Життя

Діти обзивали байстрюком, вітчим вигнав у «дєтдом», а він виріс і став успішним льотчиком

Діти обзивали байстрюком, вітчим вигнав у «дєтдом», а він виріс і став успішним льотчиком

Не встиг маленький Віталик з’явитися на білий світ, як злі люди приліпили йому тавро – «байстрюк». Хоча насправді хлопчик мав тата, а тато-військовий знав, що має маленького сина.

«Мої батьки мали розписатися. Але військову частину, в якій служив тато, розформували. Батьки мали зі мною летіти на татову батьківщину аж у Краснодарський край. Але вийшла прикра випадковість: мама впала зі мною на руках, зламала собі руку, травмувала мені плече, й бабуся побоялася нас у такому стані відпускати в таку далечінь», – пригадує Віталій Мосійчук події далекого 1951-го, що сталися з ним у волинському містечку Рожищі, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Увесь рік закохані листувалися. Але потім у житті волинянки з'явився старшого віку фронтовик, який через осколкове поранення в голову мав інвалідність І групи. Чим підкупив цей фронтовик? Хтозна. Втім 23-річна Софія вийшла за нього заміж. Народила одну дитину, другу, третю. І загалом з'явилося у Віталика семеро молодших братів і сестер.

– Оскільки я був старшим, охоче допомагав мамі. Але часом, замість помогти, шкоду робив, – розповідає Віталій Мосійчук про своє дитинство у волинському містечку Рожище. – Одного разу мама дала бідончик і сказала принести наймолодшій сестричці молока з «дитячої кухні», яка тоді працювала в Рожищі. Щоб скоротити шлях, я, другокласник, із друзями пішов навпростець – по замерзлому ставку. Крижина тріснула. Я на дно! Бідончик – також! Я давай по дну шукати, щоб посудину дістати. Знайшов, вибрався на берег, сполоснув бідончика – і в мокрому одязі побрів у мороз по молоко. Мама як побачила – стала кричати. Тільки насварила – давай шкодувати. Бо я дивом тоді не захворів.

Та якщо на маму Віталик не ображався (знав, що вона його любить), то слова вітчима досі ятрять серце. Що вже казати за образи, якими дошкуляли ровесники.

– До четвертого класу я вважав, що вітчим – то і є мій рідний батько. Але в містечку люди знали правду, розповідали про це своїм дітям, а ті дражнили мене байстрюком. Чути таке було для мене дуже боляче. Тож одного разу, не витримавши наруги, я вчепився в шию однокласникові і, якби не вчителька Марія Яківна, задушив би…

Так скучив за мамою, що в десять років сам здолав 100 км

Коли Віталик закінчив третій клас, вітчим наполіг здати хлопчика в інтернат. Дитя ще не знало, як воно – стати дєтдомовським при живих батьках. Тож, коли опинився за 112 км від дому (саме стільки було від Рожища до інтернату в смт Ратне), то щодня ставав біля вікна і сумними оченятами вдивлявся в темний ліс. Чомусь думав, що саме звідти ось-ось ітиме мама. А вона не йшла, не телефонувала, ні разу не написала.

– За два місяці я двічі пробував утекти, але мене повертали. Аж на осінніх канікулах мене забрали додому. Тиждень я погостював. А коли мене знову привезли до інтернату – все, не можу витримати! Я так сумував за домом, що одного дня в туфлях, тоненьких штанцях і сорочині побіг до темного лісу, звідки щодня виглядав маму…

Аби ніхто не перепинив 11-річної напівроздягненої дитини, Віталик вирішив іти лісом. Ніч. Холод. Листопадова мжичка. Дитя плакало, тремтіло. Йому здавалося, щойно зупиниться – на нього накинуться вовки і з'їдять живцем.

– І ось коли, знесилений, я ледь тримався на ногах, у гущавині дерев побачив світло фар! Підійшов ближче: бачу – вантажівка, накрита брезентом, а водій відійшов до лісу «по потребі». Я тишком-нишком заліз у кузов, скрутився калачиком і заснув. Розплющив очі, аж коли машина зупинилася. Визирнув через брезент: уже ранок і на дорожньому знаку пише «Копачівка» – село над трасою, що межувало з моїм Рожищем. Я зрадів, зіскочив із кузова й через поле (аби ніхто не бачив) побіг додому (а це ще п'ять кілометрів).

Коли Віталик дійшов до Рожища, минув обід. Аби вітчим знову не вигнав до інтернату, Віталик вирішив сховатися у друга. Товариш якраз прийшов зі школи, його батьків іще не було з роботи і друг сховав малого втікача на горищі літньої кухні, приніс буханку хліба та банку варення. І так Віталик жив, заховавшись у сіно, увесь тиждень.

– На вулиці було холодно, а я напівроздягнений. Так тоді промерз, що ще трохи – й задубів би. Але батько товариша, в якого я переховувався, був міліціонером, знав про розшук утікача, вивідав у сина правду, повідомив моїм рідним, ті виламали на горищі дверцята, де я переховувався, і мене, знесиленого, винесли на руках і повезли до лікарні.

Та довго тішитися сімейним затишком Віталику не дозволили. Щойно дитина вичухалася після двостороннього запалення легенів (наслідки переховувань на горищі), як її знову оформили в «дєтдом», тільки тепер уже – в Рожищі. До малого, як і раніше, не приходили ні мама, ні бабуся. Втім відчуття, що рідні поруч, а ще більше – доброта виховательки (з котрою досі чоловік підтримує зв'язок) зробили неможливе, і коли мама через рік хотіла забрати сина в сім'ю, хлопчик відповів: «У дєтдомі мені краще: тут є друзі і ніхто не обзиває».

«За тата мені був директор інтернату»

Згадуючи своє дєтдомовське дитинство, Віталій Дмитрович розповідає, що там був помічником конюха, тракториста, оглядальником худоби.

А ще чоловік із любов'ю розповідає про виховательку Катерину Василівну Карпук.

«Це моя друга мама», – каже чоловік про жінку, яка мала свою сім'ю, але навіть у вихідні приходила в інтернат і розповідала перед сном неймовірні історії. А за батька був хлопчині директор інтернату Віктор Іванович Козлов. Саме він, коли Віталик їхав на змагання (бо був серед кращих спортсменів району), заводив хлопця до магазину, купував цукерки й печиво, а на дорогу давав величезні на той час гроші – п'ять карбованців. А коли у Віталика був випускний в інтернаті, саме Віктор Іванович привів юнака в магазин і вибрав найкращий – за 120 рублів – костюм.

«Як я маю списати такі гроші!? Костюм мав бути не дорожчим від 60 рублів!» – репетували в бухгалтерії. Але директор лише рукою махнув: «Спишете». А коли Віталик вирішив вступати до військового училища аж у Латвію, тільки з директором поділився своїми мріями, і той зібрав хлопця в далеку дорогу. Мама ж дізналася, що Віталик у Латвії, аж коли хлопець написав у листі, що вступив до військового училища.

курсант у пілотці
курсант у пілотці

До другої ночі вчився, а о 6-й ранку вже біг на шикування

Але й там, у далекій Латвії, добрі люди підтримували сироту «при живих батьках». Щоб хлопчина надолужив знання з математики й фізики (бо у школі пропустив багато уроків через часті спортивні змагання), Віталику, єдиному на курсі, дозволили займатися після відбою.

– Моя вчителька (і третя мама) Поліна Степанівна Кучер переслала з Рожища підручники, а ще поклала в посилку ручку з позолоченим пером (досі її зберігаю). І так я на першому курсі щовечора до другої ночі вчився, а о шостій ранку вже біг на шикування, – пригадує Віталій Дмитрович. – Але скиглити я не мав права. Командир дав мені час тільки до першої зимової сесії, і я її здав (хоча 20 курсантів тоді були відраховані).

Втягнувшись у навчальний процес, курсант Мосійчук устигав і вчитися, і займатися спортом. Якщо в Рожищенському інтернаті став першим у районі кандидатом у майстри спорту з велоспорту, то тут, у Латвії, здобув титул чемпіона 10-ї армії з біатлону, займався легкою атлетикою, виступав за збірну ДСТ «Локомотив» Латвії. Тоді ж виконав норматив майстра спорту СРСР.

А ще перед випускними іспитами в училищі Віталик випадково… одружився.

– Так, саме випадково, – зауважує чоловік. – Я приїхав у відпустку до мами в Рожище. А там кватирувала студентка Рожищенського ветеринарного технікуму родом із Локачинського району Волині. Я раз до неї зайшов, другий. А потім мені й кажуть: «Ходиш до дівчини – повинен женитися», – пригадує Віталій Дмитрович. – До того ніколи я не мав дівчат. Подумав: якщо такі правила – значить, мушу одружитися. Ми розписалися з Лідою (на церемонії були тільки її батьки). А коли я мав повертатися до Латвії, батьки не відпустили зі мною Ліди: сказали, що то далеко…

Аж коли 21-річний Віталій закінчив військове училище і поїхав за направленням служити в Архангельську область Росії, розповів командуванню: «Я женився – дайте дозвіл на проживання і моїй дружині».

Риску в сімейному житті підвела катастрофа

У сімейному житті Мосійчуків складалося по-всякому. «Випадково» одружені люди відчували: кохання між ними немає.

– Вже потім я зрозумів: Ліда вийшла за мене, бо я був офіцером, а в ті часи це вважалося престижно. Крім того, льотному складу давали і житло, і спецпайки, і хорошу зарплату, – розмірковує Віталій Дмитрович.

Але чоловік усе одно дбав про сім'ю: вдень ніс службу у військовій частині, вночі підпрацьовував на свинарку, до якого пішки щоночі бігав 24 кілометри. Ще більше приносив додому грошей, коли став членом екіпажу на надсекретному ТУ-126 (в обов'язки екіпажу входило контролювати повітряний простір над усіма північними морями СРСР аж до Північного полюсу).

– Робота була цікава, відповідальна, престижна. Нам добре за неї платили. Але мої відрядження тривали по пів року. Це ще більше віддалило нас із дружиною. Тож, коли шлюб дав тріщину, навіть обоє синів не допомогли склеїти сім'ю, – продовжує Віталій Дмитрович.

А підвела риску у стосунках важка травма…

«Перші хвилини після падіння армійський начальник боявся навіть підійти глянути на мене»

Під час авіаційних навчань Віталій Мосійчук здійснював стрибок із парашутом.

– Як пілот, я мав регулярно проходити військові навчання. І ось під час звичайного стрибка з висоти тисячу метрів  у мене з вини інструктора неправильно розкрився парашут. Через це я наближався до землі з дуже великою швидкістю. А коли приземлився, сила удару об землю була така, як ніби я стрибнув із третього поверху, – пояснює Віталій Мосійчук.

Перші хвилини після падіння командир боявся навіть підійти глянути на те, що сталося з досвідченим льотчиком. Та, оскільки пульс у Віталія прощупувався, чоловіка миттю доставили до Ризького окружного госпіталю і стали витягати з того світу.

– У мене діагностували компресійний перелом чотирьох хребців спини, перелом ноги, дуже важку черепно-мозкову травму, до того ж були відбиті обидві нирки і травмований кишківник, – пригадує Віталій Дмитрович події 1984 року. – 23 місяці і три тижні, тобто два роки, я пролежав у госпіталі. Оскільки так довго тримати пацієнта забороняв закон, то лікарі мене виписували «на папері», а вже наступного дня так само приймали назад.

з онучкою
з онучкою

За пів року в лікарні дружина ні разу не провідала

Медики, наче рідного, полюбили Віталія. І тільки найближчим людям було байдуже, що чоловік прикутий до ліжка, і не відомо, чи стане на ноги.

– Хоча дружина з дітьми проживала всього за 125 кілометрів від Риги, втім за перші пів року вона ні разу мене не провідала. Після такого мені не хотілося жити. Аж коли мій лікар зателефонував і попросив привезти в госпіталь дітей, я нарешті побачив синів… – зітхає чоловік. – У ще більшу депресію заганяли афганці, які лежали чи не в кожній палаті: без рук, без ніг. Одні пили, другі  внаслідок контузії кричали, треті йшли на самогубство.

В такій атмосфері навіть здоровий захворів би. Втім Віталій Мосійчук знайшов у собі сили не просто вижити – встати на ноги. Ще й допомагав іншим друзям по нещастю.

– З такими травмами, як у мене, – один вирок: інвалідний візок, – відверто каже чоловік. – Але думка про обох синів, яким тоді було два і десять років, змушувала мене працювати над своїм організмом. Любов до спорту додавала снаги. І завдяки щоденним вправам я не просто встав, знову почав літати на ТУ-126.

Аж два роки, а саме стільки потребувалося для виходу на пенсію, Віталій Мосійчук був членом екіпажу надсекретного літака й виконував завдання контролювати повітряний простір над усіма північними морями СРСР аж до Північного полюсу.

– Від тривалого перебування в сидячому положенні (а політ тривав шість-вісім годин) я терпів пекельні болі, – продовжує Віталій Дмитрович. – Аби мене не «списали» раніше від визначеного часу, за домовленістю з лікарем Василем Халупою сам собі колов знеболювальне таємно від командування. І аж 1989-го, коли, пішовши у відставку, зайнявся повноцінним лікуванням, переїхав на рідну Волинь та оселився в Луцьку.

 У 68 років виконує до 600 відтискань від підлоги!

Продовжуючи реабілітацію у Луцькому військовому госпіталі, Віталій Мосійчук отримав трикімнатну квартиру, куди забрав двох синів і дружину. Забрав, бо до останнього сподівався, що йому з Лідою таки вдасться зберегти сім'ю. А коли один із синів потрапив у халепу, Віталій Дмитрович пішов на ще одну самопожертву. Річ у тім, що внаслідок падіння з парашутом чоловік так ударився об землю, що зостався без зубів. Спочатку у військовому госпіталі Віталію вставили зуби зі звичайного металу – організм не сприйняв, і пішла сильна алергія. Тож авіатору вставили зуби із 32 грамів золота найвищої проби. Так-от, коли із сином сталася біда, Віталій Дмитрович зняв свої золоті коронки, продав їх і врятував сина, хоча при тому залишився без зубів.

Проте самопожертва батька і нова трикімнатна квартира, яку він добився, не повернули в сім'ю любові. Тож за два роки після переїзду до Луцька дружина таки подала на розлучення й відсудила собі частину квартири – 17 кв. м.

– Мені, інваліду першої групи, дісталася спальня на 11 квадратів, а синові залишилася кімнатка на сім квадратних метрів, де він проживає з дружиною, – відверто каже Віталій Дмитрович.

Але це не заважає чоловікові з важким каліцтвом щодня працювати над своїм тілом і навіть допомагати іншим хворим із важкими травмами хребта.

– Мені, як інваліду першої групи, передбачений інвалідний візок, – зауважує чоловік. – Але я, хоч і з паличкою, ходжу самостійно. Бо кожен день треную свої м'язи, кістки, серцево-судинну систему. Для того щодня прокидаюся о п'ятій ранку, аби в загальному коридорі займатися по одній-дві години і нікому не заважати. Бо міська рада уже 12 років «годує» обіцянками щодо поліпшення житлових умов.

Щоб тримати тіло в тонусі, Віталій Мосійчук ось уже 29 років постійно лікується в невропатолога Валентина Павловича Зародюка, а ще самостійно розробив унікальний комплекс із 20 вправ. Для їхнього виконання використовує гантелі, турнік, еспандер (гумове кільце). Чоловік щодня виконує до 600 відтискань (з перервами на інші вправи). Тож загалом фізкультурою займається не менше від двох годин щодня!

– Так, це важко. Треба постійно змушувати себе працювати. Але тиждень не позаймаюся – і вже все болить: спина, ноги, руки, – каже чоловік. – Коли до мене звертаються хворі з подібними травмами, охоче ділюся своїм досвідом.

з онуками
з онуками

«Хоч мама віддала мене в «дєтдом», але вона для мене – свята!»

Попри всі негаразди, Віталій Мосійчук не втратив головного – людяності й жаги до життя. Він пробачив вітчиму, який колись відправив у «дєтдом». Він жодної образи не тримає на маму, яка дозволила віддати сина в інтернат. Він дякує директору та вихователям дитбудинку, бо саме вони розповідали йому перед сном історії, купували цукерки, одягали на випускний і пересилали до Латвії підручники, щоб дитина вивчилася у військовому училищі.

– Я вдячний долі, що потрапив у дитбудинок. Бо інакше хтозна, під чий плив я потрапив і ким би сьогодні був. А мама… – задумався 68-річний чоловік. – Мама для мене – це святе! Скільки могла, вона тримала мене біля себе, а потім мусила послухати вітчима й віддати в «дєтдом». Та головне  – що вона завжди мене любила і шкодувала. Тому, коли її підкосив рак, я не міг не підтримати найдорожчої мені людини. Возив її на хіміотерапію, доглядав, підтримував морально і медикаментозно. Мама дуже страждала від хвороби. Не дай Бог так мучитись (хто-хто, а я, який свого часу пройшов через нестерпні болі, знаю, як воно). Тому, коли мама захворіла, то співчувала мені, а я – їй. І так було практично до останнього її дня… На жаль, декілька років тому мами не стало. Але весь цей час вона періодично мені сниться. І коли прийде моя пора піти до мами, я хочу, щоб мене похоронили поруч із її могилою.

Та до цього ще далеко. Бо Віталій Мосійчук не виконав найважчої своєї місії – не знайшов тата. Тож якщо комусь відома доля військового Дмитра Чехутова (1929 р. н.), чия військова частина базувалася до 1951 року в Рожищенському районі Волині і який поїхав жити до батьків у російське місто Кропоткіно Краснодарського краю – дайте знати в редакцію.

Оксана Бубенщикова

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
В тему