Після втрати єдиної дочки розбив інсульт, та жінка навіть в інвалідному візку не втрачає оптимізму
Як немає щастя змалку – то й не буде до останку!» – гласить народна мудрість. Саме так сталося у житті ковельчанки Раїси Постольник, яку біда прикувала до інвалідного візка. Але жінка не нарікає на свою долю, бо каже, що людям ще гірше. Зі своїми проблемами справляється самотужки, як може. Не плаче, не падає духом, дякує Богу, що живе на цьому світі.
Після закінчення школи Рая Постольник вчилася у Луцьку на швачку, а згодом там вийшла заміж за Юрія, народила доньку Ірину. Свекри подарували молодій сім’ї квартиру, щоб жили і горя не знали. Але чоловік Раї почав заглядати у чарку, і вона змушена була покинути його. Жінка забрала Іринку, і перебралися вони жити в Ковель до батьків. Юрій пиячив з кожним днем все більше і більше, а згодом помер, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
Молода вдова пішла працювати провідником (пропрацювала 21 рік), дочку віддала заміж, і сама вдруге вийшла заміж за свого однокласника, який теж був розлучений. Жили у цивільному шлюбі 10 років, а потім розійшлися. Ірина забрала матір жити до себе. У 90-ті роки, в часи безгрошів’я і безробіття, дочка стала їздити на Польщу, возити спирт і цигарки.
Того злощасного дня Ірина їхала з Польщі додому, змучена і невиспана. Добре, вдалося збути товар – тож зять знову запакував машину цигарками. Ірина вирішила ще раз поїхати. Була сама за кермом, надворі – зима, сильна ожеледиця. Ірина, не впоравшись із кермуванням, у Ратнівському районі, с. Видраниця, врізалася в дерево. Смерть настала миттєво. Осиротіли дві Раїсині внучки.
Рая Постольник дуже важко переживала смерть єдиної дочки. Через два роки жінку розбив інсульт – відняло ліву сторону, і вирок лікарів – перша група довічно. Але Рая не впадає у відчай. Змирилася з життям: живе, як може і як доводиться.
– Людям ще гірше є. То ще у мене не біда, – каже жінка, коли побувала у таборі «Єдність», де збираються щоліта інваліди-візочники. Там усякі є, ще бідовіші за мене. Я надворі на інвалідному візку, а по хаті помаленьку пересуваюся з костуром.
Мене киця змушує ходити: сплю, а вона лапкою будить мене, щоб я вставала.
До Раї три рази на тиждень приходить соцпрацівниця, яка поріже всі овочі на борщ, а вже та сама помаленьку однією рукою зварить собі їсти. Мешкає жіночка в одній кімнатці, яка слугує і за кухню, і за спальню. У хаті газу немає – гріється обігрівачем, варить на електроплитці. Зручностей – теж ніяких, лише пральна машинка «Малютка». Води немає ні у дворі, ні в хаті, бери, де хочеш. Добре, що племінник заходить до Раї, який потрапив у аварію і теж має першу групу інвалідності, то дещо поможе. Деколи забігає старша сестра – несе гостинці, як приїде з Польщі.
– А де ж ви миєтеся? – питаю у жіночки. – У хаті холодно ж (треба сидіти вдягнутому).
– А скільки тої зими? – жартує Раїса. – Буде літо – буде легше. Отак і живу. Аби не гірше...
Галина Оліферчук
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
