Люди

Завдяки штанзі став рекордсменом області, а гирями по 30 кг жонглював, як м’ячиками

Завдяки штанзі став рекордсменом області, а гирями по 30 кг жонглював, як м’ячиками

Перші роки життя Мирослава Гащина, який народився на Водохреще 1942-го, випали не прості. Вже в п’ятирічному віці він біг пероном вокзалу, щоб невдовзі товарняком їхати з мамою та братом у невідомість.

– Під час операції «Вісла» нас, українців, наче худобу, погнали з польського міста Перемишля. Змусили покинути все: дім, господарство, землю. Сякі-такі пожитки мама змотала у вузлик, на праву руку посадила мого молодшого брата, Володю, за ліву взяла мене, і так ми опинилися на Львівщині, – згадує Мирослав Дмитрович події 1940-х років. – Голодні. Холодні. Їсти хотілося страшенно! Пам’ятаю, якась чужа тітка дістала з торбинки вареників, дає своїм дітям, а я дивлюся – і слинку ковтаю. «Мамо, коли ти наліпиш нам таких вареників, то я їх з’їм усі-усі!»

Стримуючи сльози, молода жінка притулила до грудей маленького сина і пообіцяла: «Обов’язково наліплю…»

Товарняком сім’я Гащиних доїхали до міста Самбір, але жити там не було де. Батько знайшов неподалік вокзалу стару покинуту хатину. Разом із дружиною настягували до порожньої кімнати сіна та соломи й почали життя з чистого аркуша…

Заради спорту покинув лікарську справу

Оскільки глава сімейства шив гарне взуття, то душе швидко сім’я почала викарабкуватися зі злиднів. Облаштувала побут. Згодом відправила дітей на навчання.

– Ще коли я ходив до школи, то старий єврей, який у мого батька замовляв взуття, домовився, аби я вступив до медичного училища. Він казав: «Які би часи не настали, лікар завжди зуміє заробити копійку», – згадує наш оповідач. – Як тільки я здобув фах фельдшера-акушера, мене призначили завідувачем медпункту в село Конюшки, що під Самбором. Там 19-річним я вже брав участь у пологах. Оскільки автомобілів тоді не було, а я щодня мусив добиратися із Самбора на роботу, то не раз ходив пішки по 20 кілометрів в один бік і назад.

Під час навчання в медучилищі Мирослав подружився з одногрупником Миколою, який був круглим сиротою. На свята, коли вся родина збиралася за столом, Мирослав забирав із собою товариша. І так сім’я Гащиних, у якій уже зростало троє синів (бо у Самборі народився наймолодший, Ігор), поповнилася на ще одного, хай не кровного, але дорогого сина.

– Коли Микола пішов до армії, ми говорили про моє подальше навчання у Франківському медінституті. Я зібрав усі документи. Ось-ось мав купити на поїзд квиток. Але в останній момент разом із друзями вирушив до міста Кременця, що на Тернопільщині. Хлопці вступали до педінституту – і я з ними за компанію. Подав документи і так став студентом фізкультурного факультету. Чому фізкультурного? – риторично запитує Мирослав Дмитрович. – Бо спорт мені подобався ще зі школи. Штангу піднімати й гирі кидати я не полишав під час роботи на медпункті. Тож, вступивши до педінститут, я фактично зайнявся тим, до чого завжди лежала душа.

Батьки, звісно, не схвалили вчинку сина. Бо хто такий лікар, а хто – спортсмен. Проте молодість ніколи не думає про старість. І Мирослав усього себе став віддавати важкій атлетиці. Щоразу хлопець демонстрував усе кращі результати. І врешті став чемпіоном області.

Розписалися у спортивних костюмах

Проте не спортом єдиним жив наш герой. Як тільки випадала вільна хвилина – біг на танці. І там серед сотень юних красунь знайшлася та, яка не тільки впала в око, але й на все життя запала в серце.

– Моя Зоєчка була, як із того кіно про кавказьку полонянку: «Комсомолка, спортсменка, а головне – красуня!» – усміхається, обіймаючи дружину, Мирослав Дмитрович. – Вона навчалася на фізматі, була успішною гімнасткою, навіть виборола «золото» на чемпіонаті області. Тож не закохатися в неї було неможливо.

Коли Мирослава Гащина запросили виступати за Волинь, він погодився. А як тільки розповів про це Зої – дівчина, не вагаючись, сказала: «Їду з тобою!»

– Мама домовилася, щоб нас із Мироном без черги розписали. Ми прибігли в спортивних костюмах. Замість золотих обручок обмінялися мідними колечками, поцілувалися і так стали сім’єю, якій уже 58 років, – долучається до розмови Зоя Андріївна.

Переїхавши до Луцька, молоде подружжя більше від двох років жило на орендованих квартирах. Зоя бігала на пари, адже тепер вчилася на стаціонарі Луцького педінституту. Мирослав працював учителем фізкультури і продовжував заочно навчатися у Кременці. Тож як тільки подружжю запропонували отримати житло, а для того – переїхати до Нововолинська, пара відразу погодилася.

Побив рекорд, який не могли здолати 14 років!

Місто шахтарів подарувало Гащиним не лише омріяну квартиру та цікаву роботу. Згодом тут у подружжя з’явилися діти: Андрій та Наталія. Син пішов батьковими стопами і став чемпіоном України з греко-римської боротьби серед юніорів. А донька перейняла мамин талант: зайнялася гімнастикою і навіть представляла Волинь на всеукраїнських змаганнях.

– Але ми не хотіли, щоб діти присвятили себе спорту. Бо це дуже нелегко: жертвувати і здоров’ям, і часом, і в багатьох випадках – перспективою кар’єрного росту. Адже потім, коли спортсмен використав свій ресурс, – його «списують», – щиро каже подружжя Гащиних.

– От візьміть мене. У 27 років я підняв жимом штангу вагою 125 кг і таким чином побив обласний рекорд із важкої атлетики, який до мене не могли здолати впродовж 14 років. Але у віці 30+ спортсмен уже вважається старим. І куди йому далі? – риторично запитує Мирослав Дмитрович. – Закінчивши спортивну кар’єру, я працював тренером, інструктором. А коли ці посади скоротили, вивчився на гірника та пішов на шахту, де трудився аж до пенсії.

Хоч здоров’я нема, та лопатою перекопав 7 соток городу

Гортаючи фотографії та спогади, Мирослав Гащин із ностальгією розповідає про молодість. Колись, каже, 30-кілограмовими гирями жонглював, як м’ячиками, а тепер через оті спортивні навантаження важко руку підняти.

– Але без фізкультури до тепер не можу, – усміхається. – Навесні ще сам перекопав лопатою сім соток городу. Зараз, коли зима, щодня роблю зарядку, наскільки дозволяє здоров’я.

Озираючись назад, Мирослав Дмитрович ні за чим не жалкує. А що здоров’я нема і болячки докучають – так це, каже, наша ціна за щасливо прожиті роки.

– Ви знаєте, часом задумуєшся: от якби стрічку життя прокрутити назад – чи змінив би я щось? І доходжу висновку: ні, нічого. Бо я був чесним із людьми та гідно прожив свої 80 років.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, луцьк, спорт, Долі
В тему

Останні матеріали