Марина вирішила покинути свого Андрія. Ні, він не поганий, не питущий. Просто вона знудилася так жити.
От уявіть: сніданок, робота, вечеря, телевізор, сон. І так із дня в день, місяцями, роками. «Невже це і є щастя?» – дедалі частіше запитувала себе Марина і відчувала, як хоче чогось нового: емоцій, пристрасті, чогось такого, щоб аж «метелики в животі». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
І от одного вечора, коли Андрій мовчки гортав новини в телефоні, Марина сказала: «Слухай… Я тут подумала… А давай поживемо окремо?» Сказала ніби буденно, але всередині все стислося: що ж на те скаже чоловік?
Андрій підвів очі, подивився уважно на дружину й тихо відповів: «Як хочеш». Без криків, без сцен, без прохань залишитися. Просто встав, зібрав речі й пішов. Марина подумала: це Андрій так жартує і через хвилину-другу повернеться. Та він не прийшов ні того вечора, ні того місяця…
Полювання на кавалерів
Перший місяць Марина ходила сама не своя. Тиша тиснула, а жінка себе переконувала: «Все нормально. Я сама цього хотіла. Ніхто не просить готувати, прибирати, не бурчить, що знову затрималася на роботі».
Оговтавшись від того, що тепер сама, Марина захотіла зовсім іншого життя – легкого, яскравого, з новими знайомствами, розмовами до ночі, з романтикою. Тому подзвонила подругам: «Давайте сходимо кудись: у кіно чи в бар». Але в однієї подруги якраз дитина захворіла, в іншої, як виявилося, чоловік ревнивий. Лише кума Ірина погодилася: «Добре, мені теж треба трохи розвіятися після розлучення, – зітхнула. – Але давай недовго, бо зранку на роботу».
Того вечора Марина з кумою вдяглися за останнім писком моди, нафарбувалися, мов на випускний у школі. «Оце я розумію – життя починається», – сказала, коли побачила себе у дзеркалі.
У барі було повно людей, тиснява, задуха. Компанія чоловіків сиділа за сусіднім столиком, кидала хтиві погляди в бік Марини та куми. Добряче хильнувши, один із чоловіків нарешті підійшов познайомитися. Але від нього так тхнуло оселедцем і цибулею, що Марина тут же «відшила» претендента: «Вибачте, я заміжня». Але нікого кращого за весь вечір так і не підчепила. І десь о десятій вечора вони з кумою попленталися додому.
Незнайомець із інтернету
Після першого невдалого «полювання» Марина ще декілька разів ходила з подругами в бар, але без толку. Тому вирішила спробувати іншу стратегію – знайомство в інтернеті.
Тільки ж біда: місто, де жила, маленьке, у ЦНАПі, де працювала, її могли впізнати. Тому вирішила діяти хитріше: «Скажу штучному інтелекту, хай створить фото з жінкою, подібною на мене. Назвуся чужим ім?ям. А там побачимо».
Не встигла Марина зареєструватися на сайті, як «листи щастя» посипалися одне за одним! Хто їй тільки не писав: і капітан лайнера з Італії, і військовий генерал із Бельгії, і турок із «бізнесом на мільйон». «Божжжееее, яка я красива!» – тішилася Марина такій популярності серед чоловіків. Хоча насправді розуміла: всі ті капітани, генерали і турецькі мільйонери – то все «вигадані персонажі». І насправді вони можуть бути бідняками з виводком голодних дітей.
Утім серед усіх повідомлень Марину таки зачепив один лист. Його переслав чоловік на ім?я Роман. Він писав просто, без пафосу, не вихвалявся званнями чи грішми, не намагався одразу вразити. Між молодими людьми, які ніколи не бачили одне одного, зав?язалася дружня переписка. Роман щиро цікавився, як минув день, що Марина любить, про що мріє. Жінка відчувала, як їй легко з Романом. Щодня чекала його простих повідомлень, усміхалася, читаючи компліменти. Розповідала Романові навіть ті секрети, про які не говорила ніколи й нікому. «Дивно… я ж його навіть не знаю», – ловила себе на думці. Але саме з Романом їй хотілося бути собою.
Ото побачення вийшло!
Минув місяць.
«Може, зустрінемося?» – написав якось Роман. Марина завмерла. «А фото? А правда? Що я скажу?» Вона довго дивилася на екран свого телефона. Все вагалася: погоджуватися чи ні? Бо ж ні разу не зізналася Романові, ким є насправді. «Але ж я не гірша, ніж та жінка на сайті», – сказала, глянувши на себе в дзеркалі, й написала Романові: «Добре. Давай».
Поки домовлялися про місце, з?ясували, що обоє з одного міста. «Може, ми вже навіть пересікалися десь колись?» – написала Марина і поставила смайлика. «Та всяке може бути», – відповів Роман і послав Марині картинку з букетом троянд.
Побачення мало відбутися в затишній кав’ярні в центрі міста. Марина нервувала страшенно. Бо ж це не просто побачення. Тут треба ще й правду розказати: хто вона, чому стільки часу обманювала. Щоб трошки заспокоїтися, Марина прийшла до кав?рні раніше. В животі крутило. «Хотіла метеликів – маєш», – сварила сама себе. Глянула на годинник – іще є час. Пішла в туалет. «Спокійно… це просто зустріч», – заспокоювала себе. А коли вийшла з туалету й попрямувала до столика, то аж остовпіла. Бо там сидів… її Андрій!!!
Він був повернутий спиною. Сидів, трохи нахилившись уперед, і щось переглядав у телефоні. Такий рідний. Такий дорогий. Марина провела поглядом по людях, які сиділи у кафе, – Романа ніде не було. Повагалася хвилину, а тоді рішуче підійшла: «Ти що тут робиш?» – запитала в Андрія. Він підвів очі. Спершу теж здивувався. Бо явно не очікував зустріти Марину. «А ти?» – запитав у відповідь. «У мене тут зустріч», – відповіла вона. «У мене – теж», – спокійно сказав він. Марина нервово всміхнулася: «Слухай, до мене зараз прийде чоловік». – «А до мене – жінка», – перебив Андрій.
І тут обоє замовкли. Подивилися одне на одного. «Почекай-но… – почала здогадуватися Марина. – То це ти… Роман?» – «А ти… Олена?»
Світ ніби зупинився. «Це якийсь абсурд!» – фиркнула Марина, схопила плаща й швидко вийшла з кав’ярні.
Нарешті разом
Квартира зустріла Марину холодом й порожнечею. Жінка сиділа на кухні й дивилася в одну точку. «То це він…» Усі ті ніжні слова, цілі вечори листувань – усе було від Андрія. «Чому я цього не бачила раніше?» – боляче подумала жінка.
Марина подивилася на телефон. «Чому мовчиш?» – запитала, нібито мобілка була в чомусь винна. Взяла до рук. Зазирнула в переписку з Романом – нічого нового. Тільки три сердечка, якими сьогодні перед побаченням обмінялася з Романом…
Аж раптом тишу перервав дзвінок у дверях. Марина здригнулася: «Хто це може бути?» Пішла, подивилася у вічко – Андрій. Такий рідний, такий дорогий.
Серце тьохнуло. Відчинила. «Ну привіт, Марино-Олено», – сказав Андрій. Вона усміхнулася: «Привіт, Андрію-Романе». Помовчали кілька секунд, і він зробив перший крок: «Я багато думав…» – «І?» – «І зрозумів, що закохався», – «У кого?» – «В тебе… Просто ми обоє забули, які ми насправді».
У Марини защеміло в грудях. Вона дивилася на Андрія й розуміла: все те, що вона шукала десь далеко, було поруч. Просто його треба було цінувати. Підкидати хоч по пару галузочок у той вогонь, який називається коханням.
…Марина зробила крок назустріч. А потім обоє кинулися в обійми. Стояли, притулившись одне до одного. Впивалися теплом своїх тіл, за яким так скучили. «То що, спробуємо знову?» – прошепотів Андрій. Марина притулилася до його щоки. Заплющила очі. І відчула метелики в животі…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
