Ще з березня Люба почала готуватися до Пасхи.
Тільки сонечко блиснуло – вимила вікна. Як похолодало – робила генеральне прибирання у квартирі. А доки витирала пил на меблях, не могла не взяти до рук сімейних альбомів. Дивилася на старі фото, й усміхалася сама до себе, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«Які ж ми щасливі були, – прошепотіла, дивлячись на світлину із пляжу Алушти. Погладила на фото сина з дочкою, ще маленьких. Погладила чоловіка Юру. – Навіть не думала тоді, що так життя перевернеться…»
Бо доля і справді підкидала Любі одне випробування за іншим. Коли діти були маленькі, вона мусила ходити на завод у другу зміну, у третю. Просила сусідів, щоб приглянули за дітьми. Бо вона на роботі, а чоловік Юра в далеких рейсах – працював далекобійником.
Тільки дітей вивчили, одружили – як нова біда. Юра захворів на рак простати й помер, не доживши до шістдесяти.
Коли діти познаходили роботу в Києві та Харкові, Люба і раділа за них, і тужила. Бо надіялася, будуть недалечко жити, онуків приводитимуть. А вийшло он як: 15 років Люба вже сама. Поки ходила на роботу, то день швидше минав. А зараз, коли нема здоров?я працювати, то Любі в чотирьох стінах геть самотньо. Єдина втіха для мами – коли на Різдво та Великдень діти приїжджали та ще часом на літні канікули внуків привозили…
Усього наготувала, а в дітей інші плани
От і на цьогорічну Пасху обіцяли провідати. Тож зі своєї скромної пенсії Люба потрошки купляла м’ясо на домашню ковбасу (бо синочок любить). А для дочки – сиру домашнього жирненького, бо все хвалить мамин сирник на Великдень. Для внуків Люба ще з літа припасала чорниць заморожених, персиків консервованих. Бо ж приїдуть спитають: «А де, бабусю, твої смаколики?» Так і жила Люба думками про найрідніших. Бо не мала більше нікого-нікого у світі.
У суботу перед Вербною неділею взяла Люба телефон: із дітьми поговорити, розказати, що ковбаска вже в морозилці, і пельмені, й вареники.
– То що, Оленко, коли вас чекати? – запитала в дочки, яка три роки тому переїхала з Харкова до Польщі.
– Ой, мамо, не знаю. Так автобуси зараз подорожчали. Може, почекаю, як ціни спадуть.
– А як же сирник? А персики дітям?
– Та мамо, що ти – сама не з’їси? Он, улітку приїдемо – та й побудемо довше.
Не стала Люба нічого казати. Аж коли поклала трубку, дала волю сльозам. Бо молодь – вона така: робота їм, з друзями гульки, мама що?..
«Хоч би син не відмовився», – промовила Люба і з тривожним передчуттям взялася набирати його номер. Як завжди, з першого разу син не взяв. Тільки пізно ввечері передзвонив.
– Що там, мамо? Бачу, пропущений.
– Так-так, синку, вибач, що тебе відривала від роботи. Хотіла попитати, коли вас на Великдень чекати?
– Та не знаю. На роботі така запара. Мають приїхати партнери з Арабських Еміратів. На кону – проєкт на пару мільйонів. Може таке бути, що приїдемо до тебе вже після Пасхи, – сказав син.
– То, може, хай би невістка з онуками приїхали? – заїкнулася Люба.
– Я спитаю. Але навряд чи. Ти ж їх знаєш, – зітхнув син.
Ще кількома словами перекинувся з мамою. На тому й закінчили розмову...
Серце не витримало
Наступного ранку люди поспішали до церкви: святкові, радісні, з букетиками для освячення. Люба усміхалася їм у відповідь, та в самої така туга на серці. Бо ж на Пасху ні дочка, ні син не приїдуть, онуків не привезуть. Люба для них ладна й небо прихилити, а вони для мами і дня не знайдуть, щоб провідати.
Усю службу стояла Люба. Просила в Бога прощення за те, що гнівається на дітей. А ще – молилася за них, просила, щоб таки не забували мами, благала Божої опіки. А у якийсь момент їй здалося, що сумні очі Ісуса кажуть: «Я з тобою. Я все розумію». І Люба розридалася…
Після літургії жінці справді стало легше. Вийшла з церкви. Та раптом відчула, як їй стало млосно, в очах потемніло. Як падає – вже не розуміла. А коли розплющила очі, то побачила над собою чоловіка із сивим волоссям і дуже сумними очима.
– З вами все добре? – запитав він.
– Так, так, усе нормально, – відповіла Люба. Хотіла підвестися й піти, та в голові знову закрутилося.
– Знаєте що, – сказав чоловік, помагаючи Любі піднятися, – ви тут сідайте, а я водички свяченої принесу. Люба хотіла відмовитися. Бо за останні двадцять років відвикла від уваги. Сама собі раду давала. Та незнайомий чоловік мав такі добрі очі, що Люба не змогла йому відмовити.
Вони посиділи разом на лавці під церквою. Люба попила води. А потім поволі пішли разом…
Знайомство під церквою
Як виявилося, чоловіка звали Ігор. Він жив через пару будинків від Люби. Мабуть, і перетиналися з ним не раз – у магазині, на базарі, просто не звертали уваги одне на одного.
Люба розповіла про себе, про те, яких хороших дітей має. При цих словах очі Ігоря наповнилися сльозами.
– Що з вами? Я вас чимось образила? – злякалася жінка.
– Та ні, ні, все добре, – заспокоїв Ігор. – Просто тяжко… Я ж теж мав сина… Але він пішов на фронт: тата з мамою захищати. Тепер звідти захищає, – і показав поглядом у небо.
– Ой, вибачте, я не знала…
– Та нічого, – сказав Ігор. – Я навіть радий, що є з ким поговорити. Бо в чотирьох стінах квартири хіба з телевізором поговориш.
– А дружина? – обережно запитала Люба.
– Померла… Після того, як ми сина похоронили у 2023-му, вона раптово захворіла. Прийшли до лікарів: рак, остання стадія. І через три місяці дружини не стало… Похоронив, як вона й хотіла, біля сина. Тепер єдина моя розрада – їздити до них на могилу… – і далі Ігор не зміг говорити, сльози душили.
Слухаючи його, Люба й собі розплакалася. Розповіла, що й у неї не все так добре. Бо хоча має і сина, й дочку, й трьох онуків, та якось так самотньо.
– Ну то от: тепер будемо зустрічатися в церкві, – сумно усміхнувся Ігор.
Вони підійшли до Любиного під?їзду, вже мали прощатися, як жінка запропонувала:
– Вибачте, може, це й неправильно, але обміняймося номерами телефонів. Хоч зможемо одне з одним балакати. Тим більше, що ми сусіди.
– З радістю! – погодився Ігор.
І відтоді вони щодня одне одному телефонували: розповісти новини, поділитися історіями з газет…
Цінуйте кожну мить, проведену з близькими
На Великдень Ігор прийшов до храму. Шукав поглядом Любу, аби стати поруч, та не знайшов. «Може, спізнюється?» – подумав. Та Люба все не йшла. «А, може, захворіла? Чи вдома стало погано?» – роздумував усю службу.
Як тільки літургія скінчилася, Ігор вийшов із храму, дістав телефон і подзвонив:
– Любонько, що сталося? Чому не були сьогодні в церкві?
– Ой, та вчора ввечері діти приїхали неждано-негадано! І син, і дочка, і внуків привезли! То я бігаю на кухні, не знаю, за що хапатися, – щебетала Люба.
– Радий за вас, – щиро промовив, і запала мовчанка. Бо Люба відчула, як Ігор знову згадав за покійних дружину та сина.
– А приходьте до мене в гості! – несподівано запропонувала Люба. – Познайомлю вас із дітьми, з онуками. Вони в мене найкращі в світі!
Ігор спершу відмовився. Незручно якось, тільки тиждень із Любою знайомі. Та жінка наполягала:
– Ігорю, життя таке коротке. Нумо радіти кожному дню. Радіти, коли нас запрошують у гості. Так що приходьте. Чекаю!
Повагавшись мить, Ігор попрямував до будинку Люби. Бо якщо є можливість побути з хорошими людьми – то треба йти…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
