Український підприємець Ярослав Ажнюк похвалився на своїй фейсбук-сторінці, що його компанія запустила у виробництво FPV-дрон, який назвала «Стус-7».
А ви знаєте, хто такий Василь Стус? І чому так символічно, що саме «дрон Стуса» нищитиме російських окупантів? Якщо ні – тоді розказую… Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Хто не корився –того за ґрати
Це було на Святвечір 1938 року. В селі Рахнівка, на Вінниччині, в сім’ї Стусів народилася четверта дитина, Василько. Коли хлопчику було три роки, його сім’я, щоб уникнути примусової колективізації, переїхала до Донецька, який тоді мав ім’я людожера Сталіна.
Василь Стус виявився настільки розумною дитиною, що школу закінчив із медаллю, та ще й швидше за своїх ровесників. Хлопець хотів у Києві вивчитися на журналіста. Але в нього, 16-річного, не прийняли документів до інституту. Сказали: замалий. І Василь повернувся до Сталіно, де з медаллю був автоматично зарахований на філологічний факультет педінституту.
Попри тотальну русифікацію, Василь Стус відповідав на заняттях лише українською мовою. Він сам вивчив латину. А німецьку знав настільки добре, що твори закордонних письменників читав в оригіналі.
Коли Стусу виповнився 21 рік, його вірші вже друкувала «Літературна газета». У 23 роки Василь почав викладати українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Молодий, розумний, талановитий, він міг стати навіть директором школи. Єдине, що від нього вимагалося, – вступити до компартії. Але Стус відмовився. Після двох років роботи у школі він переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР. Став активно спілкуватися із шістдесятниками – представниками української інтелігенції, яким не подобалися тиранія кремля та цинічне порушення прав і свобод людей в СРСР.
Щоб приструнити вільнолюбних шістдесятників, 1965 року Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. А шістдесятники у відповідь на це продемонстрували в Києві свою незгоду. Це сталося в залі кінотеатру, де мала відбутися прем’єра кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Перед початком фільму Стус піднявся зі свого крісла і вигукнув на весь зал: «Усі, хто протестує проти арештів, встаньте!» Спочатку піднялося пару людей, потім – іще, ще. До залу тут же забігли спецслужби, якими всюди аж кишіло (як зараз у росії). І на кожного українця, який посмів виступити проти арештів, чекало покарання.
Для Стуса це було виключення з аспірантури з «вовчим квитком». Тож поет, педагог, інтелектуал працював чорноробом, постійно змінював роботи.
Його вирок – на совісті медведчука
Ще важче довелося Василеві після того, як спецслужби вбили художницю- шістдесятницю Аллу Горську. Вона виявила неподалік Києва масові захоронення людей, убитих радянськими спецслужбами, надала цій справі розголосу. І КДБ швидко її прибрав: щоб закрити рот правді і щоб залякати всіх інших правдолюбів. Але на похороні, де знову кишіло кадебістами, Василь Стус узяв слово й голосно заявив: убивство Алли Горської замовила влада.
Невдовзі його арештували. За «антирадянську агітацію та пропаганду» вісім років тримали у мордовських і магаданських таборах, змушували працювати на золотих копальнях. Але все одно не зламали вільнолюбного духу українця. 1976 року, відбуваючи своє перше покарання, Стус написав відмову від радянського громадянства і своє рішення пояснив так: «Бути радянським громадянином – значить, бути рабом».
Коли 1980 року Василя Стуса за «антирадянську пропаганду» заарештували вдруге, то адвокатом призначили медведчука (того самого, який потім стане кумом путіна). Стус одразу відчув гниле нутро цього «захисника». Тому відмовився від такого адвоката. Але суд не прийняв відмови. А медведчук не просто не захистив Василя Стуса (хоча це були його прямі обов’язки як адвоката), а заявив на суді, що Стус дійсно винен в інкримінованих йому злочинах.
Вирок Василеві був жорстоким навіть за тодішніми мірками – 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Коли 2020-го історик Вахтанг Кіпіані виклав усю цю правду у праці «Справа Василя Стуса», то медведчук вимагав заборонити книгу. Дарницький районний суд задовольнив скаргу медведчука. Але вже видрукувані примірники «Справи Василя Стуса» так швидко розкупили, що автор мусив замовляти додатковий тираж. Утім заборонити книгу медведчуку так і не вдалося. Бо його скаргу відхилив апеляційний суд.
У смерті обернувся до життя
Відбуваючи своє друге покарання, отримане в тому числі з вини медведчука, Василь Стус зазнавав неабияких знущань ще й від своїх наглядачів. 1983-го його на весь рік посадили до камери-одиночки і тримали впроголодь, бо в самвидаві вийшли нотатки поета «З таборового зошита». Наприкінці серпня 1985-го покарали карцером, бо Стус, читаючи книгу в камері, сперся рукою об нари. Це було настільки цинічне знущання, що Василь на знак протесту оголосив сухе голодування. А в ніч із 3 на 4 вересня 49-річного поета виявили мертвим.
Офіційна причина смерті – зупинка серця. Але Василь Овсієнко, товариш і колишній політв’язень, припускав: Стуса вбили наглядачі ударом карцерними нарами.
Перевезти тіло з пермського краю росії до України дружині Стуса заборонили. Перепоховати поета на Байковому кладовищі в Києві вдалося лише 1989-го, коли радянська каральна машина доживала свої останні роки.
За колючим дротом кремлівські злочинці тримали Василя Стуса фактично третину його свідомого життя (13 років із 49 прожитих). Вони ламали його психіку, катували його фізично. Навіть ім’я його хотіли стерти з нашої пам’яті. Але Василь Стус усе ж повернувся – у книгах і навіть у дронах.
Тому завершити розповідь про нього я би хотіла віршем, який Стус написав у 34 роки, коли його запроторили в камеру СІЗО в 1972-му: «Як добре, що смерті не боюсь я / і не питаю, чи тяжкий мій хрест, / що перед вами, судді, не клонюся / в передчутті недовідомих верст, / що жив, любив і не набрався скверни, / ненависті, прокльону, каяття. / Народе мій, до тебе я ще верну, / як в смерті обернуся до життя…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
