Минуло сорок днів після похорону Андрія, і батьки Катерини викликали лікаря з психлікарні. Їхня двадцятидворічна донька, втративши чоловіка, стала сама не собою. Могла годинами сидіти на ліжку і розмовляти з фотографією чоловіка.
Прокинувшись вранці, розповідала, що їй снилося, тоді пригадувала, як вони познайомилися, як танцювали в клубі, як він проводжав її біля залізничної колії додому. Згадавши, що Андрія немає, починала гірко ридати, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Тут все нагадує їй про покійного, – мовив лікар, вислухавши батьків. – Відправте їй в інше місто. Краще – на декілька місяців.
Ось так Катя опинилася в далекому Казахстані, куди її батьки відправили разом із односельчанками піднімати цілину. Трирічну Любу батьки залишили в себе. Виховували онуку і сподівалися, що за рік серед чужих людей, в постійній роботі на відновленні цілини, забуде про свою біду. З часом з далекого Казахстану почали надходити листи. Катя цікавилася життям батьків та своєї донечки, розповідала про традиції казахів. Посилками надсилала донечці іграшки, одяг та смаколики з сухого верблюжого сиру. Батьки з нетерпінням чекали нового листа і по декілька разів перечитувала його, намагаючись зрозуміти й те, що не було написано.
– Останні листи радісні, – мовив якось батько. – Час їй повертатися додому. Вона свою біду вже відпустила із серця. Час починати нове життя.
Проте Катя додому приїхала лише в кінці 1965 року, а в січні наступного – народила синочка.
– Це тепер майже модою стало народжувати дітей без чоловіка, а тоді це сприймалося як справжнє нещастя для сім’ї, – розповідає Любов Ризакова, жителька Києва. – Я тоді була ще малою, але добре пам’ятаю, як плакала бабуся і дідусь кричав на маму. Мама спершу була веселою, все заспокоювала бабусю і чекала якось листа. Листоношу бігала зустрічати аж до повороту. Проте кожного разу поверталася сумною. Тож з часом й перестала виходити, коли листоноша завертав на нашу вулицю. Пригадую, тоді вона сіла і сама до півночі комусь писала, а вранці віднесла на пошту лист. Цього разу відповідь прийшла швидко, проте, прочитавши лист, мама довго-довго плакала так, що бабуся злякалася за неї і заварила чаю з м’яти.
Чутка про те, що мама привезла з цілини в подолку, рознеслася селом, і бабусину оселю стали обминати. Якщо раніше то одна, то друга сусідка приходили на вечірні посиденьки, приносили свіжі пироги, заходили кликати бабусю до лісу по лікарські рослини, які заготовляли весною, то тепер до нас не заходив майже ніхто. Мама часто ходила до озера і сиділа там часто до півночі. Аж поки дідусь або бабуся не приходили і забирали її додому.
Молоду жінку пригнічувало все це, і якось вона, взявши річного Миколку, зібралася в обласний центр.
– Залишу його в Будинку дитини, – мовила до бабусі. – І матиму спокій, а то набридло, що сусіди ледве не плюються в мою сторону.
– Не роби гріха, – заплакала бабуся. – Залиш дитину, а люди... Людський поговір із часом стихне.
– Мамо, не віддавайте Колі, – й собі почала просити семирічна Любочка. – Він такий гарний.
Проте Катерина все ж віддала сина і, забравши доньку, переїхала до Києва. Влаштувалася на роботу прибиральницею у школі, де і працювала до пенсії. Ставши пенсіонеркою, почала відвідувати монастирі, ходила на прощі і дуже багато молилася.
– Мабуть, саме завдяки її молитвам ми з братом і зустрілися, – розповідає пані Люба. – Пів року тому мами не стало. Померла тихо, під час сну. Вона все життя картала себе за те, що віддала сина у Будинок дитини. Все хвилювалася, як склалося життя Колі. І заповіла похоронити себе у рідному селі на Чернігівщині. Туди я й їхала, навести лад на могилах рідних, коли у купе потяга зайшов чоловік. Розговорилися, і, як це часто буває в дорозі, розмова стала відвертою, і він розповів про своє життя, я – про своє. А коли поглянула на руку свого попутчика, то відчула, як перехопило подих: на лівій руці у нього не було безіменного і мізинного пальців. Пригадала, як бабуся ридала і казала, що то Бог покарав маму за гріх, і тому Коля народився без цих пальчиків.
Ми з Миколою поїхали у той Будинок дитини, підняли документи, які підтвердили, що він – мій брат, з яким ми не бачилися аж пів сотні років. Тоді поїхали на могилу мами, у старий дідусевий будинок, який нині стоїть пусткою. Познайомила брата зі своєю родиною, і мій чоловік неймовірно зрадів появі родича. Каже, що тепер матиме з ким їздити на риболовлю.
Та й я з Маринкою, дружиною Колі, знайшла спільну мову – обидві любимо вишивати гладдю та бісером. Щоправда, дітей Бог їм не дав, то Коля з Маринкою наших дівчаток донечками називають.
Ні Катя, ні її діти не знали, що з далекого Казахстану через десять років після народження Миколки, приїжджав Хасен – казах, який шукав Катю. Він тоді розлучився з дружиною і, згадавши про українку, вирішив розшукати її. Проте батьки Каті вирішили, що він, будучи одруженим, закрутив їхній доньці голову і залишив вагітною, нині не має права знову втручатися в її життя.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
