побачення».
Після того випадку Валя, де тільки прочитає оголошення про роботу, все бігала, аби влаштувати Олеся. Втім кожного разу то фірма відмовляла, то хлопцеві щось заважало: мовляв, робота важка, посада непрестижна, вимазуватися не хоче. «Дитино моя, а куди ж тебе прилаштувати?» – ледь не плачучи, допитувалася матір. «А тобі тільки би всунути мене кудись, – дорікав Олесь. – Вічно я тобі, як кістка поперек горла». – «Ну, що ти таке кажеш, – виправдовувалася Валя. – Я ж переживаю, щоб не пропав без мене, як церковна миша». – «О-о-о, знову твоя шарманка. Як ти вже мене задовбала тою дурною мовою», – визвірявся Олесь, гримав дверима та йшов геть із дому.
Хай п’яний, але дорогий
Уже десять років минуло відтоді, як Олесь ніде не працював. Бідна Валя вже не знала, в кого просити помочі. А от її синові все було «по барабану». Він знайшов собі дружків. Разом вони совалися цілими ночами бозна-де. Вдень закривалися в гаражах і щось там пиляли. Потім ходили до пункту прийому кольорових металів. А звідти Олесь повертався п’яним-п’янізним.
«Боже мій, де ж ти так набрався?» – такими словами зустрічала Валя сина. Щоб він не впав і не покалічився, жінка приносила синові табуретку, садовила, роззувала, заводила до ліжка і вкладала, щоби проспався.
«А якби мій син приходив таким додому, то я давала би качалкою по спиняці – і за двері!» – казала сусідка щоразу, коли слухала, як Валя клопочеться своїм Олесем. «Ну, поб’єш ти його, ну виставиш за двері. А потім хто його буде лікувати, як десь упаде, покалічиться? – риторично запитувала Валя. – А якщо де замерзне зимою? Та я собі ніколи цього не пробачу!» Тож і продовжувала жінка далі нести свій важкий хрест сліпої материнської любові.
І все одно він найкращий
Від постійних багаторічних переживань стало у Валі барахлити серце. Тільки син прийде додому п’яний, вже воно болить, вже тиск під 200. Щоразу Валя хапалася за ліки, за тонометр, якось рятувала себе. А сьогодні завела Олеся на ліжко, кинулася до коробочки з краплями, та їх не знайшла. Перерила все – нема. «Олесю, ти моїх ліків од серця не бачив?» – запитала в сина, поки ще не заснув. «Бачив, отут вони», – пробелькотів син п’яним голосом і поплескав себе по животу. – Труби мої горіли, мусив трохи спирту в них залити».
Так прикро стало у Валі на душі. Вона ж кожну гривню з пенсії рахує, щоб і сина прогодувати, і на ліки вистачило. А тут на тобі – «труби в нього горіли». І тільки про це подумала, як нестерпно заболіло в грудях. Із останніх сил Валя дістала з кишені мобілку, натиснула 103. Хоч як заплітався язик, але таки назвала адресу для виклику «швидкої». Відчинила двері. І знепритомніла…
Коли розплющила очі, вже лежала в палаті. До руки під’єднана крапельниця. Поруч на ліжку – ще якась жіночка. «Не хвилюйтеся. Лікарі сказали, жити будете», – усміхнулася сусідка.
П’ять днів, скільки Валя була в лікарні, син ні разу її не провідав. Один раз забігла сестра, один раз прийшла подруга з роботи. Та Валя переживала не за себе, а за те, чи ж має син що поїсти.
– Ви когось чекаєте? – запитала сусідка, побачивши, як Валя всі свої гостинці – печиво, фрукти, сік – не їсть, ховає в тумбочку.
– Може, син прийде. То дам, щоб поїв, – пояснила матір.
– А скільки йому років?
– 43 скоро буде.
– І ви досі його годуєте? – здивувалася сусідка.
– А що такого? В мене хоч пенсія є. А молодим, де хоч’, шукай роботу. Ще й ті дружки вічно підбивають на випивку.
– То він сидить на вашій шиї, а ви після операції ще їсти йому відкладаєте? – не могла повірити сусідка.
– Він у мене – єдиний. І якби не дружки, то був би найкращий, – ображено промовила Валя. – Так що я, поки житиму, поки матиму сили, буду йому помагати…
…А що ви думаєте про таку ситуацію? На сторінках видання «Духовність» ми обговорили цю тему зі священником. Його відповідь ви знайдете у свіжому номері газети, який вийде друком уже в квітні. До речі, «Духовність. Як жити довго у здоров’ї та щасті» можна також передплатити. Ціна – 10 грн на міс.
Оксана Бубенщикова
Ілюстративне фото від Pixels
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
