У Світлани Петрівни життя текло, як у всіх.
Чоловік, син, квартира в обласному центрі. А ще – робота на фірмі, де жінка працювала головним бухгалтером з ранку до ночі. «І нащо ти стільки на себе взяла? Тож усіх грошей не заробиш», – не раз казали люди. Та Світлана тільки відмахувалася: «Я для сина стараюся. Щоб мене на старості доглянув». Про це йдеться у газеті «Твій портал».
Хто чув ті слова, тільки криво усміхався: ага, мовляв, надійся. Втім Світлана Петрівна була впевнена: так виховає свого Артемка, що всі тільки заздрити будуть.
Хто в хаті хазя(йка)їн?
Чоловік Світлани, Володя, працював на заводі. Добрий, чесний. На таких кажуть: трудяга. Але заробляв трохи менше за жінку. Тому керування домашніми справами й виховання сина – це була «парафія» дружини. Володя до того звик. Інколи, бувало, пробував вставити свої п′ять копійок. Особливо, коли мова заходила за Артема.
– Свєто… може, не треба так строго з хлопцем? – обережно захищав сина.
– Я краще знаю, – закривала йому рот Світлана. І на тому розмова закінчувалася.
Щоб не робити в хаті скандалу, Володя брав із балкона вудочку, рюкзак – і їхав собі на річку. А на те, що жінка вслід кидала докори, вже не зважав: «Кричи собі, хоч лусни», – відповідав собі під ніс і додому повертався пізно ввечері, коли жінка спала.
Дивлячись, як поводиться батько, Артем теж ріс слухняним. Точніше – таким видавався. Він змалечку затямив: мамі краще не перечити. Тому мовчки слухав її повчання: «Із тим хлопцем не дружи: за ним тюрма плаче», «У той двір не ходи, там одні наркомани», «На велосипеді по дорозі не їдь – машина зіб′є». Артем, бувало, пробував заперечити. Та від того тільки гірше ставало. Тому врешті він лише коротко відповідав: «Добре, мам?». А Світлана на ці слова додавала: «Я ж про тебе думаю. Ти в мене одненький».
От і ріс Артем таким, яким його хотіла бачити мама: тихим і покірним. Ніхто особливо не питав, чого він сам хоче.
Подарунок на 20-річчя
Коли Артему виповнилося двадцять, Світлана вирішила зробити йому пам′ятний дарунок. А що давно помітила, як тягне сина до автомобілів, як старанно він учиться з батьком кермувати машиною, то вирішила здивувати свого пестунчика.
– Галю, ти що – здуріла? – у Володі аж очі на лоб полізли, коли почув про нову машину для сина.
– Дитині 20 років! – пояснювала Світлана.
– Але нове авто із салону – це купа грошей! – далі дивувався Володя.
– Я вже все порахувала: оформлю оплату частинами, я як бухгалтер візьму собі для підробітку ще двох ФОПів. Якось вичухаємося, – заспокоїла дружина.
І ось настав день, коли під їхнім будинком з’явилося новеньке «BMW» – блискуче, мов із рекламного відеоролика.
– Сину, ми з татом тебе вітаємо, – розбудивши Артема, промовляла урочисто Світлана. – Щоб ти був здоровий! Слухав маму! А для повного щастя – ось тобі!!! – і простягнула коробочку.
Артем спросоння став шпортатися. Думав, одеколон. Та, коли дістав ключі від машини, очам не повірив.
– Це що – розіграш? – перепитав у батьків.
– Ану, виглянь у вікно, – далі інтригувала мама.
Артем схопився з ліжка. Рвонув до вікна. А там новенька «беха»! Тож вскочив у штани і полетів сходами на вулицю.
– Це точно моя?!! – сміявся щасливий. Схопив маму на руки! Закружляв із нею! Вона собі давай сміятися! А коли обоє зупинилися, тато Володя додав:
– Тільки ж будь обережним. Бо до біди, сам знаєш…
– Тату, не починай… – відмахнувся Артем і пішов до машини розбиратися, що там і до чого.
Дзвінок про аварію
Якою ж щасливою стояла Світлана Петрівна, коли з вікна дивилася, як син завів мотор, як акуратно став рушати.
– Тільки щоб не гонився! – гукнула у двір.
– Добре! – махнув Артем рукою і почав виїжджати з двору.
Матір іще довго стояла на балконі. Її серце переповнювала гордість: за сина і за себе. Увесь день, поки готувала святкову вечерю, уявляла, як син зараз їде містом на новій машині, а люди обертаються і запитують: «То часом не Світлани Петрівни син?» – «Та він, він. Де ще такий гарний хлопець може бути?»
Але радість матері тривала недовго. Бо вже через рік Артема було не впізнати. Йшов із дому рано, а повертався опівночі. На запитання «Де був?» відповідав знехотя: «З хлопцями». – «А що робили?» – «Нічого такого».
І так тривало доти, аж доки одного вечора не задзвонив телефон. Світлана глянула на екран – «Синочок». Підняла мобілку, а там – чужий голос:
– Добрий вечір. Чи відомий вам чоловік на ім′я Артем?
– Так, це мій син. А ви хто?
– Це сержант Олексій Мельник. Патрульна поліція міста.
– Боже, що сталося?.. – почали у Світлани підкошуватися ноги.
– Дорожньо-транспортна пригода. Ваш син перевищив швидкість і зіткнувся з електроопорою. На щастя, він живий. Карета «швидкої» вже забрала його і ще трьох постраждалих. Вони зараз у міській клінічній лікарні.
– Яка пригода? В якій лікарні? – не могла жінка переварити почуте. – Ви щось плутаєте! Мій син ніколи не перевищував швидкості.
– Трасологічна експертиза все встановить. А ви поїдьте до сина, – сказав поліцейський і поклав слухавку.
– Що там? – вибіг із кімнати Володя.
– Артем… – ледве ворушила Світлана блідими губами. – Поїхали в лікарню…
Шокуюче відкриття
Світлані здавалося, що все це якийсь кошмарний сон. Але стривожений погляд медсестер говорив: це страшна реальність.
Хірурги проводили екстрені операції Артемові та ще трьом хлопцям, які були того вечора в «BMW». Хтось із батьків уже сидів під дверима хірургічного відділення. Якась дівчина плакала й шепотіла: «Хоч би вони не вмерли».
Нарешті з операційної вийшов лікар. Запитавши, чи є хто з рідних Артема, підійшов до батьків:
– Стан важкий. Поки рано давати якісь прогнози. Але шанс є.
Тільки після цих слів Світлана дала волю сльозам. А Володя, заспокоюючи її, став прислухатися до розмови двох парубків, які підійшли до відділення хвилин десять тому. Почувши, що ті балакають про Артема, батько запитав у незнайомців:
– Хлопці, я тато Артема. Це, – показав на заплакану Світлану, – його мама. Ви щось знаєте про цю аварію? Ви його друзі?
– Не зовсім друзі. Просто в автоклубі тусувалися.
– В якому ще автоклубі? – витерши сльози, підійшла Світлана.
– «Супердрайв» називається. Уже рік десь ми з Артемом на змаганнях разом ганяємо.
– Що значить – «ганяємо»? Ви, певно, щось поплутали? – не вірила Світлана своїм вухам.
– Та Артем – крутий пацик. Літає під 200! Про нього весь тікток гуде! – оживилися хлопці. – А що – Артем вам не розказував?
Світлана відчула, як їй знову стає погано. Невже це все про її сина? Про її золотого хлопчика?
Сльози каяття
Пів року Артема намагалися поставити на ноги. Світлана залізла в борги, щоб відвести його до закордонної клініки. Та травма хребта була настільки серйозна, що навіть світочі науки не могли поставити хлопця на ноги. Єдине, що вдалося, – відновити чутливість вище від попереку. Тож на 21-річного Артема чекав пожиттєвий візок.
Одного вечора, повернувшись із прогулянки біля клініки, Світлана обережно завела із сином мову:
– Артемчику: як же так вийшло? Ти ж завжди обережно їздив. Був золотою дитиною.
– З тобою – так, – гірко усміхнувся хлопець.
– Що значить «зі мною»?
– Бо ти ніколи не дозволяла мені бути собою. Контролювала кожен мій крок: те не роби, туди не ходи. Я втомився жити під твоїм ковпаком, робити тільки те, що хочеш ти, – подивився він на матір утомленими очима. – А машина давала мені свободу. Ту, яку ти постійно в мене забирала.
– Але ж я за тебе переживала. І для тебе старалася.
– А ти хоч раз запитала, чи мені це треба? Твої старання. Твої переживання. Це моє життя. І я хочу вирішувати, з ким дружити, куди ходити.
У палаті стало тихо. Світлана опустилася на крісло біля ліжка. І гірко заридала. Все життя вона думала, син – її найрідніша людина, найближча, найдорожча. Сподівалася, на старості він догляне. А воно он, як вийшло…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
