«Материнська молитва і з дна моря дістане», – сказав хтось давно до нас. І це вічна істина, яку підтверджує один випадок із мого життя.
Десь наприкінці 1945-го чи на початку 1946-го мамі наснилося, ніби з нашої клуні, спаленої в 1944 році, як утім і всієї нашої вулиці Діброви червоними партизанами, вивалюються дві деревини. Ненечка кинулась поставити їх на місце, щоб не завалилася вся стіна, а з нею і клуня. Ледь поставила одну деревину, а друга все одно відкотилася, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Ой то сон на недобре, – бідкалася мама. І 2 травня 1946-го помер її 32-річний син Сергій – первісток, помічник і захисник. Мама тяжко перенесла його смерть. Після похорону кілька ночей підряд зривалася з ліжка, бігла до дверей і кликала: «Синку, ти прийшов!.. Заходь. Заходь… Я зараз тебе погодую».
Сестра Ганна прокидалася, обнімала маму за плечі: «Мамо, лягайте спати, Сергія немає: він помер, і ми його похоронили». – «Як немає? Он він у дверях стоїть!» Той трагічний діалог тривав якийсь час, потім ненечка заспокоювалась і лягала. Не знаю: постать померлого брата була плодом уяви зраненої материнської душі чи справді в дверях з’являвся його привид? Так тривало днів зо три. Потім мама плакала, молилась, але більше вночі не зривалась.
Так у повсякденних клопотах минув рік. І от напровесні 1947-го стривожена мама ранком бідкається: «Господи, чого так тяжко на душі? Ой, чує моє серце: щось недобре з Федею». – «Та що може бути з Федею? – заспокоює маму сестра. – Війна закінчилась. Він на Одещині працює на складі, не голодує, не бідує…» – «Материнського серця не обманеш: з ним щось страшне трапилося або трапиться».
Увесь день матуся бідкалася, плакала й молилася. Увечері брат, який проживав у місті Болграді, зібрався на побачення. Підшив до гімнастерки білий комірець, вдягнув, підперезався ременем, зверху надягнув шинелю і рушив до дверей. Але щось зупинило його. Він глянув у вікно: рвучкий вітер, мряка. Знімає шинелю і вирішує доповнити свій одяг ще й куфайкою, у якій працював на складі. Завершує свою екіпіровку і рушає на зустріч із коханою дівчиною.
Повертався пізненько. Вже й до частини недалеко. Аж тут на бічній вулиці налітають на нього двоє, і один з них починає наносити йому удари ножем. Беззбройний брат намагається вирватися, гукає про допомогу. Ніж раз у раз впивається в його тіло, але брат не здається й кричить. На щастя, поруч проходив військовий патруль, і патрульні, зачувши крики, стріляючи вгору, кинулись йому на поміч. Бандити залишили стікаючого кров’ю Федю прямо на вулиці і втекли.
Рятівники, несучи на шинелі напівживого побратима, чимдуж помчали до шпиталю, що розташовувався якраз неподалік. Медики врятували брата. А наступного дня досвідчений лікар скаже: «Подякуй мамі, що народила в сорочці: бандити заподіяли тобі чотирнадцять ран, були за міліметр від серця, але не зачепили жодного важливого органа».
Після нападу бандитів лист від брата надійшов через місяць. У ньому Федя розповів про лікарню й ножові поранення. Мама читала, молилась і плакала. Тільки тепер уже – від щастя.
Нині, аналізуючи ті давно минулі події, переконуюсь: молитва – то сердечна розмова з Богом. І Він наші слова почує та порятує. Саме завдяки маминій молитві брат одягнув під шинелю ватянку, під час нападу повз проходив патруль, а шпиталь працював за декілька метрів – усе спрацювало на збереження братового життя.
10 травня, зустрічаючи День матері, вклонімося низенько своїй неньці, щиро подякуймо за безсонні ночі, за пильнування нашого здоров’я, за невтомність її рук і серця, за її молитви за нас.
Олександра Кондратович
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
