Брат утопився, дружина та єдиний син померли, а чоловік не втратив жаги до життя і мандрує світом

Олексій Артамонов прожив чималеньке життя. Але у свої 67 років чоловік ні разу не відчував маминих обіймів та навіть не знає, хто його батько.

Усе тому, що як тільки маленький Алік (як було записано у документах) народився зі своїм братом-близнюком, їхню маму через пиятику позбавили батьківських прав. У графі «батько» не було взагалі нікого записано. Тож обоє хлопчиків пізнавали життя серед холодних стін дитбудинку, що в селі Рай Тернопільської області, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

У п’ятирічному віці сиріток спіткала нова біда, про яку Олексій Артамонов досі не може згадувати без сліз:

– Це було літо. Ми, дітлахи, тоді гуляли парком. У ставку побачили, що плаває консервна банка. А це ж був 1957 рік, іграшок ми не мали. І старші хлопці наказали моєму братові: «Ану, лізь, дістань!» та штовхнули у воду.

5-річне хлопченя не вміло плавати. Старші хлопці стояли і спостерігали, як намагається врятуватися маленький сирота. А брат Алік кричав про порятунок, одна ніхто не прийшов на допомогу. «І так у мене на очах брат Володя втонув…» – утирає сльозу наш співрозмовник.

Кажуть, брати-близнюки не можуть довго витримати один без одного. Втім Господь послав Олексієві Артамонову іншу долю: без мами, без тата, без брата, але з непереборним бажанням жити!

Тож після загибелі рідного брата Алік учився, займався спортом. У 15 років його делегували для участі у всесоюзній грі «Зарніца», яка відбувалася в легендарному піонерському таборі «Артек». І ця поїздка настільки вразила юного сироту з Тернопільщини, що він раз і назавжди закохався у мандри. Й ось уже 52 роки відкриває світ.

– Після дитбудинку мене перевели у школу-інтернат. Коли її закінчував і мав отримати документи, учителі сказали: «Ну що, Аліку, вибирай собі ім’я – Олександр чи Олексій», – пригадує наш 67-річний оповідач. І так дєтдомовець Артамонов отримав ім’я Олексій.

Знайшов сестру й оселився в Криму

– Коли в ПТУ тернопільського міста Підгайці я здобув фах тракториста-машиніста, поїхав за спеціальністю працювати до Харкова. Через рік я дізнався, що маю сестру по матері, яка проживає в Криму, і попрямував до міста Керч знайти свою єдину близьку людину, – продовжує Олексій Артамонов. – Господь допоміг мені в пошуках. І в багатотисячному місті я таки знайшов квартиру, де мешкала моя старша сестра.

Щоправда, родичка не надто зраділа появі брата: «Ну, є – то й добре. А в мене й без тебе проблем вистачає». Проте інтернат так загартував Олексія, що він навіть не образився на сестру. Навпаки, аби бути ближче до неї, влаштувався працювати в Ялті на будівництві і жив у Криму, доки його не забрали до армії.

Служба у Збройних силах хоч і була нелегкою, втім допомогла сироті відкрити невідомий Узбекистан, де для хлопця з України все було нове: клімат, рослини, традиції, люди.

– Там дуже гостинні жителі. До кого б ти не зайшов – завжди пригостять чаєм і лепьошками, – пригадує Олексій Євгенович. – Проте, як мовиться, в гостях добре, а вдома краще. І після армії я знову повернувся на Тернопільщину.

Любов покликала на Волинь

А далі були робота на будовах Тернопільської області. Школа міліції у Львові, де Олексій познайомився з майбутнім Героєм України та головою Волинської облдержадміністрації Анатолієм Французом. Зрозумівши, що правоохоронні органи – то не його, Олексій Артамонов переїхав працювати до Кам’янця-Подільського, а звідти – до Хмельницького. І саме в цьому місті зустрів свою першу велику любов.

– Я стояв у черзі в кіно. Там же на той самий фільм хотіла взяти квиток симпатична дівчина. Познайомилися. Дівчина представилася Лідочкою і сказала, що родом із Волині. Ми почали зустрічатися. А коли я зрозумів, що все життя мріяв саме про таку дружину, ми з Лідочкою розписалися та я переїхав жити на Волинь, у село Новокотів під Луцьком, – продовжує наш співрозмовник.

Пара оселилася в затишному будинку, який подарували батьки Лідочки. Через рік після весілля в молодого подружжя народився первісток. І Олексій Артамонов вирішив назвати сина Володею – на честь загиблого брата-близнюка.

Об’їздив увесь Союз

Втім осісти в селі та займатися лише свиньми, коровами і картоплею Олексій Артамонов не зміг. Під час роботи на картонно-руберойдовому та автомобільному заводах чоловік продовжував поєднувати приємне з корисним.

– Мене призначили на таку посаду, що мусив кожного-кожнісінького тижня їздити у відрядження по всьому Союзу, – пригадує чоловік. – А в перервах між відрядженнями устигав і гній викидати, і картоплю садити-копати.

Ще більше мандрівок подарувала Олексієві Євгеновичу посада адміністратора у футбольному клубі «Волинь», робота в туристичній фірмі «Контакт» і призначення радником голови Національної туристичної організації при Держслужбі туризму і курортів України.

– Десять років (із 1997-го до 2007-го) я курував роботу всіх санаторіїв у західному регіоні, організовував виставки, їздив країнами СНД переймати досвід туризму. І аж коли здоров’я дало збій, пішов на пенсію, – продовжує Олексій Євгенович.

Жив на Афоні і літав до Парижа

Утім і на заслуженому відпочинку пенсіонерові не сиділося вдома. Жодного року не минало, аби чоловік не здійснив якоїсь захопливої поїздки. Не втратив чоловік оптимізму навіть тоді, коли передчасно пішла із життя Лідочка, а за два роки після неї – єдиний син, названий на честь загиблого брата-близнюка.

– Мені дуже важко було змиритися з утратою двох найближчих людей. Та не встиг я оговтатися після їхньої смерті, як доля нанесла новий удар – я залишився без даху над головою, – втирає Олексій Артамонов непрохану сльозу.

– Фактично бомжем я став тому, що хата, в якій ми проживали з Лідочкою, належала її батькам, вони переписали житло на свого внука (тобто мого сина). А коли Володя помер, житло розділили між найближчими родичами. І скільки я не судився, скільки не просив залишити мені дім, мені вділили лише невелику частину будинку.

Та навіть залишившись без рідного дому, Олексій Євгенович не впав у відчай. У січні 2013-го він попросився до Луцького геріатричного пансіонату і тут знайшов свою другу родину.

– Я, чесно кажучи, дивуюся людям, які обирають існування в чотирьох стінах своєї хати. Бо я, наприклад, дотепер живу у своє задоволення і насолоджуються кожним новим роком, що його дарує мені Бог, – зізнається наш оповідач. – У мене мінімальна пенсія, але я все одно відкладаю щомісяця по чотириста гривень, аби хоча б раз на рік побувати в якійсь країні. Крім того, ці поїздки дарують мені знайомства з новими людьми, а нові люди пропонують нові подорожі.

І що навіть із мінімальною пенсією можна мандрувати, підтверджує закордонний паспорт Олексія Артамонова.

– За останні пару років я побував у Болгарії, Польщі, Румунії, Італії. Позаторік на Вінниччині під час гостин у владики Симеона познайомився з митрополитом Пантелеймоном, який править на Афоні. Він благословив мене на гостину. Небайдужі волиняни пожертвували мені 100 євро на авіаквиток, і я за десять днів відвідав три монастирі на Святій горі, отримав від монахів ікону «Утамуй мою печаль», яка тепер розміщена на почесному місці в геріатричному пансіонаті.

А ще монахи подарували мені на дорогу 200 євро. Проте я їх не витратив, а купив путівку і три дні насолоджувався Парижем, – розповідає 67-річний чоловік. – А минулого року я побував у Празі. Гроші потратив тільки на дорогу. Харчувався тим, що на сніданок давали в готелі, а ще мені дозволили із собою брати з готелю їжу на обід та вечерю. Щоб відвідати платні екскурсії, я підбирав вхідні квитки, які туристи викидали у смітник, і так проходив.

А ще у Празі, на Карловому мосту, познайомився з нашою художницею. Іншим туристам вона пише портрети за 500 крон (це на наші гроші більше ніж 500 гривень), а мені написала шарж безплатно.

Крім закордонних поїздок, Олексій Артамонов постійно подорожує Україною. Він – учасник різноманітних фестивалів, конкурсів, виставок, концертів. Як студент Університету третього віку бере участь у міжнародних змаганнях із шашок та шахів. А ще особисто був знайомий із першим космонавтом України Каденюком, міністрами, народними артистами, прем’єрами та всіма п’ятьма президентами України! Тож із автографів, що їх Олексій Євгенович назбирав за 52 роки мандрівок, можна створити цілий музей!

– Цього року, як дасть Бог, відвідаю Азербайджан. Уже збираю гроші на квиток до Баку (бо це треба три тисячі гривень і дві з половиною доби їхати поїздом в один бік). А там мені домовляться за безплатне проживання у студентському гуртожитку, – ділиться планами наш невгамовний мандрівник.

– Новий рік я зустрів у санаторії «Лісова пісня», де брав участь у балі-маскараді. Різдво на запрошення архімандрита Арсенія зустрічатиму у чоловічому монастирі святих Петра й Павла. А на Василя беру участь у заходах, що їх організовує Університет третього віку. Так що про старість і хвороби думати просто не маю коли.

Оксана Бубенщикова