«Якби ж я знала… Якби хто підказав…» – гризла себе Світлана.
Понад місяць вона на лікарняному ліжку. Відразу, як після операції отямилася, хотіла порізати собі вени. Потім передумала. «Ні, краще таблеток наковтаюся, – вирішила. – Бо ж самогубців до раю не впускають. А якщо зроблю це на Різдво, то, може, Бог мені простить…» - йдеться у газеті «Твій вибір».
Спокусилася на багатство
Світлана завжди мріяла вирватися із села. Тому зразу після 11-го класу поїхала до Києва.
Дівчиною вона була видною: висока, фігурова, довгі коси, на лиці – як лялька. Тож у ресторані, куди влаштувалася офіціанткою, на неї постійно зиркали чоловіки. А що ресторан був дорогий, то й гості сюди заходили не бідні.
І от одного вечора на Світлану поласився Ігор – гарно вдягнений молодий чоловік на дорогій іномарці. Спочатку він лишив офіціантці 100 доларів чайових. А коли вона після зміни вийшла з ресторану і спішила на метро, щоб додому встигнути до комендантської години, їй посигналила іномарка. За кермом Світлана побачила того самого гостя, який лишив сто баксів чайових. Ігор під′їхав, галантно відчинив двері й запросив до свого авто. Наступний ранок Світлана зустріла з Ігорем у ліжку…
Після тієї ночі життя дівчини кардинально змінилося. Ігор запропонував їй посаду адміністраторки в елітному кафе. Давав гроші на дорогі шмотки, косметичні процедури, масажі. Світлана, яка й без цього була красунею, стала така, що чоловіки аж облизувалися. Ігор же, бачачи це все, брав із собою Світлану всюди і хвалився нею перед друзями, як черговим своїм трофеєм, як дорогою іграшкою. «А що? – сміявся. – Можу собі дозволити!»
Та все пішло шкереберть після тієї вечері. Спершу Ігор вразив дівчину щедрістю подарунка. Новий айфон коштував стільки, що Світлана про такий і не мріяла. Потім замовив дуже шикарні страви. Старався бути ніжним і турботливим. А потім запросив дівчину поїхати з ним на вечірку до друзів.
– Та ні, щось я втомилася сьогодні. Давай іншим разом, – запропонувала Світлана. – А ти, якщо хочеш, їдь без мене.
– Ти не можеш відмовити! – і Ігор перелякано вхопив її за руку.
– Що з тобою?
– Нічого. Це я так, – і Ігор спробував повернути властиву собі пихатість. – Просто… Я нікому про це не казав… Але в мене… фобія, страх через відмову. І щоб не провокувати психологічного зриву, ти просто мусиш поїхати зі мною.
Світлана заглянула хлопцеві в очі. Та він одразу відвів їх: так, ніби дійсно чогось боявся. «Може, справді в Ігоря – психологічна травма? І моя відмова ранить його гордість самця?» – подумала в ту мить.
– Ну добре, поїдемо, – погодилася дівчина. – Але пообіцяй: ми там годинку посидимо – і додому. Добре?
– Добре-добре, – зрадів Ігор. Щоб дівчина не передумала, кинув офіціантам гроші й, обійнявши Світлану, ледь не силою потягнув її до машини.
Фатальна вечірка
Всю дорогу, поки їхали до друзів на вечірку, Ігор старався жартувати. Але пітні руки видавали його хвилювання.
– Ось ми й на місці. Виходь! – бравадно відчинив двері автівки.
На душі Світлани стало чомусь тривожно. Вона зайшла до незнайомого будинку й зупинилася в порозі.
– Та не бійся, – підштовхнув її Ігор, зачинив за собою двері і клацнув усіма вхідними замкАми.
«Навіщо він так поспіхом позакривав їх?» – подумала Світлана. Серце почало тривожно калатати. І тут із кімнати вийшов якийсь тип, побачив Світлану й приплеснув у долоні.
…– Оп-п-панькі -і-і!..
Дівчина аж здригнулася від несподіванки. А тим часом із вітальні до коридору вийшли ще троє. Незнайомці стояли і міряли дівчину з ніг до голови.
– Це хто? – глянула Світлана на Ігоря.
– Мої друзі.
– А чому вони так витріщаються на мене?
– Бо тебе, тьолочко, чекаємо, – зареготав прищавий.
А далі все було – як у тумані. Регіт бовдурів. Ігор щось там виправдовувався перед Світланою. Белькотів, що програвся в карти, що його вивезли до лісу і сказали рити собі могилу, що він просив цього не робити, і тоді йому запропонували «поділитися подругою».
– Ну що тобі? – скиглив до Світлани. – Це ж тільки один раз. Ми нікому не розкажемо. Будь ласка. Бо як ні – мене пришиють!..
…Того вечора в будинку так гриміла музика, що, здавалося, шибки повилітають. «Знову ті мажори бісяться», – бурчали сусіди. Один із пенсіонерів хотів знову викликати поліцію. Та на всі попередні дзвінки поліція, почувши адресу, казала: «Скоро будемо», та так і не приїжджала.
Десь близько другої ночі музика нарешті стихла. Сусід-пенсіонер визирнув у вікно і побачив, як ті мажори виволокли попід руки з будинку дівчину. «П’яна чи що?» – подумав дід. Та зранку, коли вигулював свого пса і забрів аж у лісопосадку, зрозумів: ні, не п’яна…
За крок до трагедії
«Завтра мене не буде… – шепотіла до себе Світлана, затискаючи в кулаці жменю пігулок. – І болю не буде. І сорому… Тільки маму шкода. Вона, мабуть, зараз готується до Різдва. Куті наварила, вареників із капустою. Мене чекає…» – і розплакалася.
Аж раптом – стук у двері. «Це хто такий культурний?» – здивувалася. Похапцем витерла сльози і голосно промовила: «Заходьте!» Двері рипнули і на порозі з’явився… Спершу Світлана не розуміла, що то за чоловік у військовій формі. А тоді придивилася – й очам не повірила:
– Микола?! Ти що тут робиш?
– Та ось мимо йшов. Дай, думаю, провідаю.
– Мимо йшов? Що ти вигадуєш?! Я ж чула, ти воювати пішов?
– Та бачиш, – відгорнув рукав і показав перебинтовану кисть. – Мушу капітальний ремонт пройти. А тоді вже до своїх пацанів вернуся.
Майже годину балакали двоє колишніх однокласників. Згадували школу, друзів. Микола, жартуючи, розповідав, як у першому класі закохався у Світлану. Як, дивлячись на її кавалерів і на себе, «очкарика», плакав на перерві. А потім поклявся собі, що стане крутим чуваком, Світлана в нього закохається і вони поженяться.
Останні слова різонули дівчину в саме серце. В очах забриніли сльози, і Світлана не стрималася:
– Не така тобі дружина треба, Колю. Я тебе вже не достойна. Чуєш? Іди!..
Та замість піти Микола ніжно взяв її долоні у свої руки:
– Я чув, що говорили між собою лікарі. І можу тільки уявляти, як тобі зараз погано. Повір, на фронті я теж усяке бачив і всяке пережив. Але я точно знаю, що тобі поки не треба лишатися самій. Бо тоді може й «кукуха поїхати».
Любов загоїла всі рани
Світлана пильно подивилася Миколі в очі. Розтулила свій кулак із пігулками – й вони покотилися по підлозі.
Микола глянув на таблетки. Потім – на дівчину. Зазирнув, здавалося, в самісіньку душу й зізнався:
– Всі ці роки я так і не зміг тебе забути, Свєто. Думав. Мріяв про тебе. Кохав. Коли почув від знайомих, що ти знайшла собі якогось мажора в Києві, вирішив: «Ну, все – твій поїзд, Миколо, пішов…» А коли з Харкова мене перевели сюди на операцію, я щодня стояв біля вікна палати, вдивлявся в перехожих, у машини на дорогах і надіявся: раптом побачу серед них тебе. А якщо й не побачу, то гріла думка навіть від того, що й ти могла ходити цим тротуаром чи їсти тістечко в кафе через дорогу…
Світлана слухала Миколу й піймала себе на думці: який же він хороший. Добрий, щирий, якийсь, наче рідний.
Микола ж тим часом продовжив:
– Того ранку я стояв біля ліфта. Бачу, лікарі везуть когось коридором. Спішать. Люди розступаються. Спершу я побачив довге густе волосся дівчини, яка лежала непритомна на каталці. Потім глянув на лице. Не зразу тебе впізнав, бо… – хлопець подивився на Світлану, і дівчина відчула, як боляче йому це згадувати і як її біда пече йому. – Я пішов у реанімаційне відділення. Розпитав у медсестри, чи та дівчина на каталці – то справді ти. Після того щодня більше від місяця приходив і дивився на тебе крізь скляні двері. Ти не уявляєш, як мені хотілося підійти, взяти тебе за руку, притулити до своїх губів. Я так хотів, щоб ти відчула моє тепло. Щоб зрозуміла, що не сама. І що я поруч. І що тепер я буду тебе захищати…
…Через рік після тієї розмови, якраз на Різдвяні свята, Світлана стояла біля дверей храму. Всередину не заходила. Бо там саме хрестили їхню з Миколою донечку. Крізь щілину дверей Світлана бачила, як її Микола у військовій формі стоїть, такий красивий, такий мужній. Він не відриває погляду від донечки. А в самого по щоках котяться сльози. Він їх витирає, а вони все одно котяться.
Якоїсь миті Світлана пригадала події річної давності і свої думки про самогубство. Та, замість плакати, вона подивилася на велику ікону посеред храму, усміхнулася до Богородиці й прошепотіла: «Дякую…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
