Подружки заздрили Насті. А дехто з дівчат навіть ненавидів. Бо Настя така вже була гарна! Жоден чоловік не міг пройти, щоб не провести її поглядом.
І коли ЦЕ сталося, сусіди тільки й зітхали: «То, певно, така доля». А ті, хто мало знав Настю, казали: «Вона завжди була якась… із метеликами в голові». І Бог його зна: може, й справді їй так чомусь судилося… - йдеться у газеті «Твій вибір».
Тато Насті загинув, коли вона ще ходила до школи, у 3-й клас. Вона досі пам’ятає, як мама плакала, як тримала її, малу, за руку й заспокоїлася лише тоді, коли Настя мало не зомліла. А потім глянула в очі донечці, обняла і затихла.
Погано стало без тата. Настя часто це відчувала. Та й мамі зле було. Може, навіть гірше, ніж малій доньці. Але мама трималася, ще й Настю втішала. А що вже клопоталася біля малої – ні слова злого не скаже, не крикне ніколи. Все золотцем та сонечком називала.
Настя росла собі. Мамі довіряла все: кожну сварку з подругами, кожну розмову з хлопцями. Виросла Настя чемною, вихованою, як і мама. Відмінниця та красуня. Гордість школи.
Пошкодували сироту, а він такої біди наробив
…В Артема теж не було нікого й ніколи. Як покинув стіни Дитбудинку, так і жив у селі в тій халупі, що дісталася від баби з дідом.
Хороший був на вроду. Волосся – як смола, чорне. Очі сині-сині, як волошки у літньому полі. Але такий уже гулящий!..
Ще коли ріс у Дитбудинку, то на нього, 17-річного, «запала» молоденька вихователька. Спершу його шкодувала, як старша сестра: то їсти щось смачніше принесе, то кучеряве волосся розкуйовдить. А на випускному, коли всі разом пішли зустрічати схід сонця, Артур із вихователькою відійшли прогулятися на самоті. А повернулися через годинку, і обоє – самі не свої.
Ровесники підморгували Артуру: мовляв, як там? Педагоги шушукалися. А от директор закладу став чорнішим за хмару. Старався вдавати, ніби нічого не сталося. Та потім хтось із педагогів бачив, як він потягнув виховательку у гущавину дерев. Як вона пручалася, а він їй під спідницю ліз. Кричати вихователька соромилася: бо ж діти почують – ганьби не оберешся.
А через пару місяців усі почали здогадуватися: молоденька вихователька, мабуть, вагітна. Бо все бігає в туалет і біла, як крейда.
Ще через пару місяців уже ніхто ні в чому не сумнівався. Бо неозброєним оком було видно округлий животик. І, щоб якось «розрулити» ситуацію (бо ж то буде скандал на весь район!), директор посприяв, аби швидше зробити ремонт у будинку, що дістався Артуру від баби з дідом. Вихованець переїхав жити туди, подалі від виховательки. А їй, щоб нікому не розляпала, пообіцяв дати гроші га аборт.
Ось так приїхав Артур у село, де колись жили, а зараз на кладовищі лежали баба з дідом. Директор Дитбудинку особисто телефонував до місцевого фермера, аби «бідного хлопця-сироту» взяли на роботу.
Фермер узяв – трактористом. От тільки клопоту з тим Артуром стало – мамцю моя рідна! То він зап’є на три дні, то запчастини покраде, а потім заганяє «на точку», де приймають метал.
І от одного червневого дня, коли Настя йшла до школи на випускний бал, Артем саме їхав на тракторі.
– Ого, яка дівка! А що вже гонорова, і не дивиться! – крикнув парубок із кабіни. Настя глянула, сором′язливо опустила очі, пришвидшила крок. А ввечері, коли лягали спати, то все думала й думала про молодого тракториста.
Потім ця історія призабулася трохи. Тільки Настя щоразу, як почує гул трактора, бігла дивитися: чи це раптом не Артем? Щоб хоч здалеку ще раз подивитися на цього красеня.
А Артем жив собі, як хотів. Любив випити, погуляти, дівок за клубом пощипати. Грошей на веселе життя мав небагато, тож на фермі то те кудись зникне, то інше. Зрозуміло, що фермер не витримав. Погнав у три шиї такого працівника. А той напився і побив фермера, що ледве відкачали.
Усе покинула заради коханого
Як Настя плакала, коли взнала, що Артемові світять 15 років тюрми…
Від тих переживань не подала документів до університету. Не вступила вчитися навіть на швачку чи перукарку. Сказала: «Я, мамо, з вами хочу зостатися. По господарству помагатиму». Казала таке, а мама знала: це той дєтдомовський не дає її дитині спокійно жити.
Після того, як суд оголосив вирок і Артема перевели із СІЗО у виправну колонію, Настя не послухала ні благань мами, ні порад учительки, яка любила Настю, як дочку. Дівчина зібрала всі свої нехитрі пожитки і поїхала до колонії, щоб провідати Артема.
Щоб зібрати повну торбу гостинців, вона перед тим сама недоїдала. Щоб заробити грошей на дорогу (бо мама навідріз відмовилася давати), Настя все літо працювала на фермі дояркою. А після першого побачення покохала Артема ще більше. Кожні пів року провідувала його. І коли хлопця за гарну поведінку відправили на поселення, Настя поїхала жити з ним.
Мама була шокована від рішення дочки. Вдень і вночі думала про це. І врешті серце не витримало.
«То все доця наробила!» – дорікали в селі. Настя теж це розуміла. Гірко плакала в мами на могилі, але… не каялася. Бо так сильно любила Артема, що нічого не могла із собою вдіяти.
А чи ж так само любив її Артем? Не питала в нього ніколи. Все мріяла, як вони повернуться з поселення в рідне село, як підуть у них діточки, як заживуть щасливо… Навіть коли Артем став піднімати руку на Настю, вона йому пробачала. Думала: то все тюрма винна і він зміниться, тільки-но вийде на волю.
Побив до напівсмерті і втік
Артема відпустили через 13 літ. Повернулися вони з Настею в село, у її хату. Але від життя на свободі Артем не став добрішим. Лупцював бідну Настю, як гамана. Але ніхто із сусідів не заступався за бідну. Бо кому охота із колишнім зеком зв’язуватися? Тож ходила Настя із синцями під очима, хазяювала, поки Артем пив, і терпіла.
Жінку наче й шкодували: бо таки добра вона була, спокійна, ніколи слова поганого не скаже, поглядом лихим не проведе. Але одного разу Валька-сусідка побачила, що її Степан, поважний у селі чоловік, аграрій, якось НЕ ТАК поглядає у бік Насті. «Ну я ж тебе, курво, провчу, як перед чужими чоловіками хвостом крутити», – затялася сусідка. І розпустила по селу чутки, нібито Настя бігає до чужих чоловіків, а не на ферму корів доїти.
Як дійшли ті чутки до Артема, як погнався він, п′яний, додому, то все село чуло крики і благання Насті. Втім знову за жінку ніхто не заступився.
Звечора її чоловік побив, а зранку ніхто вже не бачив її у дворі. «Ну, все, – вирішили в селі, – забив той зек бідну Настю…» І, щоб таки точно взнати, сусідка Іра прийшла нібито солі позичити, зайшла до хати, а Настя лежить – наче мертва…
Забрали Настю в лікарню. Артем тим часом зник. Казали, начебто за кордон виїхав. Настя оклигала за пів року. Але так і лишилася душевнохворою. Ходила по селу, усміхалася, розмовляла з квітами, казала, що то її ненароджені діти.
І хтозна, як би далі жила бідна жінка, але того Степана, чия дружина Валька пустила брехливі чутки, так загризла совість, що… він почав помагати душевнохворій. Спочатку приносив їсти, навіть годував із ложечки. А коли Валька через це закатала скандал, Степан плюнув їй під ноги і пішов. Назавжди.
Лікарі відмовляли, та вона народила донечку
Степан і його турбота стали справжніми ліками для Насті. Чоловік мав гроші, тож возив жінку до найкращих лікарів. Виконував усе, що ті рекомендували. І Настя розквітала на очах.
Коли вона завагітніла, Степан не знав, радіти йому чи плакати. Бо лікарі сказали, пологи – це стрес. Але Настя заявила: вона виносить цю дитину, хай би чого їй це не вартувало.
Весь той період, скільки плекала під серцем дитятко, Настя зі Степаном їздили по монастирях. Молилися Господу, Богородиці та всім святим.
Недавно, щоб у Насті не було зайвого стресу, їй провели кесарів розтин. І на світ з′явилася дівчинка. Здоровенька, гарненька. З Настею також усе добре. І коли глянути на цю щасливу сім?ю: чоловіка, дружину, їхню донечку, то чужі люди й не повірили б, скільки всього довелося пережити Насті й Степанові, аби знайти справжнє щастя.
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
