Знову починається літо. Дерева уже відцвіли і радують очі пишними зеленими шатами, клумби – ароматом і різнобарв'ям квітів, а город – смачними полуницями, ніжно-соковитою морквочкою, запашним кропом і петрушечкою, яку так любив мій батько.
І ледве не з-під землі прокльовуються ніжні паростки кропу і петрушки, як я відразу згадую, як мій татусь дрібнесенько кришив цю зелень і щедро посипав нею канапки, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Ой, Петрусю, не сип стільки того зілля, – мама, бачачи цю смакоту, завжди невдоволено супила брови. – Я ж не коза, щоб його їсти.
У відповідь татусь, лагідно називаючи маму своєю кізонькою, говорив, що такі канапки вкрай необхідно їсти кожного дня.
– Бо там – сила-силенна вітамінів, – говорив він. – А аромат який! Ти, Марічко, тільки понюхай!
Проте останній рік до приємно-сумних спогадів про батька, якого на смерть збила машина, коли я тільки-но закінчила школу і зібралася вступати у профтехучилище, додалися ще одні. Їх можна було би назвати веселими, якби не було шкода моєї мами, яка ледве не стала жертвою непорядного кавалера. А все почалося з того, що минулої зими моя мама надумала знайти собі супутника життя.
– Яночко, зрозумій мене правильно, – говорила вона. – Після смерті батька минуло вже 15 років. А я все одна і одна. У тебе – своя сім'я, діти, а ми з кицькою – наче дві сироти. Та й по господарству мені потрібна допомога. Ти з ранку до вечора на роботі, Іван з тої Італії раз на рік приїжджає, а я…
Відчуваю, що і сили вже не ті, та й ласки і тепла хочеться. Недарма кажуть, що лагідне слово і кішці приємне. А я вже й забула, коли його чула. Спершу тебе вчила, тоді старалася, щоб тобі в райцентрі роботу знайти і хоч якусь кімнатку в гуртожитку купити.
Мама, наче виправдовуючись переді мною, все говорила і говорила. І в цю мить я, як ніколи, зрозуміла, як же їй одній важко – я з дітьми приїжджаємо лише на вихідні, мій чоловік вже п'ятий рік в далекому Неаполі заробляє гроші на більшу квартиру, бо ж у малосімейці нам із трьома дітками вже тісно.
А мама… мама тримає чималу господарку, свиней, сама заготовляє в лісі дрова, бо сьогодні роботящого мужика, якого можна було би найняти, щоб порубав дрова, і вдень з вогнем не знайти. Одного разу мама найняла дядька Василя, так він спершу гроші за роботу зажадав, тоді пару пеньків порубав і пішов додому, сказавши, що до зими довго, і він згодом усе доробить.
Звісно, дрова тоді рубала мама, а потім і злягла з хворою спиною. Після смерті батька вона нерідко казала, що вона «і коник, і бик, і баба, і мужик». «Бідна мама, – подумала я. – Вона дійсно стомилася від самотності і хоче простого жіночого щастя».
Тож, коли мама подала оголошення у службу знайомств, я дуже-дуже хотіла, щоб їй зустрівся гарний, порядний і люблячий мужчина. Проте, коли матуся зібралася в гості в сусідню область, у серці з'явилася тривога.
– Мама, ти ж його не знаєш, – пробувала вмовити я. – Як можеш їхати до людини, якої навіть ніколи не бачила?
Проте переконати маму було годі. «Відчуваю, що це він, – замріяно усміхаючись, відповіла вона. – Тож їду, і край. Краще допоможи гостинці поскладати».
З гостей мама повернулася через два тижні. А ще через два отримала запрошення приїхати знову. Накупивши всяких смаколиків, поїхала знову. Тоді знову і знову. А на початку літа, коли на городі почали червоніти смачні полуниці, мама повернулася дещо заклопотаною.
– Яно, ти повинна мене зрозуміти, – почала говорити вона, і було добре видно, що мама нервує. – Розумієш, я далеко не дівчинка, щоб постійно кататися туди-сюди майже за триста кілометрів. Тож вирішили ми з Юрою зійтися і жити разом.
– То й добре, – відповіла я, відчуваючи, що це далеко не єдина новина, яку приготувала мені мама. – Нехай приїжджає – жити є де, господарство теж є. Зрештою, скільки ти до нього їздила – час познайомити і з нами.
– Розумієш, доню, він до мене не хоче переїжджати, – мама відвела погляд. – Тож ми вирішили продати наш будинок. А жити будемо в нього.
Новина настільки мене ошелешила, що я сіла на стільчик.
– І не потрібно сперечатися, – промовила мама, раптово підвищивши голос. – Зрештою, я маю право на особисте життя чи ні?!
Звісно, мама мала на це право, але усе це було настільки несподіваним, що я не знаходила слів. Тож мовчала, поки у голові наздоганяли одна одну обривки думок. Як – продати батьківську оселю? Ту саму, в якій я виросла і з якою пов'язано стільки приємних і щасливих спогадів?
– Мамо, – ледве опанувавши себе, промовила. – То давай хоч по телефону познайом зі своїм обранцем. А то навіть не годиться – ти виходиш заміж, а я не те, що не бачила, навіть не чула твого Юрія. До речі, а покупця на будинок ти уже шукаєш?
– Знайшла, – відказала, наче вистрелила, мама. – Післязавтра йдемо в сільраду оформлювати акт продажу-купівлі. А Юрко… зараз я його наберу.
За мить із телефону, який мама увімкнула на повну гучність, долинули гудки.
– Галю, ти? – почула я чоловічий голос, який видавав, що його господар – людина старшого віку. До того ж – у нетверезому стані. – Кралю моя мила, я так за тобою скучив! Коли ти приїдеш, пташечко моя?
До речі, та стара кляча – та, з якою я познайомився через службу оголошень, уже дозріла до того, щоб продати хату і переїхати до мене.От дурна – заглядає в очі, як той старий побитий собака, і все повторює, що любить мене. Ну-ну, нехай лише продасть хату і привезе гроші. Я її тоді за два тижні виставлю за ворота.
Ми зі Степаном сьогодні трішки випили – він спорив, що Марія виявиться не такою дурною, щоб продати хату, а я казав, що переді мною ще не їдна баба не встояла. Якщо яку хтів, то моя була. Тож він проспорив і виставив три літри самогону. Але я люблю тільки тебе, Галю, і чекаю, коли приїдеш. Чуєш, люба моя? Алло, Галю? Алло… Ех, знову зв'язок пропадає.
У цю мить я поглянула на маму, і мені стало неймовірно її шкода – здалося, що вона старіє просто на очах. Потім були сльози, істерика, валідол, лікарня і мікроінфаркт. Мама лежала в лікарні три тижні. І стільки ж в її очах стояли сльози.
– Здуріла стара, – промовила вона якось у відповідь на мої втішання. – Любові їй на старості літ захотілося. Вже про вічність час думати, а я… Добре, дитино, що ти тоді захотіла його почути, а то б я й хату продала і до нього поїхала.
– А через два тижні вернулася б назад, – намагаючись жартувати, мовила я.
– Ні, не вернулася б, – категорично відповіла вона. – Після такого – або з моста у воду, або у петлю. Я б такий сором не пережила.
Після лікарні мама змінила номер телефону, бо Юрій видзвонював кожного дня, і почала кожної неділі ходити до храму.
– Постійно ставлю Богу свічу з вдячністю за те, що відвів від мене біду, – якось сказала вона. – І прошу, щоб Він і інших, таких же довірливих жінок, як і я, порятував від подібних кавалерів.
Я у відповідь лише ствердно хитнула головою. Правда, тепер стараюся частіше приїжджати до мами – бо господарка потребує робочих рук. А коли на грядках почала червоніти полуниця, я згадала ту прикру історію в житті моєї мами, як задля щастя з коханим ледве не продала батьківської оселі… Як добре, що Господь відвів від такого «кавалера».
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
