Аміна пройшла Майдан, на Революції гідності надавала професійну допомогу пораненим, оскільки жінка за фахом – лікар. Була в епіцентрі подій на вулиці Грушевського у Києві. Коли почалася неоголошена війна на Cході України, ця красива вольова жінка уже знала: її місце там. Зараз Аміна та Адам – на передовій.
Незважаючи на брак часу, поганий зв’язок, кулі над головами, одеситка за місцем проживання, лікар за професією і воїн за покликанням 32-річна Аміна Окуєва у квітні 2016 року дала інтерв’ю газеті «Твій вибір».
– Аміно, чому Ви пішли на цю війну, адже не кожен українець рветься боронити Батьківщину? За що воюєте особисто Ви?
– Війна на Cході – це боротьба не тільки за Україну, а й за весь цивілізований світ. Тому, якщо ми не відстоїмо нашої держави, то ще довгий час жодна країна світу не зможе почуватись у безпеці, не зможе звільнитись від рабства, яке постійно нав’язує «братська» Росія.
– Ви лікар, розкажіть про своє знайомство зі зброєю?
– Зі зброєю у мене завжди були хороші стосунки, я цікавилася різними її видами, ніколи не втрачала можливості постріляти. До професійного стрілка мені, звісно, далеко – я все ж таки лікар в першу чергу, проте штатним озброєнням – АК і ПМ – орудую цілком пристойно.
– Знаю, що Ви перебували у добровольчому батальйоні «Київ», але, щоб бути ближчою до чоловіка, перейшли у батальйон імені Джохара Дудаєва…
–Я і зараз офіційно на службі в МВС: полк особливого призначення "Київ". А батальйон імені Джохара Дудаєва офіційно так і не оформлений. Так що поєдную офіційну службу і волонтерський батальйон. Якось так (посміхається, – авт.). І до наших завдань, крім завдань на фронтах під час ротацій, входить охорона громадського порядку в той час, коли ми перебуваємо в Києві. На річницю Революції гідності довелося замість того, щоб зустрітися з товаришами з Майдану і згадати побратимів, яких уже немає з нами, провести кілька безсонних ночей, перешкоджаючи можливим провокаціям з боку тих, хто в такий важкий час намагається розгойдати ситуацію в країні. Ми, чеченці, дуже добре пам'ятаємо, до чого це може призвести...
– А на фронті знову беретесь за зброю?
– Звичайно, при першій-ліпшій можливості я намагаюся в складі нашого, як і раніше не оформленого офіційно батальйону імені Джохара Дудаєва висунутися на якесь завдання. Наша допомога затребувана на фронті і зараз. Плюс до цього ми хотіли б все-таки дочекатися давно обіцяної легалізації для іноземців (для нашого підрозділу це актуально, враховуючи те, що велика частина наших бійців і бажаючих вступити до нашого підрозділу, – іноземці). Однак, незважаючи на давно обіцяний, і вже навіть проведений закон про службу іноземців в силових структурах України, механізм цього закону, з того, що нам відомо, так і не почав діяти. Тому наш підрозділ, як і на самому початку війни, існує лише завдяки допомозі українських патріотів, багато з яких, так само як і командування ЗСУ, нас знають і поважають.
– Чи багато зустрічали на території Східної України чеченців, які воюють на боці ворогів?
– Особисто я – ні. Іноді на відеозаписах фігурують осетини, яких помилково вважають чеченцями. Тому питання участі моїх браті по крові у війні проти України спірне. Це, скоріше, піар, спрямований на те, щоб посварити наші народи. Зараз навпаки: багато чеченців вважають справою честі допомогти Україні. Сини та доньки чеченського народу пам’ятають добро, яке колись побачили від українців, адже під час першої Чеченської війни саме вони приїхали допомогти і підтримати нас.
– Наскільки я знаю, ви мусульманка. Ваша віра дозволяє тримати у руках зброю і, тим паче, вбивати?
– Будь-яка релігія захист своєї рідної землі від загарбника вважає богоугодною справою. Світ такий, що війни завжди були, є і будуть. Головне – не бути окупантом. А захищати скривджених – хіба це гріх?
– Що є найважчим на війні: страх, втома, побут?..
– Найважче бачити смерть друзів. Люди на фронті швидко прив’язуютья одне до одного, стають братами і сестрами, тому дуже переживаєш, щоб усі повернулися із завдання живими і неушкодженими.
– Так зване АТО триває уже 2 роки. Що змінилось з часів початку війни?
– Два роки – це, дійсно, довго для війни... Фактично, за часом це третина від Другої світової (або половина від Великої Вітчизняної), але ж ми знаємо, як був виснажений народ за той час. Війна, яку доводиться вести на своїй території, завжди дуже виснажує. Але треба віддати належне і вчергове сердечно подякувати нашим невтомним волонтерам та меценатам, які все так же добровільно продовжують підтримувати і армію, і нас, добровольців.
«Все для фронту, все для перемоги» – стало девізом для багатьох українських патріотів. І якби не вони, то ситуація була б набагато гіршою. Механізовані бригади ще хоч якось би стояли, а ось спеціалізовані підрозділи, у яких основна частина роботи пов'язана зі спеціалізованими і вельми дорогими технічними засобами, зовсім не змогли б бути ефективні. Тому що держава, як і на початку війни, не може забезпечити наші підрозділи ні тепловізорами, ні сучасними оптичними приладами, ні високоточними летальними видами озброєнь.
– Ви зараз на передовій… Розкажіть про військові будні.
– Зовсім недавно довелося побувати в краях, де наш підрозділ (Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва) воював трохи більш ніж рік тому. Фактично ситуація на цій ділянці фронту стала спокійнішою, але про повний спокій говорити було б недоречно: просто замість обстрілів «Градами» з боку противника використовуються легші види озброєнь, але обстріли тривають постійно; це не кажучи вже про постійну діяльністю ворожих ДРГ... Ми зупинилися в бліндажі, де свого часу перебував наш легендарний командир – генерал Іса Мунаєв, яий незабаром після цього загинув у боях під Дебальцевим...
– Чим займається зараз ваш чоловік Адам Осмаєв?
– Адам на сьогоднішній день є командиром батальйону імені Джохара Дудаєва, показав мені згорілий танк, в якому загинули трохи більш ніж рік тому три його товариші (ексклюзивне фото танка Аміна вислала спеціально для нашої газети, – авт). Хороші були хлопці. Ми їх пам'ятаємо... І просимо також всіх патріотів, щоб пам'ятали. Не тільки тих, хто загинув тоді, у гарячі часи, а й тих, хто зараз, в умовах номінального «перемир'я», продовжує у важких умовах оберігати спокій країни. Якби не такі хлопці: добровольці й мобілізовані; досвідчені вже командири і не дуже ще обстріляні новачки, то зараза з Північного Сходу безсумнівно розповзлася б далі. І розслаблятися нам ні в якому разі не можна, тому що підступний і підлий ворог тільки цього і чекає, використовуючи тактику «змору». Для всіх нас дуже важлива ваша підтримка!
– Чим будете займатись після війни?
– За час війни втягнулась у військове житя. Можливо, бойовий досвід поєднаю зі своєю професією лікаря і стану військовим медиком. України залишати не планую, та якщо кудись з Адамом і поїдемо, то тільки у Чечню – вільну, як і Україна.
Наталія Теребенець
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
