Люди

Учасника АТО від пиятцтва врятували розкаяння та щира молитва

Учасника АТО від пиятцтва врятували розкаяння та щира молитва

Ось уже два роки ветеран АТО взагалі не курить, не вживає алкоголю і мандрівками «лікує» бойових побратимів. У 29 років Олександр Швецов із Житомира пішов добровольцем в АТО. На початку травня 2014-го опинився на Луганщині, де пройшов Рубіжне, Сєвєродонецьк, Щастя, Лисичанськ і де втратив багатьох друзів.

– Тамтешні люди вже тоді потрапили під вплив російської пропагандистської машини, – розповідає Олександр. – Я сам був свідком, як умикаєш радіо, а ведучий новин зі страхом у голосі розповідає про «київську хунту» і «фашистів», які «розпинають дітей» і «ґвалтують бабусь». Для нас це все здається маячнею. А там людям про це розповідали з провладних каналів, і як було в це не повірити?

Під час бою нема коли боятися, страшно стає вже потім

За спостереженнями Олександра Швецова, у містах відсотків 90 людей були прихильниками «руского міра». Натомість у селах десь 80 процентів населення – за Україну:

– Вони і гостинні, як наші люди по селах, і спілкуються українською більше, ніж у моєму рідному Житомирі. До сліз проймала мене чуйність пенсіонерів, які, ризикуючи життям, пропонували нам їжу, воду, можливість помитися чи випрати одяг, – пригадує чоловік. – А був випадок: ми на блокпості перевіряємо авто, де сиділо дві жінки, все добре – пропустили, а коли машина перетнула умовний кордон, до нас підійшла одна з жінок і передає два пакети з продуктами й цигарками: «Це вам подяка, що нас захищаєте, – простягає. – При подрузі не могла вручити, бо вона ненавидить усе українське».

Втім чергування на блокпостах при всіх його ризиках здавалося дитячими забавками, порівняно з бойовими операціями.

– Нам доводилося вступати в близькій бій із ворогом, доводилося вбивати, бо інакше вбили б тебе. Але, коли мене запитують, чи було страшно, скажу відверто: під час самої сутички ти настільки сконцентровуєшся на стрільбі, переховуванні, перебіжках, настільки контролюєш ситуацію довкола, що боятися або думати, як тобі страшно, просто немає часу, – ділиться пережитим ветеран АТО. – Натомість після бою, за годину-півтори прокручуєш у голові, проти скількох ворогів ти йшов, скільки разів біля тебе просвистіла куля і як ти дивом не наступив на міну – тоді так: і руки тремтять, і куриш, аби заспокоїтися, і знімаєш стрес фронтовими ста грамами.

Хотів підвестися, а ноги роздроблені

Втім навіть за максимальної концентрації уникнути біди вдавалося не завжди. Під містом Щастя російські «Гради» обстріляли бойовий підрозділ Олександра Швецова.

Українське командування дало наказ підступити максимально близько до Луганська та постаратися взяти місто в кільце. Однак 4 липня 2014-го щойно бійці приїхали в урочище «Весела гора» і ще не встигли окопатися, по них із трьох сторін почала працювати ворожа техніка.

– Отоді було реально страшно! – не стримує емоцій боєць. – Я лежу на животі лицем до ворога. Зусібіч на нас летять міни. Вибухають. Розривають на шматки тіла побратимів. Крики. Зойки. Чорний дим. Нема куди сховатися. Якоїсь миті відчуваю: щось прилетіло справа. Пробую встати. Тіло не слухається. Писк у вухах. Обидві ноги роздробило. Піднімаюся – ноги тут же підкошуються. Біля мене лежать хлопці. Корчаться від болю. Хтось уже не корчиться. Це було найжахливіше, що я бачив на війні. Тож єдине, на що тоді сподівалися, – на милість Божу.

Не встиг Олександр під час обстрілу опанувати себе, як побратими відтягнули його до БМП, в яке вантажили всіх поранених. Бойова машина піхоти відвезла «трьохсотих» у тил. А там бійців пересадили в гелікоптер і доставили до Харкова у госпіталь.

– Коли я опинився в руках медиків, чомусь був упевнений у цілковитому одужанні. Тому більше, ніж власним здоров?ям, переймався долею побратимів, які залишилися на передовій, – продовжує Олександр. – Почувши, скільки хлопців полягло на «Веселій горі», дізнавшись, що вже нема серед живих трьох найдорожчих мені товаришів, я плакав. Від розпачу. Від неможливості щось змінити. Від усвідомлення, що вже ніколи більше їх не побачу.

Після ампутації плакав у подушку, щоб ніхто не бачив

Але це була тільки частина випробувань. Бо так само, як неможливо було викинути з голови думки про загиблих, так само неможливо було  Олександрові змиритися з необхідністю відрізати ногу.

– Коли лікар почав робити мені укол у ногу, аби перевірити, чи вона ще «жива», я на запитання «Відчуваєш біль?» збрехав: «Так, відчуваю». Тоді лікар сказав відвернути обличчя і вказати, в яке саме місце на нозі він коле. Я побачив своє відображення у вікні і назвав те місце. Але лікар і тут мене «розкусив»: «Тоді заплющуй очі», – скомандував. Я зрозумів, що нема змісту далі обманювати, і став просити врятувати мені ногу. А коли на четвертий день після операції розплющив очі, побачив – ноги нема…

Потім лікар пояснив, що Олександр утратив багато крові, що на кону було його життя і що, якби не ампутація, бійця не вдалося б урятувати.

– Коли до палати увійшла мама, кинулася до мене й давай плакати. Бо їй сказали, нібито я не тільки втратив ногу, а й отримав сильні опіки обличчя. Тож, побачивши неушкоджене лице свого сина, воно просто розридалася, – пригадує пережите боєць.

Потім був шпиталь у Києві. Щоденні відвідини рідних і зовсім не знайомих, волонтерів і простих киян, які приносили пироги, борщ, олів?є. Тож увесь рік, скільки тривало лікування, Олександр  намагався знайти у житті щось хороше.

– Вдавалося це не легко і не завжди. Оскільки в палаті лежало шестеро бійців, я обертався лицем до стіни і плакав, щоб ніхто не бачив. Усе думав, кому я, каліка, потрібен? Навіщо буду тягарем для рідних? – продовжує Олександр.

Горе заливав горілкою

Ще гірше довелося, коли ветеран АТО опинився в чотирьох стінах дому. Не знаючи, як позбутися розпачу, став випивати. Друзі чи знайомі приходили, шкодували – і знову пляшка на столі, щоб «залити горе».

– Десь за рік я опустився на таке дно, став, напившись, таке витворяти, що потім було соромно глянути на себе в дзеркало, – пригадує чоловік.

– Я зрозумів: так далі не може бути. І десь на Різдво за новим стилем (25 грудня) поїхав до реабілітаційного центру, що діє в селі Вигода під Житомиром і де лікуються алко- та наркозалежні. Там хлопці, які позбулися згубної залежності, ставали кругом мене й молилися. І одного вечора в мене так усе перевернулося в душі, що я став своїм протезом на коліна, заплакав і поросив: «Боже, пробач мені за все! І подаруй мені свободу від залежності!»

А вже наступного дня Олександр відчув, що Бог справді подарував йому свободу від тютюну, алкоголю та думок про самогубство. І от уже два з половиною роки ветеран АТО взагалі не вживає тютюну й алкоголю, бо його навіть не тягне.

– Я сам не міг повірити, що таке буває. Бо хоча і вірив у Бога, знав молитви, але не був релігійним фанатиком. Але зараз я знаю: це Господь Бог дарував мені свободу, – зізнається чоловік, – і він підказав мені почати мандрувати.

Рятунок для ветеранів – «Автобус героя»

Коли Олександр переконався, що подорожі допомагають йому адаптуватися до ходьби на протезі й уникати жалісливих поглядів, яким проводили Сашу в рідному Житомирі, допомагають позбутися посттравматичного синдрому, який є у 90% ветеранів АТО, чоловік став запрошувати до мандрівок бойових побратимів.

Вони теж поверталися додому одухотвореними: без жалю про минуле і з мріями про майбутнє. Так з?явилася ідея запровадити проєкт «Автобус героя», що англійською звучить як «Вusofhero». Олександр сам запрошував меценатів долучитися до реабілітації бійців. І бізнесмени погоджувалися! Хтось оплачував пальне. Хтось вносив оплату за готель.

Із травня 2018-го, відколи діє проєкт «Вusofhero», ветерани АТО з Житомирщини об?їздили Францію, Чехію, Польщу, Італію, Угорщину, Португалію, Боснію, відпочили в Єгипті. Діти загиблих бійців побували зі своїми мамами в європейському Діснейленді.

– Восьмого листопада 15 ветеранів АТО, а також десятеро цивільних візочників прямують літаком на Краків, звідти – на Париж, а далі – в португальське місто Порто, – ділиться планами Олександр Швецов. – І я мрію, що в найближчому майбутньому бійці не тільки Житомирщини, а й усієї України зможуть долучитися до проєкту «Вusofhero», наші герої будуть не одним бусиком, а цілою колоною автобусів подорожувати Україною та навіть Європою і таким чином усьому світу демонструвати міць та згуртованість українських захисників.

Оксана Бубенщикова

Читайте також
Все про: учасник ато, молитва, поранення
В тему

Останні матеріали