Життя

Двоє чоловіків, двоє дітей та одна величезна любов

Двоє чоловіків, двоє дітей та одна величезна любов

Вона визнана однією з найвідоміших жінок України. І не знайдеться, мабуть, того, хто би не знав Ліни Костенко.

Її думки, викладені на папері, торкаються найсокровеннішого. Її емоції, трансформовані в поезію та прозу, відгукуються у серцях мільйонів. Але така відкрита у творчості, Ліна Костенко втім лишається майже закритою для інтерв'ю. Хоча до ювілею письменниці ми таки відшукали маловідомі факти про її життя, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

16 років писала «у шухляду»

Ліна Костенко завжди вирізнялася «крутим норовом». Ніколи не боялася сказати правду. А коли чула образу – могла й дати ляпаса, дарма, що перед нею «високоповажний чиновник». Такий «крицевий характер» у жінки, мабуть, від її батька – вчителя, який самотужки опанував 12 мов, викладав майже всі предмети у довоєнній школі міста Ржищева, що на Київщині, і якого засудили на 10 років тюрми як ворога народу. Однак, почувши такий вирок, учитель не те що не злякався, заявив суддям: «Вашим червоним прапором тільки биків лякати».

У той час, коли тата садили до тюрми, маленька Ліна пішла в перший клас.

Ліна Костенко
Ліна Костенко

Після навчання у двох школах Києва Ліна Костенко закінчила Київський педінститут, отримала диплом відмінниці у Московському літературному інституті імені Горького. А за видання трьох поетичних збірок отримала рекомендацію наукового керівника: «Талановитий поет із великим майбутнім».

Проте не все було так просто. Коли молода поетеса захотіла в Україні видати четверту свою збірку, «старші й мудріші» колеги порадили їй написати декілька хвалебних од на кшталт «нам хліба не треба, нам партія світить».

Ліна Костенко не погодилася і отримала відмову у публікації віршів. Така ж доля спіткала і п'яту її збірку. Тож, хоча вірші Ліни Костенко полонили читачів у Польщі та Чехословаччині, на теренах Союзу їх можна було тільки таємно передрукувати.

Втім затулити рот Ліні Костенко чи тим паче зламати дух радянська влада все одно не могла. Ліна Василівна продовжувала писати, виступати на захист тих, хто потрапляв у жорна тоталітарного режиму. За це її, віднесену до «чорного списку», не дозволяли видавати аж 16 років. Та письменниця все одно творила.

«Почуваючись захищеною, я робилася як шовкова»

І от саме в період гонінь і переслідувань Ліні Костенко зустрічається людина, яка на все життя стала підтримкою, опорою, захистом, натхненням, – Василь Цвіркунов.

На час їхнього знайомства Ліна Костенко вже мала досвід шлюбу – з однокурсником Єжи-Яном Пахльовським, який теж навчався у Московському літературному інституті і теж був письменником, тільки польським. Плодом цього студентського кохання стала донька Оксана, яка народилася в рік закінчення Ліною Костенко інституту – 1956-го (поетесі було тоді 26 літ).

А Василь Цвіркунов, який був старший за Ліну Костенко на 13 років, на момент знайомства з письменницею пройшов війну, внаслідок поранення утратив ногу, став кандидатом філологічних наук, керівником кіностудії ім. Довженка. Саме в період його керівництва вийшли у світ перлини українського кінематографа «Тіні забутих предків», «В бій ідуть одні старики», «За двома зайцями».

Згадуючи мить знайомства з Василем Цвіркуновим, Ліна Костенко в інтерв'ю Ользі Унгурян зізналася: «Коли ми вперше зустрілися – тільки подивилися одне на одного, і відчули близькість. Все, що було дороге йому, стало дорогим і для мене. Мої друзі стали його друзями. Багато хто, знаючи мій характер, дивувалися: і як це він з нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. І, почуваючись захищеною, я робилася як шовкова».

Хвилювалася за стосунки доньки та вітчима

Так само, як і кожна мама, Ліна Костенко хвилювалася, чи знайдуть спільну мову 9-річна донька Оксана та її майбутній вітчим. Після народження в 1969-му спільної з Цвіркуновим дитини переживала, чи не буде чоловік любити більше сина Василя, ніж «некровну» дочку Оксану.

«Знаєте, дати дитині вітчима не так-то просто, – розповідала потім Ліна Костенко. – Я розумію жінок, які все життя залишалися самотніми, щоб не привести в сім'ю, до дітей, чужої людини. І якби я відчула, що чоловік може бути навіть не байдужим, а душевно-глухим до моєї дитини, або що він буде любити нашого спільного сина більше, ніж мою дочку ... Тоді – все, до побачення!

Але ж цього не запрограмуєш. Ти ж не можеш поставити умову: люби мою дитину! Любов або є, або немає. І не встигла я навіть замислитися на цю тему, як побачила, що моя Оксанка полюбила Василя Васильовича як батька».

Ця любов маленької дівчинки до поважного чоловіка була настільки великою та щирою, що коли Оксана зустрілася зі своїм генетичним батьком, то сказала: «Можна я буду називати тебе Єжи? Я не можу говорити тобі «тато», тому що у мене вже є тато».

Ліна Костенко
Ліна Костенко

А от син Василь, судячи зі спогадів Ліни Костенко, мав крутий норов. Якщо бачив несправедливість – не міг змовчати чи змиритися. Якщо бачив мету – йшов до неї, попри все. Хоча вразлива душа була і в нього.

«Одного разу, протестуючи проти заборони, він відламав ніжку дерев'яного столика і пішов в бій – відстоювати свої права. Я відібрала у нього палицю і з усією лютою силою... вдарила себе по нозі! (Дивно ще, що ноги не зашкодила, синець залишався дуже довго). А син, відчувши, як мені боляче, обняв мене і заплакав. Більше він такого вже ніколи не робив. З роками характер у нього став схожий на батьківський – такий же стриманий, благородний», – в розмові з Ольгою Унгурян розповіла письменниця.

Любить гостре і не їсть сала

Берегинею домашнього вогнища була для Ліни Костенко її мама. Коли ненька пекла пиріжки, це здавалося для творчої Ліни вищою математикою. Та й загалом у побуті Ліна Костенко вважала себе нездарою.

Проте, коли мами не стало, а так хотілося отого смаку, аромату і відчуття, що мама поруч, Ліна Василівна вперше в житті замісила тісто на пироги, і воно з першого разу вийшло. Так само смачними та красивими навчилася Ліна Василівна робити вареники з лісовою малиною чи суницею.

А гриби – це взагалі окрема тема! Ліна Костенко дуже любила ними «займатися». Спершу – виїхати з чоловіком на його «інвалідському» «Запорожці» до лісу. Там із неймовірною насолодою провести тихе полювання. Всю дорогу додому милуватися найгарнішими грибами (для того вони складалися у «святковий» кошик і забиралися до салону автомобіля).

А потім уся ця краса сушилася, маринувалася, тушкувалася, і дуже часто – добряче приперчувалася. Бо, як зауважила Ліна Василівна, вона не любить прісних страв, а якщо вже готує, то так, аби це було витвором мистецтва. Єдине, чого не готувала й чим ніколи не смакувала, – салом: за все життя не з'їла жодного шматочка.

«Життя може закінчитися, а любов – ніколи...»

Попри таку, здавалося б, ідилічну картину сімейного життя, насправді Ліні Костенко та Василеві Цвіркунову довелося пережити немало труднощів. Спочатку під забороною перебували твори Ліни Костенко. А 1973 року «попросили» з кіностудії і Василя Васильовича. Де брати гроші? Чим годувати дітей? Багато хто тоді з письменницького бомонду не розумів упертості Ліни Костенко. Адже за кожен поетичний рядок на догоду партії платилися величезні гроші.

Втім Ліна Василівна не «ламалася». Вона творила те, що розповідала їй душа. Чого тільки вартий роман у віршах «Маруся Чурай», який пролежав у шухляді 6 років, тільки вийшов друком – розмітався з книжкових полиць, а через вісім років приніс авторці Державну премію імені Шевченка.

Після «Марусі Чурай» були ще сотні віршів, десятки нагород. Проте Ліна Костенко не те що не загордилася, навпаки. Коли 2005 року Президент Віктор Ющенко присвоїв Ліні Костенко звання Героя України та особисто повіз цю нагороду до квартири письменниці, Ліна Василівна зі словами «Політичної біжутерії не ношу» відмовилася приймати нагороду.

І чи не єдиною відзнакою, якою дорожить, стала медаль святої Єфросинії Полоцької, яку українській письменниці вручили в Мінську за особливе ставлення до чорнобильської трагедії.

От тільки нагородження це збіглося з дуже важким випробуванням – смертю чоловіка. У тому ж таки інтерв'ю Ользі Унгурян Ліна Костенко пригадувала: «На кладовищі я весь час відвертала обличчя внучки – в сторону портрета. Щоб Слава бачила, що дідусь – живий, він не помер. І ось, коли вже його ховали, Слава сказала Оксані: «Мамо! Я зрозуміла! Життя може закінчитися, а любов – ніколи...»

Після свого похорону Василь Цвіркунов іще багато разів прийде до дружини вві сні. А вона навіть через 11 років після смерті чоловіка писатиме:

Найнезабутніше з облич,

таке єдине, Боже, Боже!

Не плач, не муч його, не клич.

Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.

Ні дня, ні вечора, ні рання.

Його нема ніде. Він скрізь,

вже в остаточній формі існування…

Оксана Бубенщикова

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: поезія, Долі
В тему

Останні матеріали