Колись Ігор був звичайним хлопцем зі столиці. Мав хорошу перспективу зробити бізнес чи кар’єру. Адже школу в Києві закінчив зі срібною медаллю, а економічний факультет Київського національного університету Шевченка – з відзнакою. Далі Ігор влаштувався на роботу. І останній із його записів у трудовій книжці – «державний службовець».
Та у 21 рік Ігор після сімейної сварки пішов із дому та опинився в так званій 30-кілометровій зоні Чорнобиля.
Пройти на заборонену територію допомогли бродячі пси. Точніше стежка, яку вони протоптали у траві. Це була рання осінь. Довкола – неймовірна краса дикої природи. І тут, серед тиші, Ігор вирішив залишитися.
– Місцем для проживання я обрав село Ладижичі. Бо це було одне з найчистіших місць Чорнобильської зони, – розповів 38-річний Ігор Руденя. – Для мешкання обрав одну з покинутих хат. У перший вечір, щоб розпалити грубу, сірники знайшов у кишені кожуха, якого знайшов в одній зі старих будівель.
Не запасся тоді Ігор і харчами. Тому першу зиму жив на яблуках, грушках, сливах, якими рясно родили покинуті садки. А навесні став на городі помагати місцевим самоселам, яких у Ладижичах жило тоді восьмеро душ. І так біля них переймав землеробські премудрості, а за свою роботу отримував трохи продуктів.
Якби не сокира, то вовк би загриз
Майже рік знадобився Ігорю Рудені, щоб облаштувати свій побут, навчитися роздобувати харч. І нині чоловік уже не голодує, як спочатку, а на двох сотках городу вирощує картоплю, цибулю, часник, капусту, огірки, кабачки, помідори, горох, кукурудзу, навіть баклажани, кавуни, полуницю та малину.
– Худоби не тримаю: біля села є річка та озеро, то ходжу ловити рибу. А як не вдається, то «експропріюю» їжу в єнотів, – усміхається оповідач. – Ці тварини – чудові рибалки. Мають улову стільки, що виносять його на берег і лишаються про запас. То я цим іноді користуюся.
А от співжиття з вовками не таке безпечне, зізнається чоловік:
– Їх чимало розвелося в лісах Чорнобильської зони. Вони вважають себе тут господарями. Три рази їхній вожак перестрівав мене на дорозі: випробовував на сміливість. Але як тільки бачив ножа – поступався. І лише одного разу вирішив довести, що він тут головний. Напав на мене. Та я мав сокиру й вийшов переможцем із цього двобою. Відтоді завжди ходжу «озброєний».
Втім здебільшого сокиру Ігор застосовує, щоб нарубати дров, позайматися столярною справою. А ще чоловік навчився виконувати слюсарні роботи.
– У закинутих господарках я познаходив стару пилку, молоток, шматки металу. З підручних засобів зробив вітрогенератор, який крутить від вітру металевими лопатями і подає мені електроенергію. На найвищому стовпі я причепив модем, який тягне інтернет. Тож без проблем можу в цій глушині користуватися мобільним телефоном, телевізором, комп’ютером, – розповідає чоловік. – Сам себе стрижу. Частину одягу сам собі шию (зі старого домотканого полотна, яке знаходжу в скринях).
На запитання, чи не думав чоловік знайти супутницю життя (двом же веселіше), Ігор зізнався: думав, пробував, але…
Тричі пробував створити сім’ю
– Першою моєю обраницею була дівчина Наталя. Вона приїжджала в Ладижичі провідати дідуся. Ми познайомилися. Виникло взаємне почуття. Щоб разом жити, я переїхав до Наталі на Чернігівщину. Там улаштувався на роботу. Ми разом вели домашнє господарство, працювали на землі, за півтора року звели дім. Проте з часом зрозуміли: нам не вистачає порозуміння. І я повернувся до Ладижичів.
Ще одна обраниця Ігоря, Анюта, була із Херсонщини. З нею чоловік познайомився через інтернет. Переїхав жити. Влаштувався на роботу. Але в управлінні соцстраху зарплату отримував невелику. Із цього почалися перші тертя. А потім одне непорозуміння накладалося на інше. І через два роки Ігор знову повернувся до Ладижичів.
Потім було ще декілька спроб побудувати сім’ю. Кожна з них мала той самий фінал. І сьогодні Ігор – цілком вільний від шлюбних обов’язків.
Картини малював на полотні, яке вирізав із розкладушок
А от у взаєминах із чим у чоловіка повна гармонія – так це з мистецтвом. Саме воно стало віддушиною, яка допомагає самітнику не почуватися самотнім там, де не лишилося жодної людини.
– Малювання мені подобалося ще зі школи. Але в дитинстві та юності якось не доходили до того руки. Лише тут, далеко від цивілізації, я почав займатися тим, до чого завжди прагнула моя душа, – зізнається Ігор Руденя. – Коли більш-менш облаштував свій побут у Ладижичах, вирішив узятися за малярство. Для цього обійшов закинуті хати. Познаходив там кольорові олівці 30-річної давності. І почав творити. Перші роботи були примітивні. Старі олівці давали тьмяний колір. Тож, коли друзі «з цивілізації» запитували, що привезти мені в подарунок, я просив фарби, пензлі, лак. І 2006-го створив першу роботу гуашшю.
Бути художником – задоволення не з дешевих, зізнається чоловік. Вартість найнеобхідніших засобів – близько трьох тисяч гривень. А на створення однієї картини треба потратити близько тисячі гривень. І це не враховуючи часу! А це по декілька місяців на одне полотно.
– Щоб здешевити цей процес, перші картини я малював на домотканому льоні. Також використовував шматки тканини, які вирізав зі старих розкладушок, що їх знаходив у покинутих будівлях. Коли мої роботи стали купувати, то я вже міг собі дозволити дещо придбати для малярства і для господарства. Навіть встановив біля хати сонячну панель, щоб мати «енергетичну незалежність».
Коли одну з робіт художника-аматора шанувальник придбав за тисячу євро, за ці гроші Ігор відкрив у Києві першу персональну виставку своїх робіт під назвою «Час зупинити час». Автор представив глядачеві 74 картини. На звороті кожної – вірші, які допомагають розкрити зміст полотна.
– В моїх роботах відсутній людськии? світ. Подекуди трапляються залишки цивілізаціі?, яких поглинають зелении? світ і самотність. Світ моїх картин не має ні добра, ні зла. Це світ, де лише істина і непорушні закони природи та Всесвіту. Світ, що прямує до зірок і проносить іскру життя для відродження, – так пояснює Ігор Руденя свою творчість. Ну, а про себе жартівливо додає:
– Як тварини маскуються в лісі, так я маскуюся, опиняючись серед людей. Коли на виставці був у Києві, одягав костюм, щоб стати таким, як члени соціуму. Та, якщо чесно, чим більше пізнаю людей, тим далі мене тягне в ліс. Тому й живу відлюдником…
Ніна Грицюк
Фото Валентини Григоренко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
