Жанна не тямилася від горя. Дев’ять днів після похорону, а вона все ще не вірила, що Міші нема… Нема того, кого покохала ще у школі. Нема того, з ким виховували довгождану донечку.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Труп у лісопосадці
Давно вже Жанну просили, аби не зв’язувалася з бандюганом. Попереджали: з ним не побудуєш щастя. Але щоб усе закінчилося так швидко і так трагічно?!.
«Громадянка Мельник? – почула того страшного дня, піднявши свій мобільний телефон. – Старший слідчий Петрук. Сьогодні ви повинні з’явитися у міськвідділ поліції. Далі ми вам усе розповімо».
Це «усе» було страшнішим, ніж у найкошмарнішому сні. Поліцейське авто привезло їх до лісопосадки. Жанна зі слідчим довго пробиралася крізь зарості. А потім за «сигнальною» стрічкою побачила тіло.
Від вигляду напіврозкладеного трупа жінку знудило. Опанувавши себе, вона таки підійшла до нього. Проте на запитання слідчого, чи дійсно тіло належить її чоловікові Михайлові Мельнику, кримінальному авторитету на псевдо Меля, – Жанна довго не могла сказати «так».
Не могла і не хотіла. Бо ріст покійного був приблизно таким же, як у Міші. Колір волосся теж подібний. Упевненості мав додати й масивний золотий браслет (подарунок братви на день народження Міші). Але сказати: «Так, це Мельник» Жанну зупиняв золотий хрестик на шиї трупа. Точніше – відсутність на хрестику розп’яття.
Почувши про таку деталь, слідчий запевнив: під час скоєння злочину вбивця міг зачепити ювелірну прикрасу й ненароком відірвати «золотого Ісуса». Тож Жанні не лишалося нічого, як підписати протокол упізнання.
Невідомий благодійник
Коли вдова виводила автограф на горезвісному протоколі, мимохіть подумала: «Невже це і мені вже смертний вирок? І куди я маю втекти?»
Душа боліла. Голова розколювалася від думок. Та Жанна – яким би дивним це не здавалося – стала відчувати підтримку. Чию – і сама не розуміла. Але вже через місяць після похорону Михайла на її рахунок надійшли чималі кошти. Хто їх перерахував – банківський працівник не повідомив. Сказав лише, що грошовий переказ із-за кордону.
Потім – так само з-за кордону – прийшла бандероль для Жанниної донечки: з іграшками, солодощами, одягом. «Мамо, це, певно, тато від Бозі прислав?» – промовила дитина. Та Жанна лиш утерла сльозу: «Ні, доню, це, мабуть, хороші друзі тата нам допомагають».
Думка, що гроші й подарунки надсилає братва, в Жанни жевріла весь рік. Аж допоки жінка випадково не зустріла колишнього Мішиного товариша. Той зневажливо перепитав, як справи. Натякнув про те, як «не по поняттях» учинив колись Меля і що якби він не пішов на співпрацю з ментами, то Жанна отримувала б підтримку братви аж до повноліття доньки, а так...
Спершу Жанна не звернула уваги на слова колишнього Мішиного «корєша». І тільки вдома, крутячись від безсоння, ще раз «прокрутила» в голові цю розмову.
«То хто ж тоді нам допомагає, якщо не братва? Ще й із-за кордону?» – запульсувало в голові. І це запитання не давало заснути аж до ранку.
А в посилці – розп’яття з хрестика
А вже наступного дня Жанні прийшло повідомлення: «Посилка № 564739020948 від Джорджіо П. прибула у відділення №…» До сплати 0 грн».
Печатка на конверті привідкрила таємницю: посилка з Італії! Та, щойно жінка заглянула всередину коробочки, від побаченого знепритомніла.
«З вами все гаразд?» – отямившись, почула від працівників пошти. Розплющила очі. Заспокоїла переляканих поштарок. Вийшла на вулицю і знову розтулила коробочку. Там лежали лист і… золоте розп’яття! Те саме, котрого не вистачало на Мішиному хрестику. Чи… не Мішиному?
Жанна ще раз пробігала очима по віддрукованих рядках листа. Там було написано, що Жанна з донькою повинна прибути до аеропорту Варшави і там її чекатиме приватний літак. Куди саме він понесе жінку – в листі не уточнювалося. Сказано було тільки, що «про документи і гроші не хвилюйтеся». Закордонні паспорти треба завтра забрати у ЦНАПі, з ними виїхати автомобілем до Польщі, машину лишити на такій-то парковці Варшави поблизу аеропорту. Номер приватного літака – такий-то.
Він був геть, як Тото Кутуньйо!
«Ми раді вітати Вас в Італії, – українською мовою повідомила привітна жіночка, коли Жанна з донькою спустилися з трапа літака і зайшли в приміщення аеропорту. – За ваші речі подбає наш персонал. А на вас чекає авто».
Крізь вікно розкішного лімузина Жанна дивилася на екзотичні пейзажі Італії й думала: «Мабуть, це сон». Втім реальний готель і живий швейцар нагадали: все, що відбувається, – дійсність.
У номері люкс на Жанну з донькою вже чекали обід та незнайомка, яка відрекомендувалася: «Будемо знайомі: Наталія. Я киянка, але вже п?ять років мешкаю в Італії. На найближчі дні я стану вашим гідом. А ще – доглядатиму за дівчинкою, доки ви, Жанно, будете зайняті важливими справами».
«Ні, це якийсь розіграш чи що?!» – не розуміла Жанна. Але перечити незнайомці не стала: що буде, те буде.
Ввечері на Жанну дійсно чекали справи: у ресторані вона мала зустрітися з якимось чоловіком. «Він буде схожий на Тото Кутуньйо», – сказала Наталія, підвівши Жанну до напіввідчинених дверей, і повернулася до лімузина.
В Жанни знову запульсувало у скронях. Адже колись Міша дуже ревнував, коли чув, що Тото Кутуньйо – це Жаннин ідеал чоловіка. «Котику, ти такий смішний, коли ревнуєш, – щоразу усміхалася Жанна. – Мені подобається цей артист. Але люблю я тільки тебе!»
Доки Жанна згадувала минуле, дійшла до величезного залу ресторану. Швейцар відчинив перед жінкою двері, і Жанна побачила посередині один стіл, а за ним сидить чоловік, як дві краплі води схожий на Тото Кутуньйо.
Жестом незнайомець попросив сісти навпроти і англійською запитав, чи спілкується Жанна іноземною. Вона заперечливо похитала головою, і незнайомець перейшов на чисту українську.
Він розпитував про Жаннине минуле. Дізнавшись про смерть чоловіка, запитав, чи вона досі кохає Михайла. Жанна автоматично відповідала «Так», а сама напружувала слух: якісь до болю знайомі нотки проскакували у тембрі незнайомця. І його жести, й оця звичка крутити в руках серветку – геть як у Міші!
– Що вам від мене треба?! – раптом обірвала розмову Жанна. Однак «Тото Кутуньйо» лише злегка усміхнувся і спокійним тоном запитав:
– Щось надто душно тут. Вам не здається? – та, не дочекавшись відповіді, розстебнув сорочку в себе на грудях.
Жанна напружилася, як струна. Вона чекала чого завгодно. Та, глянувши на торс чоловіка, ледь не впала. На грудях «Тото» побачила татуювання. Точно таке, як… у Міші!
– Хто ви?! Де Міша?! Що взагалі відбувається! – забилася Жанна в істериці. «Тото» схопився зі стільця, підбіг до Жанни, тремтячими руками налив їй склянку води. Та жінка відштовхнула руку, і вода розлетілася в усі боки. «Тото» спробував посадити Жанну – вона стала відбиватися. Підбігла охорона. Однак «Тото» жестом зупинив чоловіків. Двома руками обійняв Жанну і спробував силоміць посадити. Жінка вкусила його за руку. А він… Він, замість скрикнути, розсміявся! Почувши його дзвінке «ха-ха-ха», Жанна перестала відбиватися і пильно подивилася у вічі «Тото». А він, тепер уже ніжно, взяв її долоні у свої руки і усміхнувся так, як колись Міша…
Пластична операція дала квиток в нове життя
Що більше розповідав незнайомець, то блідішим ставало Жаннине лице. Спершу мозок узагалі відмовлявся вірити в те, що промовляв «Тото». А промовляв чоловік ось що…
…Коли кримінальний авторитет Меля почув від спецслужб: «Або ти сам заберешся, або ми тебе приберемо», то чекати повторного попередження не став. Десь поблизу фронту йому знайшли наркозалежного безхатька, за статурою та зовнішністю подібного до Михайла Мельника. Безхатько мав останню стадію раку, мучився від щоденного болю й розумів: місяць-другий – і вмре. Тому він погодився на таку співпрацю: його 17-річному синові Міша кладе на банківський рахунок 20 тисяч доларів, а безхатько натомість дозволяє розпорядитися своїм тілом після своєї смерті. «Все одно скоро здохну. А так хоч дитина матиме гроші на згадку про батька», – сказав при зустрічі з Михайлом.
Довго чекати на смерть не довелося. Одного ранку безхатько прислав Михайлу повідомлення: «Здається, все…» Випадково чи навмисно, але він прийняв смертельну дозу наркотиків. І щойно знайомий лікар констатував смерть, як тіло безхатька використали, щоб інсценувати вбивство Михайла. А коли тіло розклалося до непізнаваності, поліція «випадково» його виявила.
– А куди подівся сам Міша? – не втрималася Жанна.
– Він… – занервував незнайомець. – …Його таємно переправили за кордон. Він зробив пластичну операцію. Отримав нові документи. І успішно веде бізнес у невеличкому місті поблизу Риму.
– І звати його Джорджіо? – обережно запитала Жанна.
В цю мить вона зрозуміла: благодійник, який опікувався нею та донькою, – то був Міша! Її Міша! І цей «Тото» із Мішиним татуюванням і дурнуватою звичкою крутити серветки – це теж він, Жаннин чоловік! Батько її дитини!
Жінка кинулася в обійми чоловіка і стала ридати. А він міцно її обійняв. І тепло його рук сказало: «Так, це я: твій Міша. І тепер ніхто й ніщо нас не розлучать…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
