Так сталося, що сина Лариса виховувала сама. Завагітніла, коли навчалася на третьому курсі університету. Сказати про те, що чекає дитя, побоялася. Тож мовчки забрала документи і виїхала з міста. А далі були поневіряння. Батьки, як тільки почули, що донька принесла в подолі, показали пальцем на двері. Родина враз відвернулася від неї. Тож Ларисі довелося ох як важко.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Малого змушена була віддати в Будинок дитини, а сама – на роботу. Працювала прибиральницею, кур’єром, листоношею. Двічі на день бігала відвідати синочка. Приносила йому одяг, якісь ласощі і все говорила, що, як тільки зможе, забере його звідси.
– Мамо, – ридаючи, кликав він її, як тільки збиралася йти. – Мамо!
– Синочку, я ввечері прийду, – говорила вона, плачучи, і поспішала піти, аби ще більше не травмувати ні дитини, ні себе.
Так минули три роки. За цей час батьки змирилися з думкою про те, що донька народила без чоловіка, і одного дня вирішили побачити онука. Відтак – допомогли Ларисі з грішми і наказали, що б не сталося, – здобути освіту. Тож молода жінка знову стала студенткою. Вирішила вивчитися на кондитера, тому вечорами допізна сиділа за підручниками, а у вихідні вона з сином їхали в сусідню область до її батьків і везли купу різної смачної випічки.
– Мамо, мені запропонували роботу в маленькій пекарні, – радісно розповіла одного разу Лариса.
– І ти погодилась?
– Поки що думаю, бо там робота до 20 години, а Тимофія о 18 потрібно забирати з дитсадочка.
Власниця пекарні, після того, як побачила, що Лариса працьовита і дуже відповідальна, погодилась, аби вона на пів години залишала роботу, щоб забрати малого. Більше того – почала відпускати жінку після того, як вона завершувала всю роботу. Тож вечорами Лариса готувала випічку та десерти на замовлення. Так у сім’ї стало легше з грішми – Лариса вже почала щось відкладати в конверт. Згодом поїхала до столиці на навчання і після повернення почала готувати такі десерти, які, окрім неї, в їхньому обласному центрі ніхто не готував. А це нові клієнти, нові замовлення і доходи.
А через рік її колега по цеху, який займався випічкою бездріжджового хліба, зізнався у коханні і запропонував стати його дружиною.
– А ти що? – запитала Ніна, найкраща подруга Лариси. – Погодилась?
– Ще ні, – мовила Лариса. – Але погоджусь. Він чоловік хороший, надійний. Та й Тимофію потрібен батько.
– То ти його не любиш?
– Вистачить з мене вже однієї любові.
Так у житті Лариси і Тимофія з’явився Роман. Хлопчик щиро полюбив його, практично відразу почав називати батьком. Роман ставився до нього, наче до рідного сина. І Лариса була вдячна йому за це.
Разом вони часто їздили в Карпати, у вихідні гуляли парком, ходили на морозиво. А ще Роман навчав Тимофія різним чоловічим премудростям: карате, роботі з молотком і лобзиком тощо. Разом вони ходили на риболовлю, грали у футбол. Тож люди, які не знали цієї сім’ї дуже добре, були переконані, що це рідні батько і син.
– Нам би, Тимофію, ще сестричку, – не раз казав Роман. – Правда, сину?
– Так, тату, – погоджувався хлопчик. – А де її взяти?
– Треба у мами просити.
Однак Лариса другої дитини не хотіла категорично. І як її не просив Тимофій, як не просив Роман, проте все було марно.
– Ні, ні і ще раз ні, – твердо казала вона. – Про це не може бути й мови.
Оцей момент був єдиним, який засмучував і Романа, і малого. В усьому іншому їхню сім’ю можна було сміливо назвати щасливою. Проте ідилія тривала недовго. Так сталося, що одного дня в кав’ярню, яка працювала при пекарні, зайшов стильно і дорого одягнений чоловік. Замовив каву, тістечко з чорносливом.
– Ларисо! – вигукнув він, коли вона винесла на таці тістечка, аби поставити на вітрину. – Ларисо, це ти? Ларочко, кохана моя!
– Ти? – жінка відчула, як у неї затремтіли руки і ноги. – Ти? Що ти тут робиш?
– Приїхав на конференцію. До автобуса ще півтори години, то вирішив зайти випити кави. А ти?
– А я, Олексію, тут живу і працюю.
Вони довго-довго розмовляли. І додому того дня Лариса прийшла з Олексієм. Відверто розповіла Роману про те, що цей чоловік – її перше кохання і батько Тимофія. Про те, як нікому нічого не сказавши, втекла в інше місто.
– Я шукав її усі ці роки, – мовив Олексій, закохано дивлячись на Ларису. – Захистив кандидатську, зараз навчаюсь в докторантурі. Купив квартиру і все мріяв, як одного разу таки зустріну своє кохання, свою Ларочку.
Лариса швидко зібрала речі, документи. Пакувала найнеобхідніше. Поспішала так, наче боялась, що Олексій ось-ось зникне.
– Романе, ти вже мені прости, – мовила вона. – Я всі ці роки кохала Олексія, і ми з Тимофієм хочемо бути з ним.
– Ти, мамо, можеш бути з ким хочеш, а я буду з батьком, – мовив хлопчик, який саме увійшов до квартири і попрямував до Романа. Міцно обняв його, а тоді й мовив: – Тату, ти мій батько, і інший мені не потрібен.
І як не вмовляла Лариса сина, як не пояснював Олексій, що це він, а не Роман, його рідний батько, проте все було марно. Хлопчина і чути нічого не хотів.
– У мене один батько, і звати його Роман, – твердив Тимофій. – І я ніколи і нікуди від нього не поїду.
У відповідь Роман лише міцно обійняв хлопчика і тихцем витер сльозу.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
