Одна з них — Світлана Органіста. З нею вдалося поспілкуватися у приміщенні Волинського обласного театру ляльок. Розмова відбулася після втілення у життя режисерської роботи Світлани — вистави «Лесина містерія», де вона зіграла головну роль — Лесю Українку.
— Світлано, розкажіть історію виникнення своєї постановки.
— Зробити виставу за творами Лесі Українки мене спонукали власні спостереження, адже у своїх віршах поетеса часто буває і трагічною, і оптимістичною. Це наштовхнуло на думку, що можна зробити як світлу, так і темну Лесю. Таке бачення вилилося у реалізацію «Лесиної містерії», де фігурують світлі й темні янголи, вимальовується боротьба добра і зла, яка існує в кожній душі, у кожному колективі й у кожному суспільстві.
— У процесі підготовки вистави більше приємних чи, все ж, негативних моментів?
— Зазвичай більше труднощів. Те, що на виставі бувають оплески, хороші слова чи квіти, то це невеличка солодка пігулка як плата за роботу актора. Іноді з’являється враження, що театр сьогодні нікому не треба. Попит є лише на попсове, а справжні речі зараз мало цікавлять публіку. Мабуть, через те, що у суспільстві нищиться духовність, тому, відповідно, і в театрі вона зникає — перевага надається речам доступнішим, приземленішим. Зараз усе робиться, щоби розважатися, але не мислити. Справжнє мистецтво через сльози, співпереживання має очищати душу. А сучасні люди переважно, відвідуючи якесь дійство, хочуть прийти і просто пореготати, повеселитися, потусуватися. Прикро, що зараз це стало способом життя, такого собі пустопорожнього існування.
— Як врятувати сучасне суспільство від морального занепаду?
— Показувати людям глибокі речі, адже коли постійно давати їм поверхневе, то і ті, які здатні сприймати високе мистецтво, не зможуть розвиватися. Тому потрібно робити цю важку і невдячну справу.
— Чи є перспективи для українського театрального мистецтва?
— Звичайно, але я на них дивлюся з песимізмом. Думаю, театри працюватимуть і далі, вистави будуть, але є загроза, що вони перетворяться на розважальні шоу. Цілком можливо, що глядачі розучаться співпереживати, пройматися болем і стражданнями інших, а це небезпечно. Щоби так не сталося, треба публіці більше показувати філософські, духовні речі. А якщо говорити про суть акторського мистецтва, то воно є одвічним служінням і точно не світлом софітів, оплесками, викриками «Браво!» Адже тут поєднуються успіхи та невдачі. Робота на сцені вимагає глибокого переосмислення внутрішнього світу, певного самокартання за якісь помилки, тому життя актора — це тернистий, часто трагічний шлях.
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Спілкувався Сергій Жуковський
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
