Мільйони українців виїхали за кордон, народжуваність різко впала, на ринку праці – гострий дефіцит кадрів.
Про масштаби втрат, перспективи повернення мігрантів і виклики повоєнного відновлення РБК-Україна розпитало в директорки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України ім. М. В. Птухи Елли Лібанової. І багато фактів, скажу чесно, лякають… Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Молодь виїхала: де брати гроші на пенсії?
За оцінкою Лібанової, сукупні демографічні втрати України можуть сягати 10 мільйонів осіб. Ідеться не лише про загиблих, а й про додаткову смертність, ненароджених через війну дітей, масову еміграцію та втрати через окупацію.
За даними Євростату, за кордон виїхали близько 4,3 млн українців. Сюди додайте 700 тисяч наших громадян, які перебувають у країнах, що не входять до ЄС: Великій Британії, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Грузії та Молдові. Загалом – близько 5 мільйонів воєнних мігрантів. Третина з них – діти й підлітки до 18 років, лише 6% – люди старші від 65 років.
Ці фактори в поєднанні з різким падінням народжуваності прискорили старіння населення. І при цьому ви ж розумієте: менше людей працездатного віку означає менше платників податків, меншу наповнюваність бюджету і водночас непомірно великі витрати на людей старшого віку, непрацездатних осіб.
Водночас, зауважила Елла Лібанова, остаточні масштаби наслідків можна буде оцінити лише після війни та проведення перепису населення.
Дітей народжується дуже мало
Експертка не вірить у повоєнний бебі-бум, подібний до того, що був після Другої світової. Тоді діти часто були економічною необхідністю, а рівень вимог людей до якості життя і матеріального забезпечення – значно нижчим. Натомість сьогодні народжувати чи не народжувати дитини є свідомим вибором, а не випадковістю. І люди добре зважують усі «за» та «проти», розуміючи, що виховання дитини потребує великих ресурсів.
Тому якщо 2021 року на одну жінку в Україні припадало в середньому 2,1 дитини, то зараз, за оцінками Інституту демографії, – близько 0,7. І навіть якщо після війни показник зросте до 1,6 (принаймні такі зараз прогнози), то цього все одно не вистачить для подолання демографічної прірви. Бо тільки для відтворення населення (щоб його в Україні не ставало менше) потрібно щонайменше 2,15 дитини на кожну жінку. Досягнути такого не реально. Бо навіть у спокійній та стабільній Європі подібних показників немає. Для розуміння, у Південній Кореї, де рівень життя надзвичайно високий, коефіцієнт народжуваності становить 0,7 дитини на одну жінку.
То, може, підвищити розмір допомоги при народженні дитини? Елла Лібанова вважає, що таке заохочення не вирішить ситуації. Бо таке підвищення державних виплат допомагає родинам покривати лише базові витрати: їжа, одяг тощо. Крім того, заздалегідь анонсоване зростання допомоги на дитину іноді спонукає батьків відкласти появу малюка до того моменту, коли збільшені виплати вже почнуть видавати.
Як урятувати села, що вимирають?
Окремо зупинилась Елла Лібанова на проблемі занепаду сіл. Це питання гостро стояло ще до 2014 року. Бо молодь не хоче залишатися в селах через те, що там немає розвиненої транспортної інфраструктури, доступу до роботи, освіти й медицини. Лише в тих селах, де є дороги, транспорт і можливість працювати онлайн, життя зберігатиметься. Але це не вирішить проблеми всієї сільської місцевості.
Натомість після війни заселення країни буде ще більш нерівномірним. Уже зараз найменша щільність населення – в Херсонській та Чернігівській областях. Бо ці регіони найбільше потерпають від обстрілів. Якщо тутешні жителі, які наразі виїхали в більш безпечні області, після війни не повернуться, розвиток цих територій стане ще більш ускладненим.
Хто буде працювати?
Сьогодні в Україні гостра нестача робочої сили. Водночас українців, які виїхали і працевлаштувалися за кордоном, тамтешні уряди з усіх сил старатимуться втримати. Бо Європа стрімко старіє, а третина українських мігрантів – діти, близько 70% українок за кордоном мають вищу освіту, понад 70% працюють. Для мігрантів першого покоління це дуже високий показник.
За оцінкою Лібанової, якщо Україні не вдасться повернути значну частину своїх громадян, це створить серйозну загрозу для відновлення держави. Території можна повернути, але втрачених людей – ні.
Експертка, орієнтуючись на досвід Балканських воєн, прогнозує повернення лише кожного третього українця. Хоча все залежатиме від того, чи отримають люди безпеку (як поточну, так і довгострокову), чи матимуть житло й роботу, чи залишилася в них родина в Україні. Бо, якщо чоловіки після війни почнуть виїжджати до дружин і дітей за кордон, Україна може втратити ще близько мільйона працездатних людей. Особливо складним рішення про повернення буде в тих українців, в яких тут житло зруйноване, а за кордоном є стабільні умови.
Лібанова сподівається, що додому повернуться ті висококваліфіковані фахівці – лікарі, юристи, спеціалісти, – які за кордоном змушені працювати не за фахом.
Чи потрібні нам мігранти
Після війни Україна, ймовірно, буде змушена залучати іноземну робочу силу. Якщо масштабний план відбудови в Україні запустять з участю міжнародних фінансів і корпорацій, це створить нові робочі місця й може привабити не лише працівників із бідніших країн, а й фахівців із Заходу – частково з гуманітарних мотивів, частково заради професійної самореалізації. А от ідею платити українцям за повернення Лібанова не схвалює. Бо це викличе напруження між тими, хто виїхав, і тими, хто залишався в країні.
Також зростатимуть соціальні напруження: між військовими та цивільними, між тими, хто залишався, і тими, хто виїжджав, між різними групами внутрішньо переміщених осіб, а також між громадами, куди переїхав бізнес, і тими, звідки він виїхав.
Якщо Україні вдасться повернути території, окуповані з 2014-го, то реінтеграція тамтешніх мешканців теж стане окремим великим викликом. Бо ці люди жили в зовсім іншому інформаційному та ціннісному просторі.
Як змінилося суспільство
За словами Елли Лібанової, повномасштабна війна посилила згуртованість і пришвидшила формування української політичної нації. Етнічне походження відійшло на другий план, натомість посилилося відчуття спільності.
Попри падіння рівня життя, зросла довіра до державних інституцій – передусім через спільний спротив агресії.
Українці втомлені – від обстрілів, нестачі світла, постійної напруги. Але, як наголошує Лібанова, втома не означає готовності здатися. Бо більшість із нас розуміє: якщо здамося – можемо і втратити державу, і зникнути як нація. Тож на думці «Мусимо вистояти!» і тримаємося разом.
Ніна Грицюк
Фото: focus.ua.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
