«Лесю! То ти?!» – почула жінка позаду себе, озирнулася на чоловіка у військовій формі і… випустила з рук свою торбинку. Яблука покотилися під ноги перехожих. А Леся дивилася на військового і не могла повірити, що то ВІН – її Віталик. Той, якого так колись любила і через якого ледь не збожеволіла з розпачу...
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
За 20 років, скільки не бачилися, Віталик посивів, але був усе таким же гарним… Цієї миті Леся згадала, що вона ж у старенькому пальті. Що похапцем скрутила волосся у вузлик і вибігла в магазин по яблука. Тож мимоволі стала поправляти зачіску. А в горлі – клубок. Віталик тим часом зібрав яблука у пригорщі. Випростався, підійшов. І подивився Лесі в очі.
– Глибокі, як два озера, – промовив так, наче й не було тієї розлуки.. – Але чому ж такі сумні?..
Вони мовчки дивилися одне на одного. І все згадалося так чітко, наче було лише вчора…
Чекала з армії, а тут – лист про зраду
…20 років тому Леся, ще юна і тендітна, стояла на вокзалі і проводжала Віталика в армію. Він – єдиний у батьків-пенсіонерів син – міг «відмазатися». Але Віталик сказав, що піде. Бо, мовляв, який він чоловік, якщо не служитиме. Вони стояли на пероні і тулилися одне до одного. Він її цілував так ніжно, наче вперше. Але обоє навіть подумати не могли, що ті цілунки стануть їхніми останніми. Бо ж думали: щойно Віталик повернеться – зразу справлять весілля.
Лесина мама, яка замолоду стала вдовою, раділа, що хоч дочка буде щасливішою і що в хаті нарешті будуть чоловічі руки. Бо в селі без них ой як тяжко. «Рік пролетить швидко», – втішав Віталик кохану, коли стояли на пероні. А Леся, схлипувала, як дитина, і казала: готова чекати Віталика навіть усе життя…
Доки коханий проходив службу, дівчина жила тільки думками про нього. Ні на танці з дівчатами, ні в кіно до клубу. Та коли весільні рушники вже лежали напоготові, Віталикові листи чомусь перестали приходити. Леся писала йому, а він мовчав. «Може, щось із поштою?» – заспокоювала себе. А потім отримала лист, написаний жіночим почерком. У ньому якась Аліна розказувала, що в неї з Віталиком усе серйозно, вона вже вагітна і що, мовляв, Віталик просить більше його не турбувати.
Лесі аж млосно стало. Як?! Як таке могло статися?!! Кілька днів після того лежала вдома. А коли показала лист мамі, бідна жінка аж руки заламала: «І за що ж нам така кара?! Я все життя без чоловіка, а тепер моя дитина мусить таке пережити».
Вийшла за іншого, хоч не любила
Щоб хоч якось повернути Лесю до життя, мама переконала дочку поїхати в місто до хрещеної. «Нове місце. Нові люди. Там тобі буде легше», – заспокоювала, ведучи Лесю на автобусну зупинку.
І так воно й вийшло. Леся поринула з головою в роботу. Подружилася з племінником своєї хрещеної – гарним спокійним хлопцем. А коли розповіла, чому досі незаміжня, Юра по-дружньому обійняв. «Тепер ти не сама», – промовив. А ще через місяць покликав заміж.
Чи кохала його Леся? Ні. Але була вдячна за підтримку, тому й погодилася стати дружиною.
Коли про Лесине заміжжя дізналися в селі, до них додому прийшов Віталик. Попросив у мами адресу до Лесі. Та мати не дала: «Минулого не вернеш, – промовила. – Тому краще вам більше не бачитися». І з того часу Віталика в селі не бачили…
Нарешті розкрилася правда
І ось аж через 20 років Леся з Віталиком зустрілися. Чоловік запросив у кав’ярню на автостанції. Ніяковіючи від його погляду, Леся поправляла волосся. А Віталик усе не міг надивитися на ту, яку досі кохав. Потім підсунувся ближче. Узяв обережно її руку й став гріти у своїй. Леся хотіла висмикнути: негоже заміжній ось так – із чужим чоловіком. Хотіла – та не змогла. Бо і вона досі кохала Віталика.
Ніби читаючи Лесині думки, чоловік став розповідати, як тоді, в армії, його ледь живого привезли до госпіталю. Як пів року його там лікували. Як за ним доглядала медсестра Аліна. Він попросив її написати листа Лесі (бо в самого права рука все ще боліла). Продиктував усе, що з ним трапилося, дав адресу госпіталю, щоб Леся тепер сюди листи надсилала. Але після того жодної відповіді від Лесі не отримав.
«Я так чекав від тебе вісточки. Але Аліна сказала, що ти прислала тільки один лист і в ньому написала, що виходиш заміж. Я не повірив. Просив показати. Аліна ж відповіла, що мені не можна нервуватися і що покаже твій лист потім. А потім десь його згубила… – згадував Віталик. – Я втік із лікарні й поїхав у село. Просив у твоєї мами адресу. Та вона сказала: «Минулого не вернеш». Я хотів чи під поїзд кинутися, чи стрибнути з мосту. Але шкода стало батьків. Як їм таке пережити? Тому повернувся в лікарню. Долежав, скільки треба. А потім у відчаї одружився з Аліною… Я лишився служити в чужому місті. Аліни так і не полюбив. Але жив із нею заради сина. 2022-го пішов служити. А оце приїхав до батьків провідати. Біг із вокзалу на автобус – а тут ти…»
«Чекай мене!..»
…Леся слухала й не могла повірити. Невже ж через один брехливий лист вони з Віталиком назавжди загубили своє щастя?!
Сльози покотилися по щоках. А разом зі слізьми полилося й зізнання. Жінка розповіла і про листа від Аліни, і про чоловіка, якого не змогла покохати, і про те, що досі в її серці Віталик.
Це було потрясінням для обох. Він притулив до себе Лесю. Цілував її волосся. Вдихав аромат. І боявся відпустити.
«І як тепер нам жити? – запитувала жінка, розуміючи, що відповіді зараз не буде. – У тебе син, у мене – дочка». Потім вони знову прощалися на пероні. Він цілував її так само ніжно, як 20 років тому. А вона мліла від його обіймів. Заплющувала очі і хотіла повернути все назад. «А пам’ятаєш пісню, яку ти любила мені співати?» – прошепотів Віталик на вухо. «Яку?» – запитала Леся, не розплющуючи очей. – «Час рікою пливе». Я часто її згадував. Бо все, як у нас: «А у мене є син. А у тебе донька. Вони схожі, як човники в морі. То нехай же вони поєднають серця, коли нам не судилось з тобою…»
Леся слухала його голос. Сльози котилися по щоках. А він ловив їх своїми губами…
…Після тієї зустрічі вони не знали, як бути далі. Розуміли: почнуть спілкуватися – розпадуться їхні шлюби. Тому з рік узагалі не спілкувалися. За цей час Леся похоронила свого чоловіка. А коли недавно поїхала в село, почула: Віталик на війні утратив дві ноги, його дружина з-за кордону навіть не приїхала, син теж утік. І після цього Леся вже просто не могла зоставити Віталика самого. Набрала його номер телефону і сказала: «Чекай мене…»
Повінчалися аж через 20 років
…Він сидів у візку: геть посивілий і змарнілий. Дивився на життя крізь скло запилюженого вікна і, як колись у молодості, думав: «А, може, кинутися під поїзд?»
Аж раптом у двері хтось постукав. Усе його тіло наче пронизало голками. «То ти, Лесю?!» – «Я, – промовила й завмерла на порозі. – Приймеш?»
Він мовчав. Не хотів, аби жінка, яку досі кохав, марнувала своє життя на каліку. А вона, не чекаючи згоди, прилинула до його ніг. Точніше – до того, що від ніг лишилося. Обійняла й заплакала…
Він ніжно гладив її волосся. Вдихав її аромат. І не знав, як бути далі. Як пояснити, що його життя уже скінчилося. «Сьогодні залишайся, – промовив. – Переночуєш. А завтра – їдь додому».
Проте Леся не поїхала. І вперше за стільки років відчула, що нарешті вона знайшла своє щастя. «А як же дочка?» – запитав Віталик. «Ми вже балакали з нею. Дочка заміж збирається. І коли я сказала, що хочу лишитися з тобою, то відповіла мені: «Мамо, життя одне. Тому не повторюй тих помилок, через які ти змарнувала аж 20 років».
Минулої неділі Віталик та Леся повінчалися. Коли виходили з храму, то аж сяяли коханням. І я вірю, що нарешті вони стануть щасливими.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
