Дорогою життя називають алею, оздоблену туями, яка веде до Волинського ліцеюінтернату Волинської обласної ради. У ньому все дихає спокоєм і затишком, усюди чистота й доглянутість, тут відчувається справжній культ науки та духовності. Директор Марія Іванівна Тарасюк називає його своєю третьою дитиною, адже вкладала в нього свої сили та вміння, віру та любов. І їй вдалося виростити справжню гордість Волині — ліцейінтернат, ровесник незалежності України, який входить до сотні кращих навчальних закладів України за результатами зовнішнього незалежного оцінювання. Щорічно серед його вихованців — переможці різноманітних всеукраїнських та обласних конкурсів, а випускників ліцею запрошують на навчання кращі виші країни.
— Маріє Іванівно, як Ви, будучи родом із Чернівецької області, потрапили на Волинь?
— Народилась я в селянській сім’ї, у «шевченківській» хатині. Дуже люблю ту місцину, де провела дитячі роки. Але доля розпорядилася так, що після одруження за направленням чоловіка приїхала на Волинь. Мене призначили директором обласної станції юних натуралістів. Волинський край став мені рідним, полонив красою своїх лісів, озер. Тут я почала втілювати свої мрії в життя.
— А як народився Волинський обласний ліцей-інтернат?
— У 1982 році на Вишкові побудували обласну станцію юних натуралістів зі спальним корпусом. Тоді, власне, були тільки спальний корпус і моя мрія: я завше хотіла допомогти сільській дитині, зібрати під одним дахом обдарованих, здібних сільських дітей, допомогти їм відкрити свої таланти й отримати шанс на розвиток і визнання. Ідея створення обласного ліцею-інтернату на базі станції юних натуралістів на той час була нова. Потрібно було знайти людей, які повірили б у неї. Я цікавилася історією відкриття нових типів навчальних закладів, їздила з колегами в Царськосільський ліцей, аби подивитися, як було колись. Але тоді в таких закладах збирали еліту. А в нашому ліцеї — діти з багатодітних сімей, із глибинки, з віддаленого Полісся: Ратнівщини, Любешівщини. Починався ліцей із учителя української мови, літератури і мене як директора. Звісно, скептиків було дуже багато, задум ставився під сумнів. Але я знаходила в собі сили йти вперед, почала шукати однодумців.
— Вони знайшлися?
— Так, ліцею вже понад 20 років — і до сьогоднішнього дня в ньому працюють також і ті люди, які були першопрохідцями. Це вчителі з величезним досвідом роботи, які відчули, що потрібні дітям, вони щиро вболівають за обрану справу. Серед педагогів — заслужений працівник освіти, заслужені вчителі України, нагороджені знаком «Відмінник освіти України», нагрудним знаком «Василь Сухомлинський». Є і володарі гранту «Соросівський вчитель». Більшість педагогів мають кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії». Усі визнання ними були отримані саме в нашому закладі. Кожен із учителів ліцею заслуговує на відзнаку, пошану та вдячність.
— Які здобутки учнів відзначите?
— Одна з наших випускниць, Ольга Сінкевич, навчається в Оксфорді. Зоряна Вербич — узагалі дуже унікальна випускниця: вона побувала в 30-ти країнах світу, серед них — і Афганістан, Пакистан, Індія, Уганда. Вона захистила у Швеції свою магістерську роботу і працює у сфері гендерної політики. Ми пишаємося тим, що певна основа, бажання бути першими закладені цим дітям у нас. Маємо безліч подяк і грамот із вищих навчальних закладів за наших випускників, за їхню високу успішність і активність.
— А коли ліцей отримав першого переможця? Які досягнення закладу вважаєте найбільш масштабними?
— У другому випуску Оксана Степук зі Старовижівського району посіла друге місце на всеукраїнському конкурсі-захисті наукових робіт у Вінниці. Вона вступила до ВНУ ім. Лесі Українки, захистила кандидатську, стала Соросівським студентом, першою поширила звістку, що на Волині є такий заклад. Потім із року в рік переможців ставало більше. Протягом семи літ у нас вибудувався рейтинг: до 40 переможців в рік. Наш заклад — це дружня сім’я дітей, батьків і вчителів.
— Маєте особливий спосіб винагороди найкращих учнів?
— Так, у нас — дуже гарна традиція: вже 21-й рік, як я організовую кращих ліцеїстів і незахищену категорію дітей у Карпати на відпочинок, влітку й узимку. 14-15 днів ми проводимо в подорожі, підкорюємо гірські вершини. Участь у мандрівках беруть переможці олімпіад, а також сироти, інваліди, діти із малозахищених верств населення.
— Із якого класу діти можуть у Вас навчатися?
— Після сьомого і до закінчення школи.
— А чи відрізняються сільські діти від міських?
— Так, відрізняються. Міські приходять більш підготовлені. Із села теж приймаємо відмінників, але відомо, що там рівень підготовки — дещо нижчий. Та завдяки своїй невтомності й наполегливості сільські діти за кілька місяців наздоганяють і навіть перевершують однокласників. У нас багато талановитих, обдарованих учнів. І не тільки сільські діти відрізняються від міських. Ті учні, у яких батьки на заробітках, — теж дуже особливі. Наприклад, у нас був такий хлопчик, і я практично не бачила, щоби він сміявся. Тільки коли на випускний до нього приїхав тато, у дитини по-справжньому радісно світилися очі. Присутність батьків у вихованні й навчанні не замінять ані гроші, ані подарунки — ніщо. Дитина має відчувати їх поруч.
— А які підходи Ви застосовуєте у вихованні дітей?
— Намагаємося йти в ногу з часом і використовуємо новітні досягнення в методиці викладання. У нас усі кабінети обладнані комп’ютерами, підключені до Інтернету, маємо мультимедійні проектори, показуємо фільми. Але найважливішим у роботі для мене лишається спілкування вчителя з учнем. Дитина має бачити і чути вчителя, а вчитель має відчувати дитину, клас. Не буде контакту — не буде нічого. І ще: вчитель має любити дитину, якою б вона не була. Недарма кажуть: усі професії — від вчителя, а професія вчителя — від Бога.
— А Ви також викладаєте?
— Так, я вчитель біології, але викладаю екологію, бо дуже люблю квіти, природу. Це в мене, напевне, лишилось із села. Весь ландшафт озеленення робився під моїм керівництвом. Пишаюся нашим дендропарком: учні і відпочивають у ньому, і доглядають за ним. У ліцеї ми прививаємо дітям любов до землі та природи. Де б ми не були, де б не відпочивали, після нас завжди лишається чистота і порядок. Це потрібно виховувати змалку, діти мають розуміти, що вони є частинкою природи і треба берегти й любити її так, як і самих себе.
— Маріє Іванівно, дивує Ваша завзятість, енергійність, адже Ви не тільки навчання, але й відпочинок організовуєте учням, самі берете участь у походах. Як встигаєте все охопити?
— Мені подобається активний ритм життя і я люблю свою справу, робота мене надихає. Для мене достатньо 5-6 годин сну. Встаю рано — о четвертій годині, влітку — о пів на четверту. Лягаю о двадцять третій. Під час відпочинку в Карпатах рано-вранці готую дітям сніданок, обід, потім ідемо з ними в гори, а після того готую їм вечерю. Розплановую день так, аби бути з ними весь час. Із дитинства привчена рано вставати. Так робила моя мама: спече вранці хліб — і гайда на роботу. Також маю присадибну ділянку, підсобне господарство — там теж треба встигнути. Мені ніколи не треба будильника, я чітко відчуваю денний ритм. Влітку пів на четверту першою виходжу на город — і ви навіть не уявляєте, як гарно і незабутньо виглядає навіть роса в сонячних променях. Для мене і в цьому є особливе задоволення.
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
