За вікном періщив дощ, а на кухні пахло валер’янкою. Ми з мамою знову сварилися. Точніше, сварився я. А мама просто сиділа, склавши свої покручені артритом руки на картатому фартушку. Вона дивилася на мене поглядом, у якому було більше благання, ніж образи.
Але й мене можна зрозуміти. Мамі сімдесят вісім. І вона раптом вирішила, що зараз – ідеальний вік для пригод, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Мамина затія
– Андрійку, ну ти послухай, – тихо пояснювала вона. – Ми з дівчатами все вирішили. Галя бере квитки на потяг, у Люсі там родичі здають кімнату. Це ж Карпати! Я там не була років тридцять. Іще як твій тато возив мене на день народження…
Я відчув, як усередині в мене аж закипає.
– Мамо, які Карпати? Які «дівчата»? Так, тато возив тебе. Але ж ви тоді були молодші, здоровіші. Тата вже скільки років немає?! – я зірвався на крик, хоча обіцяв собі стримуватися. – В тьоті Галі тиск скаче кожні дві години! А в тебе коліна! Ти до магазину через пару будинків ледве доходиш, а зібралася в гори?
Я почав ходити кухнею, загинаючи пальці й перераховуючи всі ті жахи, що малювала моя уява:
– А якщо тобі стане зле в потязі? А якщо там не буде ліків? А якщо в тебе знову схопить спину, хто тебе там носитиме, як малу дитину? Ти про це подумала?!
Мама опустила очі і тихо промовила:
– Я візьму всі ліки, синку. Я буду обережна.
– Ні, мамо. Це безвідповідально. Сиди вдома. Хочеш свіжого повітря – поїдемо на дачу в суботу, я шашлик посмажу. А оце «ми з дівчатами вирішили» – викинь із голови!
Вона нічого не відповіла. Просто важко зітхнула і пішла до своєї кімнати. Я чув, як клацнув вимикач нічника, і мені стало якось гірко на душі. «Невже образилася? – запитував сам себе. – Але це ж для її добра. Я мушу дбати про маму, про її безпеку, про здоров′я врешті-решт!»
Того вечора я довго крутився. Прислухався, як там мама. Але вона лежала тихо. Мабуть, не спала так само, як я. Просто не хотіла цього показувати. Е-е-ех…
Жінка в кафе усе змінила
Тої ночі сон був перебитий. То тривога. То після відбою – зразу будильник. Зранку відімкнули світло, як на зло. Тож голодний, утомлений, сердитий, я спішив на роботу.
Настрій був паскудний. Сіре небо тиснуло на плечі. Я все ще прокручував у голові вчорашню розмову. Шукав нові аргументи, щоб остаточно відмовити маму від тієї поїздки. І раптом побачив її!
Вона сиділа на літній терасі кав’ярні. Від ранкової прохолоди загорнулася у яскравий плед. Але навіть не це привернуло мою увагу. Жінка була в кріслі колісному. Та, замість приреченості чи смутку, від неї йшла така енергія, що перехожі мимоволі оберталися. Яскраво-рожеве волосся, стильні окуляри в масивній оправі й усмішка, яка, здавалося, могла розігнати всі понурі хмари.
Жінка пила каву з мініатюрної філіжанки і сміялася з кимось по телефону так дзвінко, що я мимоволі зупинився.
Я професійний фотограф, і в мені прокинувся мисливець за кадром. Підійшов. Перепросив за те, що посмів відволікти:
– Добрий день! Вибачте за нахабство, але… ви така красива зараз! Можна, я зроблю ваш портрет?
Жінка відклала телефон. Грайливо глянула на мене й підморгнула:
– А ти, хлопче, вмієш робити компліменти поважним дамам. Фотографуй! Але в мене є одна умова.
– Яка? – усміхнувся я, готуючи камеру.
Жінка поправила свої кучері і гордо підняла підборіддя:
– Якщо будеш десь публікувати це фото, підпиши так: «Мені шістдесят, тільки я їх відсвяткувала двадцять років тому».
Я ледь не впустив камери.
– Вісімдесят?! Ви жартуєте! – вирвалося в мене. – Я б ніколи не дав вам стільки. Ваша енергія… Ваша усмішка… Це неймовірно!
Жінка розсміялася, і зморшки навколо її очей зібралися в промінчики щастя.
– А знаєте, молодий чоловіче, чому? Бо то я сама відмовляюся! – твердо сказала вона.
– Від чого?
– Від старіння! Я відмовляюся бути нещасною і старою! Я відмовляюся доживати. Я хочу жити, поки моє серце б’ється. Навіть якщо ноги вже не носять – колеса ж крутяться!
Мама аж просльозилася від радості
Слова незнайомки зачепили до глибини душі. Я йшов, не помічаючи калюж. Перед очима стояла та жінка з грайливим поглядом, а в думках спливав образ моєї мами. Вчорашньої мами. Сумної, згаслої, яка просила в мене не грошей, не ліків, а права на «жити і ловити миті щастя».
«Що я роблю? – поставив я сам собі питання. – В усіх тих турботах про маму насправді я думаю передусім про себе: щоб не переживати, щоб усе контролювати. Своїми страхами я будую тюрму для власної мами! Єдиної найдорожчої мені людини! Я називаю це «безпекою», а насправді – то повільна смерть у чотирьох стінах дому».
«А що, як мамі стане погано і вона помре?» – знову завів я «стару шарманку». «Але зате вона помре щасливою – дивлячись на гори, а не в телевізор?» – раптом відповіло моє серце.
Я ледве дочекався закінчення робочого дня. Забіг у квартиру і з порога: «Мамо, ти вдома?» Але де ж вона мала бути? Сиділа у вітальні, перебираючи старі фотографії. Ті самі, де вони з татом, молоді й щасливі, в Карпатах. Почувши, що я вже вдома, мама похапцем стала складати ті світлини-спогади. Вона злякано сховала альбом, наче школярка, яку спіймали на чомусь забороненому.
– Мам? – я сів перед нею навпочіпки й узяв її сухі долоні у свої. – Дзвони тьоті Галі.
– Що? – перепитала мама.
– Дзвони тьоті Галі, кажу. Хай бере квитки. Тільки не плацкарт! Я вам купе оплачу. І готель нормальний знайду, щоб зі зручностями, а не якусь кімнатку, як для бідних родичів.
У маминих очах заблищали сльози. Вона дивилася на мене з такою ніжністю, такою любов′ю і такою радістю! Мені аж серце стиснулося, коли згадав про вчорашнє.
– Ти… ти серйозно, синку? – мама все ще не вірила радісній звістці. – А як же мій тиск? А артрит?
– Хо-хо! – усміхнувся я. – Ти ж у мене не якась там немічна старенька? Ти в мене дама в розквіті сил та краси!
– Ой, не сміши! – махнула вона рукою і вперше за довгий час розсміялася. І так дзвінко, як колись, коли ще тато був живий і вони разом жартували одне з одного.
Допоможіть батькам здійснити мрію
Якщо чесно, я дуже переживав, коли проводжав маму на поїзд. Але якраз у ту мить я згадав, як хвилювалася за мене мама, коли я, 17-річний, їхав до Києва на навчання. Це ж і наші батьки переживають, коли їхні пташенята покидають сімейне гніздо і вилітають для дорослого життя. Тільки моя мама ніколи не казала мені: «Лишайся вдома, бо мені так буде спокійніше». Ні, вона говорила: «Синку, я так хвилююся за тебе. Але якщо це зробить тебе щасливим – їдь. А я буду за тебе молитися…»
Ми часто думаємо, що найкращий прояв любові до літніх батьків – це заборонити їм усе, де є хоч мінімальний ризик. «Не йди», «Не роби», «Тобі не можна». Ми ніби хочемо, як краще. Але своїми заборонами позбавляємо батьків можливості жити так, як хочуть вони, і так, як просить їхнє серце.
Бо, якщо так розібратися, то старість – це ж не діагноз. Це час, коли людина особливо гостро відчуває смак кожної хвилини. І що менше тих хвилин лишається, тим більше їх цінує.
Тому не відбирайте в батьків їхньої маленької мрії. Навпаки – станьте для них чарівниками. От ви знаєте, що батьки ніколи не відпочивали в санаторії, – подаруйте їм цю радість! Дорого? Купіть путівку, коли не сезон. Купіть її на пару днів. Але це буде подія, яку батьки згадуватимуть все своє життя.
Не була ніколи ваша мама у театрі – запросіть її. І Різдвяні свята – прекрасна для того нагода.
Хочуть батьки провідати родичів, яких не бачили багато літ і все не зберуться зустрітися, – організуйте ту зустріч. Бо одного дня може статися так, що ви захочете дозволити батькам усе на світі, але буде вже запізно…
Історію Олександра записала Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
