Він кинув мене. Ось так запросто. Без пояснень, докорів, без останнього «прощай».
Коли Олег сказав: «Нам треба трохи пожити порізно», я не могла повірити. Як же так? П′ять років разом, жодної сварки, мрії про великий будинок, дітей і собаку, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Спочатку я подумала, він жартує. Коли він чмокнув у щоку та швидко пішов, я лишилася стояти під дощем. Сподівалася, це розіграш. Вдивлялася у натовп. «Через годину ступору й хаотичних думок я врешті сказала собі: «Треба йти». Але ноги не могли зрушити з місця. «А що як Олег зараз прийде? Вибіжить з-за рогу. Обійме. Скаже, що то був лише жарт. І ми знову будемо разом...»
Але дива не сталося. Олег більше ніколи не прийшов. Ні в нашу квартиру, ні в моє життя…
БОГ ЛИШИВ ЇЇ ЗІ МНОЮ
З тих пір минуло дев’ять років. Я постаріла. Принаймні так мені здавалося щоразу, коли дивилася на себе в дзеркалі. Я стала нецікавою. Навіть собі. Що вже казати про чоловіків. Десь зник отой вогник в очах, оте бажання жити й відкривати щось нове, за що в мене так колись закохався Олег.
Але хай, значить, доля. Значить, десь Там за мене вирішили: будеш жити заради мами.
Мамуся… Моя найрідніша. Колись вона працювала вчителькою математики. Була така енергійна, завжди усміхнена. А потім, коли раптово не стало тата, мама пережила інсульт. Як я тоді молилася під дверима операційної! Як просила в Бога не забирати моєї єдиної близької людини!..
Бог почув мої слова. Відчув мої гарячі сльози. І не забрав до себе моєї мами. Але інсульт фактично прикував її до ліжка. Вдень і вночі мама була в чотирьох стінах нашої хрущовки. І хоча далі від власної квартири нікуди не виходила, та я раділа навіть тому, що вона трималася за опору і потрошки пересувалася: зі спальні – на кухню, з кухні – до ванни. Зранку навіть примудрялася зварити нам обом супчику чи молочної каші.
А я… Я настільки зневірилася у житті, що силою змушувала себе ходити на давно остогидлу роботу.
Єдиною втіхою було, коли ввечері поверталася до мами, ми вмощувалися на диван. Я вкривала маму пледом, клала їй на коліна голову, а мама гладила моє волосся, наспівувала колискову, як у дитинстві.
Почуй хто наші розмови з мамою, сказав би: «Подуріли жінки». Бо, здавалося, хіба можна так, як ми, існувати за копійки, втім плакати за кожною знедоленою людиною, про котру читали або чули в новинах? Хіба можна вдягатися в гуманітарку, але пересилати гроші на порятунок інших?
Для інших це було дивно. Але для нас – побитих долею – це було природно. Це приносило задоволення. Це вселяло віру, що Любов живе в наших серцях, і то наше найбільше багатство.
Почувши діагноз, вона сказала: БУДЕ ЗІ МНОЮ
А пів року тому в мами виявили рак. Страшний діагноз прозвучав після того, коли вона поскаржилася на невеличку гульку під рукою. Коли ми йшли на діагностику, я сподівалася, що це просто збільшився лімфовузол. Думала, може, ковід чи грип дали ускладнення. Бо мама перед тим два тижні хворіла. Тож коли лікар УЗД вивів мене в коридор і обережно промовив: «У вашої мами підозра на злоякісну пухлину. Але не будемо поспішати з висновками. Біопсія все покаже».
І дослідження показало, що жити мамі лишалися лічені місяці.
Я не хотіла казати мамі страшну правду. Але мама – мудра жінка. Вона все прочитала на моєму обличчі.
«Сильна жінка, – казали лікарі, коли мама попросила підтвердити, що в неї рак. – Не плакала. Не непритомніла. Трохи зблідла. Але за мить себе опанувала. Хворими ногами помаленьку пішла до дверей. Потім обернулася: «Дякую, лікарю». І усміхнулась на прощання.
Вдома мама вдавала, ніби все нормально. Втім я відчувала її біль. І якось поступово ми стали розмовляти про філософію життя та смерті.
– А знаєш, доню, вмерти зовсім не страшно...
Я підняла голову з її колін і пильно глянула в очі. А мама продовжила:
– …бо доки є я – немає смерті. А коли прийде смерть – уже не буде мене. Правильніше навіть сказати: я буду, але в іншому вимірі. В такому, де завжди лишатимуся поруч із тобою.
По порятунок – у монастир
А через два місяці мами не стало...
Я пригадувала її слова про «поруч із тобою». І дійсно відчувала мамину близькість. Ми постійно бесідували. Не словами, але думками. Коли я заплющувала очі, уявляла теплу мамину руку на голові.
Проте до болю не вистачало маминої фізичної присутності. Її лагідних і таких мудрих очей. Її тихого голосу, що діяв краще за будь-яке заспокійливе.
Із часом світ людей став для мене таким нестерпним, що хотілося якнайшвидше його покинути. Ні, я не збиралася робити щось із собою. Бо розуміла: це тяжкий гріх. І якщо на таке піти, то вже точно ніколи не зустрінуся з мамою. Бо самогубці або йдуть до пекла, або тиняються світами без пристановища. А душа моєї мами (я була впевнена) полетіла прямісінько в рай. Тому в мене була думка податися десь у гори. Щоб, наче древні монахи, відгородитися в келії. «А, може, в монастир?» – якось запитала себе. «Спробуй», – відповіла чи то я сама, чи, може, мама?
І тоді МИ ЗНАЙШЛИ ОДНА ОДНУ
Моїй заяві про звільнення колеги не здивувалися. Бо після смерті мами і так не звільняли мене з роботи тільки через співчуття. Єдине, чого я не могла кинути, – квартири. Бо те, що хтось називав двокімнатною хрущовкою, для мене з мамою було «нашим куточком раю».
Тож холодного осіннього дня, я, передавши всі вазони сусідці, зачинила на всі замки двері квартири і поїхала першим автобусом і з наміром лишитися в монастирі. На всяк випадок оформила в нотаріуса дарчу, в якій просила «в разі моєї смерті подарувати це житло дитині-сироті». А потім вирушила в невідомість.
Їдучи автобусом, усе уявляла, як зустрінуся із суворою ігуменею. Переживала, як мене зустрінуть сестри-черниці. Мені покажуть холодну кімнату з великим хрестом, і там я житиму. І там зустріну свою смерть...
Аж раптом різкий ривок. Виск гальм. Усе пішло обертом. І за мить я вже лежала на... стелі автобуса. Стогін. Зойки. Дитячий плач. Нічого не тямлячи, виповзла з місива людей і металу. А що було потім – страшно згадати.
Одне понівечене тіло (це була молода жінка) лежало якось осторонь. І біля нього, прямо на траві, сиділо дитя років п’яти. Воно не плакало, не кричало. Просто тримало за руку мертву маму. Зі спини не було видно, хто це: дівчинка чи хлопчик. Та коли я присіла поруч, крім повних жаху очей, помітила розкуйовджені косички.
– Як тебе звати? – запитала обережно.
– Марійка, – відповіло дівча, не відриваючи погляду від загиблої жінки.
– Мою маму теж було звати Марійка.
– А чому вона не з тобою? – здивувалася дівчинка.
– Померла...
Дівчинка підвела на мене очі, й німий її жах вилився у дикий розпач. Маленькі плечики затремтіли, й вона притулилася до моїх грудей. Дівчинка плакала. В цю мить вона збагнула, що її мами теж нема! Вона також померла! І ніколи більше не підніметься! А куди ж тепер їй, Марійці? До батька, який їх покинув? До бабусі, яка лікується у психлікарні? Куди?!
…Не знаю, що я тоді говорила. Чим утішала. Пам’ятаю тільки солоні щічки, які я обережно цілувала. Ще – оченята наляканої дитини, яку тепер я не мала права кинути. «Я завжди буду поруч», – десь наче з неба, почула слова моєї мами. Спершу подумала, мені здалося: на фоні стресу чого тільки не буває. Але потім у голові запульсувала думка: «А, може, душа мами тепер у новому тілі?..»
Поліна Костюк
Іще більше вражаючих історій – у свіжому номері газети «ДУХОВНІСТЬ. Як жити довго у здоров’ї та щасті». Газета продається на розкладках преси. А ще краще її передплатити: індекс – 86 802.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
