Ох, і важко було бабці Олені. Бо хоча і мала хатину теплу, хазяйство невеличке, та щодня була невдоволена життям. «І за що мені, Боже, таке?» – щодня зітхала.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Усі були погані: і діти, і сусіди
Доля і справді була в Олени непростою. Чоловік, світла йому пам’ять, ще замолоду пішов на той світ, лишивши з двома малими дітьми. Тягла Олена все сама: і сина із дочкою, і хазяйство, і роботу у школі. Думала, хоч на старості буде легше. Та де там! Син Микола – хоч і добра дитина, але любить до чарки заглянути, вічно в нього – то «мамо, позич гроші», то «мамо, прийми, бо жінка з хати вигнала». Дочка Світлана – і розумна, й господиня, має освіту вищу, але з чоловіком розлучилася. Сидить тепер десь у Польщі, а матері тільки переживай – як там Світлана з двома внуками.
Та ще й сусіди! З бабою Галею посварилася, бо її кури вічно гребуться в Олени на городі. Сусід Петро теж не слава Богу: загріб собі пів метра в полі на межі, то Олена з ним іще з весни не балакає.
Кожного разу, коли баба Олена зустрічала когось на вулиці чи розмовляла по телефону, то неодмінно зводила всі теми до одного – як їй погано живеться. Навіть у церкві, на сповіді, замість того, щоб каятися у своїх гріхах, вона знову та знову нарікала, як їй інші люди життя зіпсували: «Син п’є. Дочка якогось милого поперлася до Польщі. Сусіди мене, стару, цюкають. Та за що ж то все, батюшко?!»
Диво дивнеє стало в селі!
А якогось-то вечора впала баба Олена навколішки перед образами і давай плакати: «Господи! Я ж так стараюся не грішити. І до церкви ходю. І пощу. І ніколи нічого не вкрала. Чому такий хрест мені важкий? Чи ж не заслужила я кращої долі?»
Виплакала всі сльози, та й лягла спати. А вночі – диво дивнеє! Підвелася баба з ліжка. Глядь? – у кутку хрест стоїть, ніби її чекає. Взяла його. Вийшла з хати. А на вулиці вже людей – тьма-тьмуща! І кожен несе свого хреста.
Пристала баба Олена до гурту й собі йде, куди – не знає. Та з кожним кроком її усе важче: впивається хрест у тіло від думок, що рано овдовіла, що син випиває, що в дочки щастя нема. «А, може, відрізати трохи хреста?» – майнуло в голові, коли обабіч дороги Олена побачила пилку.
Зійшла зі шляху. Відрізала від свого хреста частину: «Ось це за Миколу. А ось це, – відпиляла ще частину – за Світлану: доросла вже, сама розбереться. А це за сусідів. Хай їм грець!» І так захопилася баба Олена, так тою сокирою орудувала, що хрест став тоненький, як гілочка.
«Ось тепер заживу!» – зраділа баба Олена. Їй стало так легко! Вона, мов молода, побігла вперед. Обігнала всіх, хто стогнав під житейськими тягарями. І гордовито на всіх поглядала: от, мовляв, яка я! За всіх вас хитріша!
Дійшла баба Олена до межі села і бачить – попереду світлий, залитий сонцем луг. Квітів стільки! Пташки співають! Ну, справжній тобі Рай! Але, щоб його дістатися, треба здолати прірву: бездонну й темну. «Як же мені до раю пройти? – зупинилася баба Олена. – Ні містка, ні кладки?»
Поки вона стояла й роздумувала, почали підходити люди. Кожен знімав свого хреста, клав над прірвою і переходив до Землі щастя. Спробувала Олена пройти чужим хрестом, але той зразу розчинявся над прірвою, мов марево.
Так одне за одним переходили люди до Раю. І що важчого хреста несли, то надійнішого містка мали. А баба Олена й так, і сяк тулила свого обрубаного хрестика – нічого не виходило.
Подивилася тоді на Землю щастя, на радісні обличчя людей, і гіркі сльози затуманили її погляд. «Ох, якби ж я знала! Якби ж не відпилювала свого хреста!» – заридала і… прокинулася!
Часом саме випробування відкривають для нас щось важливе
Сіла баба Олена на ліжко. Глянула в куток, де мав стояти хрест. Не побачивши його, підвела очі до образів. Стала перед ними на коліна і, мабуть, уперше в житті промовила: «Дякую, Боже. Що дав сили поставити дітей на ноги. Що син Микола хоч і випиває, але завжди поможе. Що дочка Світлана хоч розлучена, але розумниця, мамина гордість, ще онучків подарувала. Дякую, Боже, що маю свій дім, а не так, як люди біля фронту: втрачають усе й усіх».
Того ж таки дня пішла баба Олена й помирилася зі всіма сусідами. Доки прямувала в магазин, то всім, кого зустрічала, розказувала про свій сон. Святої неділеньки пішла до сповіді і вперше в житті визнала, якою невдячною була вона перед Господом. А від священника почула: «У кожної людини є свій хрест. І це не покарання, а можливість. Можливість перебратися через життєві прірви. Можливість стати кращими. І те, що ваш син випиває, навчило вас пробачати. Бо любити праведників здатен кожен, а полюбити грішника – ось найвищий прояв Божого промислу. Можливо, Світланине розлучення спонукає вас дати онукам більше любові, а для доньки стати опорою? І навіть сварки із сусідами – то перевірка на терплячість, на мудрість, на здатність простити і бути прощеною?»
Довго ще потім слова священника не виходили в бабці Олени з голови. Але після тої сповіді вона вже не сумнівалася: яким би не був ваш хрест, колись він стане тим містком, за яким нам відкриється щось нове і важливе…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
