«Я дуже любила дощ. Годинами могла сидіти у вікні. Дивитися на одиноких перехожих і щасливі пари, які тулилися під парасолькою, хоча насправді їм було байдуже: змокнуть чи ні. Головне – що двоє. Та й потім: яка це насолода прибігти, скинути мокрий одяг, і грітися в обіймах одне одного...» – розповідала Ліля, моя давня подруга, з якою ми випадково зустрілися на вокзалі Києва.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Красень у костюмі виявився поваром
Коли три роки тому ми востаннє бачилися, Ліля просто літала від щастя. Казала, що ніколи й нікого не кохала так, як свого Льончика (так вона називала хлопця, з яким зустрічалася пів року).
«Коли того похмурого вечора ми вперше зустрілися з ним у ліфті, я подумала: «Мат-т-тінко, який серйозний! Навіть окулярів не зніме, хоча ті геть залило дощем», – сміялася подруга, згадуючи знайомство з Леонідом. Коли він сказав незнайомці в ліфті, що йому на п′ятий поверх, Ліля здивовано підняла брову. Бо й вона жила на п′ятому, а там було всього дві квартири. Отже, Ліля і цей серйозний хлопець у костюмі були сусідами.
«Відтоді ми частенько стали пересікатися. У дворі, на сходах, у магазині, де купляли продукти, – розповідала подруга. – Через місяць Льончик навіть почав вітатися до мене. А через два – зайшов1 позичити солі. Як зараз пам’ятаю сцену: відчиняю двері, бачу його квадратні від здивування очі, секунд десять мовчанки – і потім я згадую, що в мене на обличчі маска із огірків і зелених водоростей. Я почала дурнувато сміятися, а шматки огірків із мого лиця – так само весело падати на підлогу. Льоня перечекав, доки заспокоюся, та, як завжди, серйозно запитав, чи все-таки я маю сіль удома».
Після того Ліля та Льоня разом почали виводити собак погуляти. Бо майже одночасно завели собі домашніх улюбленців. Доки пси тягали господарів за повідок, Ліля слухала й дивувалася, який Льоня розумний, начитаний, навіть уміє сміятися й дотепно розповідати анекдоти. «А в тебе гарна статура», – якось промовила Ліля, коли крізь домашню футболку побачила атлетичне тіло Леоніда. І молодий чоловік – це ж треба! – зашарівся, як підліток. Хоча тут же опанував емоції і додав: «О, я вже червонію від компліментів. Бо мені вперше таке кажуть. Але насправді найкраще я вмію готувати. Для того стажувався в Італії, Франції. Навіть у Китаї пів року жив. Коли почалася повномасштабка, хотів піти в армію куховаром. Але власник ресторану ледь не на колінах просив, щоб я лишився. Так що досі працюю шеф-поваром. А щоб совість не мучила, то постійно пацанам то даю гроші на дрони, то машини закупляю».
Чесно кажучи, Ліля була трохи спантеличена від цієї новини. Бо постійно бачила Леоніда в дорогих костюмах, тому думала, він якийсь банкір чи керівник великого бізнесу. А тут повар! Тієї миті уявила Льоню з великим білим ковпаком на голові і залилася сміхом. Хлопець не зрозумів, у чому річ, навіть трохи образився. Бо подумав, сусідка насміхається з його професії. Однак Ліля реготала так щиро й так по-доброму, що врешті й сусід, завжди такий серйозний, усміхнувся. А коли перед дверима своїх квартир вони прощалися, Льоня запросив дівчину до ресторану. От, мовляв, побачиш, що то значить кулінар міжнародного класу!
Вечеря закінчилася у спільній постелі
Темний зал, свічки, тиха музика. Леонід був у білосніжній сорочці. З якимось таємничим блиском в очах. А коли при зустрічі з Лілею подав їй букет лілій, дівчина ладна була розплакатися. Бо за роки війни відвикла від романтики, від чоловічої уваги й тепла.
«Навіть не знаю, скільки тягнувся наш вечір, – згадувала потім подруга. – Здалося – мить. Хоча пережила я вічність. Більше ніхто й ніколи не дарував мені такої ніжності, такого болісного щему. В якийсь момент у залі заграла тиха музика. Льоня запросив мене на повільний танець. У ту мить я відчула тепло його тіла, запах його дорогих парфумів, сильну руку у себе на талії і просто попливла…»
Після тієї вечері молоді люди не помітили, як опинилися в одному ліжку. Принаймні Ліля була, як у тумані. А після тієї ночі – такої ніжної і такої несамовито шаленої – дівчина тиждень чекала зустрічі з Леонідом. Тиждень «ловила», чи не стукне щось за сусідньою стіною. Прислухалася до кожного хлопка ліфтових дверей і дзенькоту ключів. Дарма. У Леоніда було тихо. Навіть гавкоту пса не було чути. І ця тиша здавалася гробовою. Такою, яка ставить хрест на щойно зачатому коханні. На всіх тих мріях, котрими жила Ліля, якими дихала.
Думала, щось сталося, а він – із іншою
«А раптом у Льоні щось сталося?!» – майнуло в голові, коли вже енну ніч поспіль Ліля не могла зімкнути очей.
Вкотре вона прокляла себе, що тоді – на світанку, коли обоє обіймалися в ліжку, – не дала свого номера телефону. «А давай спілкуватися телепатично: силою думки – і ніяких дзвінків?» – пожартувала тоді. Льоня усміхнувся й запитав: «І навіть у миті інтимної близькості?» – «Ну, хіба що віртуально-інтимної», – засміялася у відповідь дівчина, бо і близько не планувала знову лягати в ліжко із сусідом.
Леонід усміхнувся у відповідь так, ніби все знав наперед. І про те, що закохає в себе сусідку. І про те, що розбудить у ній вулкан такої пристрасті, яку дівчина не в силах була стримати.
Думка про те, що з Леонідом могло статися щось погане, підірвала Лілю із самого ранку. Рука сама потягнулася до шафи. Дівчина натягнула плащ, вийшла на сходовий майданчик. Ще раз натиснула дзвінок дверей до квартири Леоніда. Так усе одно ніхто не відчинив. І дівчина, не чекаючи дива, побігла ловити таксі.
Лив холодний осінній дощ. Тож двірники автомобіля сновигали туди-сюди і ще більше «накручували» нерви. Ось і ресторан, у якому працював сусід. «Якщо не зустріну Льоні, то хоча би розпитаю, що з ним», – вирішила дівчина. Вискочила з таксі, закуталася ще більше від поривчастого вітру і пішла до швейцара розпитати, де знайти шеф-повара готельного ресторану. Та доки говорила, зрозуміла, що навіть прізвища Леоніда не знає. Вже хотіла повертатися додому, як крізь величезне вікно готельного ресторану побачила… Льоню. Він сидів у затишному куточку залу. В усе тій же білосніжній сорочці. Мило усміхався і дивився... на якусь дівчину. Потім узяв її долоню і підніс до своїх уст. А незнайомка знехотя забирала свою долоню і закочувала очі під лоба.
«Як же так?! – запульсувало в голові у Лілі. – Зникнути! Пропасти! Чому?! Чому ти просто не сказав, що маєш іншу. Котру кохаєш. На котру зараз дивишся і просто сяєш щастям. А я – хто тоді для тебе я?!!» – кричала Ліля подумки, мокнула під дощем і стояла під вікном.
Якоїсь миті Леонід відчув її погляд. Можливо навіть, відчув крик її душі. Бо повернув голову у бік Лілі. Побачив її – мокру, зіщулену, прибиту зрадою.
«І що ти думаєш – він якось зніяковів? Збентежився? – риторично запитувала Ліля, сьорбаючи каву у кафе на вокзалі. – Якби ж то! Відвернувся, ніби мене не помітив. А ледь помітним рухом показав швейцарові: «Забери її звідси». Бо я ж ніхто. Я просто жінка із сусідньої квартири... Швейцар тоді підійшов до мене. І стільки співчуття було в його очах. А я кивнула: мовляв, розумію, ви на роботі і мусите виконувати наказ. Тому розвернулася і пішла сама».
Після того Ліля більше не бачила Леоніда. Бо він, як потім з′ясувала, з′їхав із тієї квартири. Але за всі страждання, які довелося пережити, доля подарувала Лілі справжнє кохання.
«Уяви, ми зійшлися з тим швейцаром! – засміялася подруга. – Правда, зустрічалися недовго. Бо в нас були зовсім різні погляди на життя. Але ті стосунки стали для мене дуже хорошими ліками. Ігор (так звали швейцара) був таким турботливим, таким уважним. Коли він пішов на фронт, ми постійно з ним списуємося. Я, чим можу, помагаю: коли гривнею, коли розмовами до пізньої ночі. Бо він справді хороший хлопець…»
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
