Найцікавіше

Їздила у Німеччину на могилу своїх господарів

Їздила у Німеччину на могилу своїх господарів

Ніколи не думала Анастасія Степанівна Бірук із Луцька, що подружиться з родиною німців, у яких колись жила і працювала, будучи вивезеною до Німеччини на примусові роботи. Зараз вона підтримує з ними зв’язок, листується.

Німці гляділи як рідну, а наші назвали «б...»

Народилась Анастасія Степанівна 1927 року у селі Хорошки Полтавської області. До війни встигла закінчити лише п’ять класів. 15-літньою німці зловили її та відправили у Німеччину. Батько ще встиг передати їй маленьку фотографію, де п’ятирічна Настя сфотографована з мамою і молодшим братиком. Наказував берегти це фото все життя як найдорогоціннішу пам’ять. Дівчинка потрапила у село Фішбах до хазяїна на ім’я Фрідріх Клейбергер. Це була звичайна сільська родина хліборобів, щоправда, у них з дружиною не було дітей. Як каже жінка, Клейбергери були дуже благородними, жили за Біблією і зневажали Гітлера та фашистів. Особливо господар. Він, як чув по радіо виступи фюрера, відразу починав сердитися і матюкатися.

– До мене поставилися нормально, – згадує Анастасія Степанівна. – Адже я відразу почала говорити до них німецькою, яку добре вчила і знала в школі. Підйом о 4-й ранку, сільськогосподарська робота: я годувала птицю, худобу, садила та збирала картоплю, у жнива до молотарки подавала снопи. А ще гасала по селу на велосипеді, який мені дали господарі. Виконувала різні доручення: комусь відвезти яйця, комусь – молоко. Мала власну кімнату, жила у будинку разом з господарями, харчувалася з ними за одним столом. Завжди на вечерю кожному давали склянку сухого вина і скибку чорного хліба з паштетом. Їли щодня просяну кашу, печені буряки та гарбузи, а також багато кукурудзи. У неділю я мала вихідний. У цей день писала додому листи. Дуже сумувала за ріднею, за Україною. А ще йшла до нашого коника, запрягала його та їздила верхи. У мене навіть була фотографія, на якій я на фоні хазяйського будинку запрягаю коня. А хто сфотографував – уже й не пам’ятаю.

Жила дівчина з господарями на хуторі, тож спілкуватися не було з ким. Але в селі мешкали родичі хазяїв, до яких вони їздили в гості. Тоді й українку брали із собою. Там Настя познайомилася з такою ж вивезеною дівчиною, як і сама, вони подружилися.

– У той край першими вступили американці, – згадує Анастасія Бірук. – То ті працівники, у кого були погані господарі, стали скаржитися на них американцям. Чомусь розстріляли бургомістра. Ми всі були вражені цією жорстокістю, перелякалися. Господарі просили мене залишитися з ними, казали, що звикли до мене, як до дочки. Але де там! Якби мені тоді та теперішній розум! Дурна, все додому рвалася. А як приїхала, то відразу зрозуміла, що втратила. Господарі, проводжаючи мене, спакували величезну валізу одежі та взуття, бо ж приїхала я до них у лахмітті та з торбиною за плечима. Потім американці взяли в нас усіх відбитки пальців і переправили до наших. А ті руські до мене: «Ты, бл…, собирай свои манатки!» Я аж заплакала, як почула. Щоб мене так називали?!

Баба Настя стала зіркою німецьких газет

Скінчилась війна. Дівчина була вже переростком. Тож одразу пішла в сьомий клас. Закінчивши школу (тоді була семирічна освіта), Анастасія вступила в медичне училище на акушерку. За розподілом потрапила на Волинь. Спочатку працювала в Турійському районі, а тоді вийшла заміж, і її перевели на роботу в Луцьк. Тут і на пенсію пішла. Зараз живе з чоловіком у Луцьку, тішиться онуками та правнуками.

…Минуло 50 років. Уже Анастасія Степанівна була на пенсії. Якось вона сиділа, згадувала свої молоді літа, і раптом їй подумалось: «А чому б і не написати своїм господарям у Німеччину, як вони там?» Сіла, настрочила німецькою мовою лист, відправила на ту адресу, де жила. Відповідь надійшла, на диво, швидко. А писала їй німка, яка жила по сусідству з Клейбергерами – Лора Кайзер. До речі, її однолітка. Вона сповістила, що господарі померли, проте українку Настю тут усе село пам’ятає і дуже хоче побачити. Тож не минуло і кількох місяців, як у Луцьк прилетіло спеціальне запрошення – і 68-річна жінка гайнула в Німеччину.

– О, та як мене там зустрічали, як величали! – вигукує Анастасія Степанівна. – Лора виїхала по мене за 100 кілометрів, поселила у себе. Не встигла я наступного ранку прокинутись, як мене вже чекала повна хата журналістів і фотографів. І ще через день – баба Настя посміхається з німецьких газет! Зі мною зустрічався їхній тодішній губернатор, а на обіди мене запрошували ледь не всі німецькі сім’ї того села. Лора сміялася, що ми тепер усі як старі мавпи зробилися! То ж скільки років сплинуло з того часу, як я там була! Їздила на могилу до своїх господарів, вони разом поховані. Вони прожили довге життя, померли в старості.

– Ви й досі підтримуєте зв’язок з Лорою Кайзер? – цікавлюся.

– Лора померла у 2004 році, у неї був рак. Я листувалася з нею до останнього. А тоді мені стали писати Емілія та Хелена з комітету малолітніх в’язнів у часи війни. Вони вже мають перекладача, тож пишуть мені російською мовою. Вітають зі всіма святами, надсилають листівки, а ще на день народження грошовий подарунок. От буквально вчора від них надійшов лист. То я вже скоро сяду відписувати…

Галина Оліферчук

^ Наверх