Маленька Лариса з’явилася на світ ну геть не вчасно. Але народилася здоровою і навіть з довгим чорнявим волоссячком, подивитися на яке приходили і медсестри, і лікарі. Більше того – немовля посміхалося, тому крихітці ще в пологовому будинку пророчили гарне життя. Якби ж хто знав, що дитина була не потрібною ні матері, ні батькові.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Ліля навчалася на третьому курсі. Степан – на п’ятому. Їхні стосунки розпочалися після університетської вечірки, де вони танцювали разом, багато спілкувалися, а опісля він провів юнку до гуртожитку. Вранці молоді люди прокинулися в ліжку дівчини. А через декілька тижнів стало відомо, що Ліля вагітна.
– Ну, що робити будемо? – підійшовши до хлопця, запитала вона. – Зробив, а тепер у кущі?
– Ти про що? – не зрозумів він її. – Ліля, що сталося?
– А те, що я вагітна.
– Ні! Тільки не це.
– Та якраз саме це.
– Послухай, – твердо сказав Степан і міцно взяв її за лікоть. – Якщо це такий спосіб циганити гроші на аборт, то…
– Що ти мелеш? – Ліля розплакалась. – Які гроші? Я дійсно вагітна і не знаю, що робити далі.
– Дійсно? Ну тоді народжуй.
– А виховувати ти будеш?
Того дня вони зі Степаном посварилися. А наступного дівчина була в лікаря. Гінеколог виніс вердикт – лише народжувати. Бо в Лілі були деякі проблеми зі здоров’ям, через які аборт був майже не можливим. Так на світ з’явилася дитина, яка нікому не була потрібна.
Степан на той час одружувався, і ні йому, ні тим більше його обраниці маля не було потрібне. Везти дитину до батьків Ліля не хотіла. Ба більше – вона страшенно боялася, щоб рідні не дізналися про те, що вона народила. Тож, коли їх виписали і вона з немовлям на руках вийшла з пологового будинку, то спершу бродила в парку неподалік. Коли ж немовля, яке поклала на лавку, змерзло і почало плакати, молода жінка стрепенулася. Якусь мить подумала, а тоді вхопила згорток і кинулася до зупинки. За пів години була в іншому мікрорайоні міста. Швидко пішла до нової багатоповерхівки.
– Ось, – мовила вона, протягуючи дитину жінці, яка відчинила двері на її стукіт. – Це дитина Степана. І моя. Мені не потрібна. Тому віддаю батькові.
– Зачекайте, – тільки й мовила здивована господиня, проте чудакуватої гості вже не було – тільки чутно було, як швидко-швидко, наче боїться, аби не наздогнали, біжить сходами на перший поверх.
Сказати, що Неля була здивована, – це значить не сказати нічого. Вона була просто вражена. Ще б пак! Буквально декілька тижнів, як вийшла заміж, і ось, виявляється, в її чоловіка є дитина. До такого повороту подій була не готова. Тож того вечора в них зі Степаном була дуже довга розмова. В результаті маленька Лариса залишилася в них.
Дівчинка росла і радувала і батьків, і бабусь, і дідусів. Була схожою на батька – такі ж карі очі, чорне кучеряве волосся. Та найбільше любила маму. Саме її малювала на картинках, допомагала їй на кухні, а вечорами просила, аби та прочитала їй на ніч казочку.
– Я такий щасливий, що вона тебе так любить, – прошепотів якось Степан. – Дякую тобі, Нелю.
– Вона й тебе любить не менше, – відповіла Неля. – Просто ти з ранку до пізнього вечора на роботі. Ти йдеш вона ще спить, ти повертаєшся, а вона зазвичай вже спить.
– Кохана, я підготував нам сюрприз – ми їдемо на два тижні в Туреччину.
Радості Нелі та маленької Лариси, коли вони приїхали на море, не було меж. І це зрозуміло, адже дитина вперше в житті побачила море. А Неля, яка весь час проводила з трирічною крихіткою, була рада мандрівці та зміні обстановки. Відтоді вони часто їздили на море, в гори. А, коли Лариса підросла і пішла до школи, стали відвідувати цікаві місця в Україні. Замки, водоспади, музеї, озера, підземні печери – вони хотіли, аби донька багато бачила, дізнавалася щось нове.
Коли Лариса перейшла в п’ятий клас, то в сім’ї з’явився маленький Семенко. Вона залюбки гралася з братиком, допомагала мамі в догляді за ним. Здавалося, в сім’ї Нелі та Степана панують любов, взаєморозуміння і бажання зробити все для того, аби тому, хто поруч, було ще краще. Так і було. Доти, поки одного дня в їхньому житті не з’явилася Ліля.
Цього разу, почувши дзвінок, двері пішов відчиняти Степан. На порозі стояла Ліля – він відразу її впізнав. Стильно і дорого одягнена, в руках – дорогий телефон. На мить чоловік втратив мову, а тоді відчув, як у серце вповзає неприємний холодок – не просто так вона прийшла до них.
– Впізнав? – мовила непрохана гостя. – А я до вас. Забрати свою дитину.
– Що? – від почутого Степан відчув, як всередині здіймається буря злості на Лілю. – Що ти сказала?
– Я прийшла забрати свою дитину.
– Свою? А ти думала про неї, коли залишала її? Була біля неї, коли вона плакала, хворіла? Ти не мати, а…
– Я – рідна мати і заберу свою доньку. Хочеш ти цього чи ні, але вона моя дитина, і я заберу її.
Почувши, що чоловік з кимось розмовляє біля дверей, до них пішла Неля. Ліля і їй сказала про мету свого візиту.
– Геть! – мовила жінка. – Ти залишила дитя напризволяще, а тепер, через стільки років, згадала про неї і прийшла? Ти не мати, ти – виродок. І в тебе ще вистачило совісті прийти сюди?
– Віддай мою доньку, – Ліля раптом змінила тон і почала просити Нелю. – Коли я віддала тобі мою дитину, то спершу дуже раділа цьому. Позбавилася її і була переконана, що попереду все буде, як кажуть, «в шоколаді». Спершу так і було. Закінчила навчання, вийшла заміж за успішного, перспективного юриста. Придбали квартиру, заміський будинок. Все добре. От тільки завагітніти не вдається. Тому й вирішила забрати свою доньку у вас.
У відповідь Неля показала їй на двері. Ліля пішла, попередивши, що наступного дня прийдуть люди, які заберуть Ларису. Всю ніч подружжя радилося, а наступного дня з раннього ранку почали перевозити речі в будинок батьків Нелі. Тож до обіду квартиру виставили на продаж.
– Нехай навіть і не мріє, – твердо мовила Неля. – Лариса – наша дитина, і крапка!
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
