В Олега Тоня закохалася того самого дня, як тільки вперше його побачила. Це був вересень. П’ятий клас. На початку уроку директор відчинив двері і в клас з ним увійшов русявий симпатичний хлопчик.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
– Добрий день! – мовив Іван Іванович. – Знайомтеся. Це Олег, ваш новий однокласник.
Тоня і нині пам’ятає ту мить, адже відразу закохалася в новенького. А ще більш радісно стало, коли виявилось, що вони живуть у сусідніх будинках. Тож на навчання ходили разом. Саме так розпочалась дружба, яка через роки переросла у велике кохання.
Олег тоді був розлученим. Ганяв автомобілі з Німеччини. Мав декілька невеликих магазинів із товарами з Європи. Жив у столиці і до батьків приїжджав раз на декілька років. Тоня працювала вчителем англійської мови, займалася репетиторством. Тож саме поверталася після чергового заняття, коли поруч пригальмувало авто.
– Привіт! – мовив він так, наче востаннє бачилися вчора, а не п’ятнадцять років тому. – Сідай, підвезу. Як життя?
Того вечора вони ще з годину стояли біля її будинку. Згадували минуле. Він все розповідав їй про те, як його кинула дружина. Наче виливав свій біль. А наступного дня, коли знову випадково зустрілися у дворі, запропонував піти на каву. Ще через тиждень, коли повертався до столиці, – поїхати з ним.
– Не можу, в мене ж заняття з дітьми, – відповіла вона, хоча в душі понад усе хотіла отак кинути все і поїхати з ним. Бо ж кохала. Усі ці роки мріяла про те, як одного разу він таки прийде і запропонує стати його дружиною.
– А ти відпусти минуле – і все налагодиться, – переконував Олег. – Недарма ж кажуть, що коли зачиняються одні двері, то життя відчиняє перед нами безліч інших. Однак ми настільки засмучені отими, вже зачиненими дверима, що не зауважуємо інших.
Через декілька днів Олег знову був у рідному місті. Сказав, що в нього своєрідна відпустка. Тож кожного дня вони бродили парком, насолоджувалися гарячим глінтвейном. І говорили про все на світі. Коли ж він запропонував стати його дружиною – погодилась не вагаючись. Через місяць розписалися, і Тоня з чоловіком поїхала в Київ.
Не минуло й року, як народився Мишко, а ще через два – Іринка. Щастю молодого подружжя не було меж. Та й чого було хотіти? Мали власне просторе житло, магазини приносили непоганий прибуток. Здавалось, можна лише радіти життю, як і було, аж поки чоловік не почав грати в азартні ігри. Догрався до того, що одного вечора прибіг додому так, наче за ним невідь-хто гнався. Поспіхом кидав речі в дорожню сумку, вигріб зі схованки гроші та золото, схопив документи – і до дверей.
– Що трапилось? – й собі заметушилась Тоня. – Ти куди?
– В Ізраїль, – відповів коротко. – Як тільки з’явиться можливість – заберу вас.
– У нас проблеми? – однак у відповідь почула, як гримнули вхідні двері.
Все стало зрозумілим через два дні, коли в оселю увійшли невідомі люди. Вони й розповіли Антоніні про те, що її чоловік програв все, що мав. Відтак Тоня з дітьми повинна залишити квартиру до кінця тижня. Пригрозили так, що жінка зрозуміла: сперечатися марно. Тож за лічені години, взявши сякі-такі речі, їхала рейсовим автобусом в рідне місто. Нелюди, яким чоловік програв, забрали усе – навіть зняли з неї золоті сережки та обручку, а з дітей – золоті ланцюжки з хрестиками. Тож ковтала сльози і раз у раз набирала чоловіка. Хотіла почути його голос, чекала, що все пояснить і скаже, коли їй з дітьми летіти до нього.
Проте голос Олега почула через три місяці. Він бідкався, що змушений ходити в банки їжі по продукти, нарікав на нестерпну спеку. Згодом розповідав, що влаштувався на роботу. Тоня шкодувала його і не розуміла, куди поділися ті пачки з грішми, які він тоді забрав з собою. Так продовжувалось цілий рік. Вона знову повернулася до репетиторства, готувала контрольні – одне слово, бралася за все, аби лише заробити копійчину.
Одного дня в двері постукали. На порозі стояв незнайомий чоловік із підлітком, який сидів в інвалідному візку. Виявилось, що незнайомець – директор приватного будинку для інвалідів. А хлопчик – син її чоловіка. Олег заплатив за перебування сина на рік наперед. Гроші закінчилися, то директор почав шукати батька свого підопічного. Так і вийшов на неї.
– Тому або платіть, або я залишаю Романа у вас, – закінчив розповідь директор.
– А скільки потрібно заплатити? – запитала Тоня, яка все ніяк не могла отямитися від почутого. Озвучена сума її вразила. – У мене немає таких грошей.
– Владе, це дружина твого батька, і я залишаю тебе в неї, – мовив директор. – Ну, всього найкращого.
Антоніна кинулась дзвонити до Олега. На диво, слухавку взяла якась жінка. На запитання, хто вона, відповіла, що дружина Олега. В Тоні почалась істерика.
– Мамо, що робити? – ридала згодом вона, розповідаючи батькам все, що трапилось. – Що мені робити? Олег сказав, що немає змоги забрати сина. А його перша дружина, почувши мене, лише розсміялась. Мовляв, сина залишила Олегу, то нехай він ним і опікується.
– Молись, дитино, – відповів батько. – Господь все управить. А з Владом я говорив – повір, він хороший хлопчина. І як лікар, нехай і на пенсії, я стверджую, що з часом таки зможу підняти його на ноги.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
