Життя

«Я не хотів тебе продавати: так вийшло…»

«Я не хотів тебе продавати: так вийшло…»

Петро з Марією жили, як усі в селі: хата, город, які-не-які підробітки в місцевого фермера.

Та, коли Марія захворіла на рак і за три місяці померла, Петро ніби зламався. Нічого не хотів: ні по хазяйству щось робити, ні на шабашки їздити. Та й як покинеш дочку? Дитині 12 років, рано ще саму в хаті лишати. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

І почав Петро пити. Спочатку горе в горілці топив, потім – настрій собі піднімав. Город заріс бур’янами. Стара хата почала хилитися. Щоб мати якусь копійку за душею, Петро то ворота комусь поставить, то дах перекриє. Мав чоловік золоті руки, але майже всі гроші пропивав.

Реклама

– Тату, ти купив мені булочку? – ледь не щовечора зустрічала Оленка благальними словами.

– Нема грошей, – бурчав батько, роззуваючись у сінях. – Піди картоплі навари. Заодно і я поїм.

Ішла дитина на кухню. Мовчки ставила каструлю на плиту, чистила бульбу, варила. І так, мокаючи картоплю в олію, вечеряли…

«То здай малу в інтернат»

Одного вечора Петро сидів із чоловіками біля магазину. Розпивали пляшку самогонки, закушували оселедцем, який узяли в магазині «на вексель». Завели мову про заробітки.

– Чув, у Польщі на фермах платять добре, – сказав один із чоловіків. – Можна за пару років стільки євриків назбирати, що хату поставиш.

– Добре тобі, – хмикнув Петро, перехилив стопку і занюхав хлібом.

– А тобі чого погано? Оформляй документи, та й разом поїдемо.

– Та куди? Дитина в хаті – на кого залишу? – скривився Петро.

– То здай малу в інтернат, – сказав інший із чоловіків. – Там і нагодують, і вчитися буде.

Петро тільки похитав головою.

– Не хоче вона туди. Раз уже оформляв. Через три дні втекла. Казала, ліпше буде вдома голодувати, ніж із чужими жити.

Але після тієї розмови черв?як сумнівів щодня точив Петра. Бо ті в селі, хто вже поїхав на заробітки, то і хати будували, і машини купляли. «А дочка що? Перетерпить рік-другий: нічого з нею не станеться», – вирішив Петро й поїхав до райцентру на фірму, яка допомагала з роботою за кордоном.

– Ну що, будеш підкорювати Європу? – пожартував директор фірми Ігор Миколайович, кремезний чоловік років тридцяти із веселою вдачею.

– Та думаю, – почухав Петро потилицю. – Тільки не знаю, куди дочку подіти.

– Скільки їй?

– П?ятнадцять скоро.

Ігор Миколайович щось хотів відповісти. Але раптом замовк, напружено щось обмірковував і врешті сказав:

– Слухай… А, може, залишиш її в мене?

Петро здивовано глянув:

– Як це?

– Та так. У нас із жінкою дітей нема, а ми завжди хотіли дівчинку. Будинок у мене великий, усі знають. Грошей кури не клюють. Буде твоя дочка – як вареник у маслі. А ти поїдеш, заробиш євриків та тоді забереш малу.

Петро мовчав. Та бізнесмен не здавався:

– Подумай сам: твоїй дочці або в інтернат дорога, або до мене.

– Та… не знаю… – вагався батько.

– Ти не переживай. Я навіть грошима тобі поможу, – Ігор Миколайович витягнув із кишені пачку доларів і поклав Петрові в руку:

– На ось! На перші пори. Там десь колись віддаси, як заробиш.

Петро став рахувати й остовпів. Десять тисяч доларів! Та він таких грошей зроду не мав!!!

– То що – по руках?! – засміявся бізнесмен. І Петро здався...

«Тату, коли ти мене забереш?»

Через трохи Петро вже віз доньку до величезного будинку на околиці райцентру.

Оленка тремтіла і ховалася за батьковою спиною, коли незнайомі чоловік та жінка вийшли їй назустріч.

– Ну що, подобається? – усміхався господар, показуючи дитині свої володіння. – Тут і собачка є, і котик.

– Матимеш свою кімнату. Іграшки. Одяг. У школу на машині будеш їздити, – припрошувала молода, гарно вдягнена жінка.

Оленка мовчала і ще міцніше стискала батькову руку.

– Не бійся нас. Ходи. Бо якщо не залишишся, тато віддасть тебе в інтернат, – тихо додав Ігор Миколайович. – А там, сама знаєш, як?

Оленка зблідла й відпустила батькову руку:

– Я… залишуся, – прошепотіла, очима, повними сліз, подивилася на батька і пішла до великого будинку, куди її повела чужа усміхнена тьотя…

…До Польщі Петро їхав із важким серцем. Думав про доньку, переживав. Та нова робота швидко його захопила. Фермер, до якого потрапив, виявився добрим чоловіком. Платив чесно. Петро працював, як віл.

«Зароблю грошей, – думав. – Потім вернуся. Заберу доньку. І заживемо по-людськи».

Щодня він писав повідомлення Ігорю Миколайовичу. Запитував, як Оленка. Бізнесмен відповідав коротко: «Ні в чому не має потреби». Іноді дозволяв поговорити з Оленкою по телефону. І дитина розказувала про нових друзів у новій школі, про песика, якого їй подарував дядько Ігор. «Тату, у мене все добре. Я ходжу в школу», – щебетала дитина. Але в кінці кожної розмови запитувала: «Тату, а коли ти мене забереш?» – «Скоро, обіцяю», – щоразу казав Петро і, щоб не показувати своїх сліз, клав трубку.

Дитину – в обмін на 10 000 баксів

Минали роки. Розмови батька з дочкою ставали все рідшими. Петро тим часом добре став на ноги. Його підвищили на фермі. Він почав зустрічатися з донькою свого хазяїна, полькою Ганною.

Їй було вже за 30-ть, тож жінка була не проти створити сім?ю. Через рік Петро з Ганною одружилися. Звели новий гарний дім. Петра оформили співвласником ферми. І єдине, що було на заваді сімейному щастю, – діти. Точніше – їхня відсутність.

 – Слухай, може, давай всиновимо якусь сирітку, – одного вечора запропонувала Ганна. І тоді Петро нарешті наважився розповісти, що в Україні має дочку.

– Як ти міг?! – Ганна аж руками сплеснула. – Дитину залишив чужим людям? І стільки років про неї мовчав?!

– Я думав… їй там добре…

– Поїдь та забери її! Чуєш? І то завтра!!!

…«Як же давно я тут не був? – думав Петро, крутячи кермо своєї автівки. – Райцентру не впізнати».

Він ледве знайшов серед нових вулиць будинок, куди десять років тому привіз дочку і лишив чужим людям.

Тремтячими від хвилювання руками Петро натиснув на дзвінок у воротах. Через трохи з воріт вийшов Ігор Миколайович. Схуднув, навіть якось помолодшав. Він глянув на Петра. Видно було, що упізнав:

– Чого тобі? – холодно запитав.

– Я по дочку… – розгублено сказав Петро. – Хочу її побачити.

– Нащо? Ти ж мені її продав, – криво всміхнувся бізнесмен.

– Що ти таке кажеш?! – зблід Петро.

– А те: десять тисяч баксів узяв? Так! Мав віддати? Так. Віддав? Ні! То які тепер питання?

– Я хочу поговорити з дочкою!

– Ой-ой-ой, як він заспівав... – перекривив бізнесмен. – Забудь. І більше щоб я тебе тут не бачив.

Зустріч через десять років

Доки Ігор Миколайович зачиняв за собою ворота, Петро стояв, як укопаний. Тільки зараз він зрозумів, що оті документи, які підписав перед виїздом до Польщі, то й була його згода на те, щоб передати бізнесмену та його дружині право на виховання Оленки, а він, Петро, відтоді став для дитини ніким.

«Що ж я наробив! – ледь не плакав Петро. – Нащо брав ті чортові гроші!»

Але думка побачити дочку не полишала чоловіка. Він поставив автівку в кущах біля дороги й вирішив дочекатися: мусить же колись Оленка вийти з дому чи приїхати сюди?

Через години чотири до воріт справді під’їхала машина. З неї вийшла молода жінка. Струнка, гарна. Блакитні очі. І маленька родимка біля верхньої губи.

Серце Петра тьохнуло.

– Оленко! Доню! – вигукнув він і побіг до молодої жінки.

Вона здригнулася. Озирнулася й завмерла, не відриваючи погляду від того, який колись покинув.

– Оленко! Я по тебе!

– По мене? Через стільки років? – гірко усміхнулася.

– Доню, так склалося…

– Ти залишив мене чужим людям! – гірко промовила вона. – Ти знаєш, скільки я виплакала, поки ніхто не бачив? Скільки чекала, що ти приїдеш і забереш додому?!

Петро зблід. Він не знав, що відповісти. А Олена продовжувала:

– Тебе ніколи не було поруч: ні на випускному у школі, ні тоді, коли я вступала до університету.

– Але ж я…

– Що?.. – ледве стримувала себе Олена. – …Узяв відкупне і поїхав?!

– Доню, я не хотів тебе продавати. Так вийшло, – пробував пояснити Петро. – Я все виправлю. Ще не пізно.

– Пізно… – сказала Олена і розвернулася до машини. – Доню, ходімо до тата.

І при цих словах із машини вийшла дівчинка років двох. Петро стояв, як укопаний:

– Ти що, дитину вже маєш?

– Уяви, – сумно всміхнулася Олена. – А ти такий батько, що навіть не знав: ні про моє заміжжя, ні про те, вже дідом став.

– То, може, познайомиш із чоловіком? Як-не-як – зять мені.

– А ви вже знайомі: це Ігор Миколайович.

Доки Петро переварював почуте, Олена востаннє глянула на батька, взяла за руку дитину і зникла за високими воротами…

Поліна Костюк

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Життя, Сім'я
Реклама
В тему
Реклама

Останні матеріали