Ганнуся зустрічалась зі Степаном ще зі школи. Мріяли про весілля, щасливе життя, діточок, проте все змінив один випадок. Страшна аварія забрала життя юнакових батьків і докорінно змінила його життя.
– Поки нехай живе з бабусею і дідусем, а там заберемо його до себе, – сказали старші сестри, які на той час вже мешкали зі своїми сім’ями в Італії. – Батьківський будинок ми продаємо, а гроші вкладемо в бізнес. Коли Степан закінчить інститут –візьмемо звідти грош, аби купити йому житло.
– Ні, так не піде, – не погоджувався дідусь, батько покійної Степанової матері. – Навіщо будинок продавати? Ви в житті прилаштовані, а оселя нехай буде для хлопця. На бізнес самі заробляйте.
Проте Ірина і Марина все ж зробили по-своєму. Продали будинок і, забравши гроші, через два тижні повернулись до Риму. Ще через місяць дідусеве серце не витримало, і він помер уві сні.
– Донечко, нам потрібно серйозно поговорити, – мовила якось мама Ганнусі. – Бачиш, тут таке діло… Степан – тепер сирота. А сирота, як-то кажуть, є пустота. Будинок його батьків і все майно дісталось його сестрам. А вони ще ті спритниці! Сама розумієш, що все, що в нього тепер є, – то старенька бабусина хатинка.
– До чого ти це ведеш, мамо? – не витримала дівчина.
– А до того, що ми люди заможні і хочемо, аби й твій чоловік був таким, – мовила, наче відрубала, мати. – Тому в неділю до нас приїдуть батькові друзі. В них один син, нежонатий. Поспілкуєтесь, придивитесь одне до одного.
– Мамо, як ти можеш? – закричала Ганнуся. – Я Степана люблю і лише за нього заміж вийду.
– А хто тебе за отого голодранця віддасть? – грізно запитав батько. – Зрештою, тобі поки про навчання думати треба, а не про заміжжя.
Опісля вони поговорили зі Степаном та його бабусею. І так поговорили, що наступного дня після випускного юнак подався на заробітки за кордон.
– Твої батьки нам все одно не дадуть бути разом, – сумно мовив він. – І батько твій правий: що я зможу тобі дати?
– А мені нічого не потрібно, – заплакала дівчина. – Я люблю тебе і хочу, аби ми були разом.
Відтоді про Степана в селі ніхто нічого не чув. Коли запитували бабусю, то вона відмовчувалась: мовляв, десь на заробітках. А через п’ять років не стало і її. Онуки, приїхавши з Італії на похорон, тут же продали оселю і знову гайнули за кордон.
– Совісті у тебе немає, – часто кричала на доньку мати. – Он 25 років на носі, а ти все незаміжня. Роман вже двічі пропонував стати його дружиною, а ти все комизишся. Чого чекаєш? Принца на білому коні?
– Чекаю того, кого люблю, – відповіла Ганнуся. – І ти, мамо, це дуже добре знаєш.
– Степана? – підняла брови мати. – Так він же давно одружився в Польщі, має двох діток. Його хресна мати якось розповідала. А хіба я тобі цього не казала?
У відповідь Ганнуся промовчала. Та й що було казати, коли ці слова ранили її серце гірше від гострого ножа?! Мати зловтішно раділа – на ходу придумала таку побрехеньку, і донька повірила!
Через три місяці Ганнуся стала дружиною Романа. Однак життя молодих не заладилось практично з перших днів. Роман виявився жорстким і дуже вимогливим. Міг накричати на дружину за те, що не вчасно поставила обід на стіл, що борщ надто гарячий або ж, навпаки, чай надмірно схолонув. Ганнуся, яка пам’ятала ніжне, трепетне ставлення до неї Степана, дуже боляче реагувала на крики чоловіка.
А коли трапився викидень – замкнулась у собі. Ходила на роботу в другий кінець села, де працювала медсестрою у фельдшерсько-акушерському пункті. Коли бачила жінок з дітками – тихцем змахувала непрохану сльозу, бо після першого викидня трапився другий.
– Чого ревеш? – не раз гримала мати. – Роман старається, аби у вас все було. А дітей ще народиш. Поїдь в обласний центр до лікаря. Може, тобі щось попити треба.
– Ага, випити, щоб заснути і вже ніколи не прокинутися, – не витримала Ганнуся.
Їй було дуже боляче від того, що її рідні батьки завжди в усьому підтримували Романа. І навіть після викиднів втішали не її, а його. Чоловік і справді переживав, що в них немає діток, однак, як і вона, замикався в собі. Ніколи не обніме її, не втішить, не скаже, що все налагодиться. І від того їй ставало ще більш боляче.
Так пройшло 20 років. Одного разу Ганнуся, тепер вже Ганна Степанівна, їхала в обласний центр – збирали усіх завідувачів ФАПів. День промайнув швидко – в управлінні охорони здоров’я їм розповідали про нові правила роботи, про гуманітарну допомогу, яку отримала область і яка буде розділена й направлена в усі ФАПи. Там вона зустрілась зі своїми колегами – такими ж завідувачами ФАПів як і вона сама.
Поверталась додому останнім рейсом. Той автобус їхав до її села найдовше, бо заїжджав чи не в кожне село. Та вона любила ним їздити, бо в дорозі був час подумати, відволіктися. Раз мотор захурчав і затих.
– Приїхали, – сумно мовив водій. – І так невчасно! За пів години буде глупа ніч. Що ж робити?
І справді – в ті дні сутеніло дуже рано. Автобус поламався посеред поля, і до найближчого села майже десять кілометрів. Ганнуся вирішила йти. Однак через хуртовину збилась з дороги і заблукала. Йти було важко – великі сніжинки вітер жбурляв прямо в обличчя. А ще – вона страшенно змерзла. Тож, коли почула гавкіт собаки і побачила світло в будинку, який враз наче виріс перед нею, неймовірно зраділа.
– Пустіть мене погрітися, – почала стукати кулаками в двері. – Автобус поламався, а я заблукала.
Коли розплющила очі – не повірила тому, що побачила. Поруч був Степан. Обнявши, міцно пригорнув до грудей і заплакав. Виявилось, що після смерті бабусі він декілька років був на заробітках, опісля отримав освіту лісника і працював в сусідньому районі. Мешкав в хатині лісника.
– Не минало й дня, щоб я тебе не згадував, – мовив він, цілуючи її.
– А твоя хресна казала, що ти одружився, – прошепотіла вона.
– Ні, я ніколи не був жонатим, – відповів він. – Такої, як ти не зустрів, а інші мені не потрібні. Я більше не відпущу тебе від себе ані на мить.
– А я не хочу бути без тебе, – прошепотіла вона. – Тільки з тобою.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
