Життя

Від ґвалтівника втекла за кордон і у віщому сні дізналася про майбутнього чоловіка

Від ґвалтівника втекла за кордон і у віщому сні дізналася про майбутнього чоловіка

Нині Варвара Хаммамі мешкає у місті Сфакс, одному з найдавніших міст Тунісу. І вкрай неохоче згадує ті події, які свого часу змусили її втекти з України. Інакше, переконана вона, її нині просто не було б серед живих.

Про це йдеться в газеті "Твій вибір". 

– Я народилася в Києві, – розповідає 21-річна юнка. – Росла в бабусі і дідуся, які мене дуже любили. Вони обоє – професори одного зі столичних вишів, тож дуже багато часу приділяли моєму розвитку. Відтак я ходила в музичну школу, в студію бальних танців, відвідувала різні гуртки. Окрім цього, тричі на тиждень займалася вивченням англійської, французької та іспанської мов. Декілька разів на рік ми мандрували різними країнами, тому я мала змогу спілкуватися тими мовами, які вивчала. І, звісно, отримувала море емоцій від подорожей.

Так сталося, що батько Варвари працював геологом у Росії, і, коли розпочалася війна на Донбасі, вони з дружиною прийняли рішення залишитися там. Бо про аналогічні заробітки в Україні не доводилось навіть мріяти. Однак вони кожного року раз, а то й двічі приїжджали до Києва. Ну і, звісно, багато спілкувалися з донькою через сучасні засоби зв’язку.

– Коли я навчалася в десятому класі київської школи, батьки, як професіонали своєї справи, отримали змогу попрацювати в Китаї, – починає розповідь про себе Варвара Хаммамі. – Звісно, вони погодились, бо вважали, що такий шанс випадає нечасто. А через два місяці трапилась біда. Мого дідуся розбив інсульт, і, попри старання медиків, незабаром він помер. Бабуся дуже важко переживала його втрату. Все казала, що на цім світі її тримаю лише я. І по «Скайпу» декілька разів просила моїх батьків приїхати. Мовляв, відчуває, що недовго по світу буде ходити. Мама все обіцяла приїхати, однак то те, то се не давало їй змоги залишити роботу.

Тож до Києва жінка потрапила лише після того, як померла її мати. Причому, приїхала після похорону, організовувати який довелося Варварі. Дівчина пригадує, як вони з мамою дуже довго розмовляли. Думали, як краще зробити Варі.

– Мама з татом вирішили, що буде краще, якщо я вступлю до одного з київських вишів, а через рік, коли закінчиться контракт, вони повернуться додому, – каже Варвара. – Тож незабаром я стала студенткою. Мама полетіла назад до Китаю, а в мене розпочалось нове життя. Причому, повне свободи, адже нікого з дорослих поруч не було. Дискотеки, нічні клуби, нові подруги і друзі... Одне слово, я відривалася по повній. А ще я вперше в житті закохалася. Андрій був справжнім красенем – високий, чорнявий, з гарним почуттям гумору. Ми зустрічалися кожного дня і дуже швидко наші стосунки стали близькими. Він дарував мені розкішні букети троянд, зізнавався у коханні. Здавалось, так буде завжди.

Однак щастя тривало доти, поки Варя не дізналася, що її коханий одружений. Від образи і сорому подзвонила йому і сказала, що їхнім стосункам настав кінець. Та, як виявилось згодом, в чоловіка, який був на 10 років старшим, були зовсім інші плани. Коли він приїхав і увірвався до оселі дівчини, то вона почала плакати, звинувачувати його і сказала, аби забирався геть. Натомість він розлютився, відібрав у неї телефон і ключі. Так дівчина стала його невільницею. Раз на декілька днів він приходив, приносив продукти, ґвалтував її і йшов до дружини.

– Мені хотілося скоїти самогубство, – і нині пережите вона згадує зі слізьми на очах. – Було нестерпно боляче, образливо. І найстрашніше було те, що я була відрізана від всього світу. Одного разу твердо вирішила накласти на себе руки. Вибила вікно і зібралася стрибнути з чотирнадцятого поверху. Раптом з вікна сусідньої квартири, яка давно стояла пусткою, виглянула жінка. Я почала просити допомоги і ридала так, що вона кинулась викликати майстра, який зламав замок моєї оселі.
Не гаючи часу, Варвара кинулась по документи і гроші. Взявши дещо з одягу, поїхала в аеропорт. Тої миті вважала, що лише в іншій країні зможе заховатися від свого кривдника. Так опинилася в Тунісі. Вже звідти зв’язалася з батьками. І мама негайно прилетіла до доньки, знайшла психолога, який допоміг дівчині. А згодом познайомилась з Набілом, директором фірми, куди прийшла влаштовуватися на роботу перекладачем.

– Пригадую, напередодні нашого знайомства мені приснився сон, в якому дідусь та бабуся обняли мене і сказали, що мої біди закінчаться і мене чекає щасливе життя з Набілом, – усміхається Варвара. – Вранці я ще подумала, що за Набіл, я не знаю чоловіків з таким іменем. А через три години, прийшовши на співбесіду, дізналася, що це директор фірми.
Велелюдне весілля, на яке були запрошені 400 гостей, відбулось в ресторані на березі моря. Причому, зовсім без алкоголю, як це прийнято в арабських країнах.

– Декілька сотень гостей на весіллях – це норма для Тунісу, – каже Варвара. – Як і десятки видів солодощів, які тут є ну дуже смачними. Після одруження ми з чоловіком багато мандрували. Я активно вивчаю арабську. А ще відкрила власну пекарню-кав’ярню. Разом із декількома дівчатами з України випікаємо українські та європейські смаколики, готуємо ароматну каву, різні коктейлі і вже маємо постійних клієнтів. До речі, місцеві жительки тут здебільшого працюють. І зарплата зазвичай йде на власні, жіночі забаганки. Туніски, вибираючи чоловіків, обов’язково звертають увагу на їхні статки. В кавалера мають бути робота, авто, житло. Тому чимало чоловіків одружуються тоді, коли можуть утримувати сім’ю, тобто у віці після 40 років. Дружин поважають, балують. До речі, тут чимало українсько-туніських пар. Однак далеко не усім українкам щастить. Одна кондитерка, яка працює в моїй пекарні-кав’ярні, розлучилася з тунісцем, і, згідно з законом, двоє їхніх дітей залишилися з батьком. Тож ця жінка не може повернутися в Україну, бо хоче хоч інколи бачити їх. Я ж дякую Богу за те, що послав мені Набіла, який є дуже хорошим чоловіком.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія, Люди
В тему