Слава про Людку ходила не найкраща. Хоч і гарною виросла дівка, проте в голові чи то вітер шумів, чи то гормони не давали мозку спокійно працювати. Школу закінчила сяк-так, точніше вчителі поставили трійки, аби мати змогу вручити атестат про закінчення.
Коли однокласниці і однокласники готувалися до вступу на вищі навчальні заклади, Людка крутила лямур із лісником, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Ой, не буде з того путнього, – перемивали їй кістки спритні на язик сільські цокотухи. – Він жінку свою з двома дітьми залишив в Іванівці. І в райцентр до якоїсь молодиці їздив, і Галька від нього сина народила. Нетямущий чоловік він, і толку з нього вже не буде.
– Добре, якщо ще дитяти від нього в подолі не принесе, – мовила тітка Люба. – І гарна дівка, а якась…
– Гульвіса вона, і крапка, – сердилася баба Уляна, з онуками-двійнятами якої зустрічалася Людка. Причому так зустрічалася, що їх обох потім батьки возили до лікаря в район. Тому й не дивно, що на дівчину плювалася вся їхня родина. – Красива та дурна.
Час показав, що сільські прогнозистки мали частково рацію – дівчина вже ходила з великими животом, який ріс, наче на дріжджах. А лісника чи то перевели, чи то сам перевівся кудись на Південь України.
Минув майже рік. Людка, здавалося, після народження сина взялася за розум. Принаймні дитина була доглянута, а вона сама поралася по господарству, бабусину хатину сама ремонтувала, білила, фарбувала.
– Точна копія батька, – говорили люди, дивлячись на Степанка, який і справді був неймовірно подібним на лісника. – Шкода хлопця, бо ж безбатченку важко в тому житті.
Поволі люди почали і жаліти Людку. Ну, молода, дурна була. Наробила біди, а тепер ледве животіє.
– Вона ж сама без батька-матері росла, – казала тітка Орися. – Після того, як вони загинули в тій аварії, то Людку відразу бабуся і забрала. Старенька і сама тоді ледве ноги по світу волочила, а смерть сина і невістки ще більше її підкосила. А коли Людці було 13 років, то й бабуся пішла в кращий світ. То вона й залишилася сама по собі… Росла, як та билина в полі.
Життя Людки змінилося, коли в село прийшов працювати новий інспектор міліції. В нього були красуня-дружина, крихітка донечка. Проте це не зупинило ні його, ні Людку. Тож буквально за декілька місяців про їхню любов гуділо все село. Аня, його дружина, декілька разів приходила до Людки, просила дати спокій її чоловіку.
– Я люблю Антона, – відповіла на те Людка. – І в нас буде донечка. Це питання часу.
Вона знущалася над бідною жінкою, яка кожного разу поверталася додому, ридаючи.
– Та проріди ти їй патли, – радила Ольга, сусідка Ані. – Ти законна дружина, а вона – гульвіса…
Проте Аня вирішила ситуацію по-іншому – накинула на шию мотузку і звела рахунки з життям. Її маленьку донечку забрали її батьки, які на похороні ридма ридали і проклинали і зятя, і ту, через яку сімейне життя їхньої доньки пішло під укіс.
Зрозумівши, що в рідному селі життя їм не буде, Антон і Людка вирішили шукати щастя деінде. Тож одного дня сусідка, почувши, як Степанко захлинається в будинку, пішла туди. Розкидані по долівці речі, голодна дитина… Лише в районі вдалося з'ясувати, що Антон звільнився з органів у зв'язку з переїздом. А згодом люди з сусідньої Іванівки сказали, що бачили, як Людка з Антоном їхали з якимось клунками в автобусі, що прямував в обласний центр.
Степана всиновила багатодітна сім'я, яка мешкала з Людкою на одній вулиці. Олена з Павлом прийняли його як рідного сина. Так само, як своїм, дали йому освіту, батько навчив різній чоловічій роботі. Якби чужі люди не нагадували, що він не рідний, то Степан й не згадував би про ту, яка його народила.
З часом про Людку споминали все рідше і рідше. Хіба лише коли заробітчани, які їздили на Київщину, привозили звістки: Людка з Антоном купили будинок, в них народилося двійко дітей. Згодом селяни розповіли, що бачили їх п'янючими, а дітей наче забрали в Будинок дитини.
На питання, чи не шкодує, що залишила Степана і чому не навідує його, Людка традиційно казала, що то син лісника, тож нехай лісник ним і опікується.
Так промайнуло 20 років. Степан мешкав в обласному центрі, де мав гарну роботу, кохану дружину і маленьку донечку, названу на честь прийомної матері Оленкою. Вони з дружиною часто приїжджали в село, допомогти батькам, поспілкуватися з рідними.
А одного дня Степан помітив, що батьки чимось засмучені.
– Сину, тут така справа, – почав розмову батько. – На тебе в суд подали.
– На мене? – від здивування Степан аж присів на стільчик. – Нічого не розумію…
– Ну, мати твоя рідна повернулася в село, – продовжував розповідь батько. – Була у нас, кричала, що ми тебе забрали у неї. Мовляв, і на нас до суду подасть. Але спершу – на тебе.
– Що вона з мене хоче? – не міг отямитися Степан. – 26 років її тут ніхто не бачив, а тепер приїхала. Цікаво, чому?
– Хоче, щоб ти її утримував. Мовляв, ти її син і повинен це робити. Тих дітей, що у неї забрали в Будинок дитини, люди всиновили, і вона не знає, де вони. То й згадала про тебе.
– Як згадала, так нехай і забуде! – твердо відповів Степан. – Вона мене проміняла на коханця, залишила в закритому будинку і повіялася світами. Ніколи не поцікавилася, як я і де я, а тепер, через стільки років, приїхала і ще починає щось вимагати?! Ото вже совісті зовсім немає!
А Людка, мабуть, і не знала, що то таке. Бо саме в цей час розважалася в місцевому барі. А під ранок її та інших везли до реанімації, бо сурогатна оковита містила технічний спирт. Ще через тиждень Людка померла.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
