Кілька років тому українців шокувала звістка, як рідні батьки, які живуть на Вінниччині, тримали малят у дерев’яній клітці. Зробили це, аби ті не заважали їм господарювати.
Коли дітей визволяли «з-за ґрат», хлопчикам-близняткам було майже три роки, дівчинці – два. Але діти не вміли говорити і ходити. Вони могли годинами сидіти склавши руки, як мавпочки, жадібно накидались на їжу і не знали, що таке усмішка.
Їхні батьки – цивілізовані люди – вміли і говорити, і ходити, але чомусь вирішили, що вчити цьому дітей не обов’язково. «А що, я не маю часу! У нас же господарство», – пояснювала ситуацію матір та говорила про те, що то була ніяка не клітка, а звичайне дитяче ліжко, яке її чоловік оббив дошками, щоб діти не плутались під ногами. Відтоді домівкою для дітей став дитячий притулок.
Як пригадують працівники дитбудинку, спілкування рідних батьків із малечею носило примітивний характер. Якось їхній батько прийшов до дітей із оселедцем, загорнутим у газету, і пляшкою молока. А коли з’явились нові батьки, усі були здивовані, що багатодітна родина бере одразу трьох дітей. Адже думали, що кращим варіантом для малюків була б бездітна сім’я, де вони стали б єдиними дітьми.
До речі, як розповіли у дитячому будинку, до них ходила одинока жінка. Душею вона прикипіла саме до Ганни і говорила, що не може мати дітей і хотіла б допомогти дівчинці. Ганнуся часто бувала в неї вдома. А через деякий час жінка стала мамою – її донечці зараз 3 місяці – і 6-річна Аня опікувалась нею як сестричка.
І хоча дівчинка тепер знаходиться в одному з віддалених районів області, жінка підтримує з нею зв’язок телефоном.
– Чому ми взяли одразу трьох дітей? – перепитують Людмила та Іван Марфини, які взяли собі Ганнусю та її братиків-близнюків.
– Коли я ще не була віруючою, зробила аборт. А потім у мене було ще два викидні. Ніби біль за тими, моїми... Вони, звичайно, з Богом, вони з Ним живі. Але коли ти не чуєш тих голосочків, коли ти не знаєш, хто то мав бути – дівчинка чи хлопчик – це так пече... – зі сльозами на очах розповідає Людмила. – Це дуже важко. Звичайно, Бог мене пробачив. Я знаю це. Тоді так сталося тому, що, можливо, боялася труднощів, а тепер Бог подарував мені радість від того, що вони в мене є. І зараз я зовсім по-іншому дивлюся на життя, ніж тоді.
Людмила та Іван поділились, що хотіли б, аби рідні батьки Ганнусі, Віталика і Вані перестали пиячити, покаялися, прийшли до Бога. А діти могли до них повернутися, і їхні сім’ї стали рідними між собою.
До речі, рідні батьки про дітей згадали. Почули, що їх взяла собі інша сім’я, і почали бити тривогу, аби їм повернули дітей. І хоча у них в будинку давно немає тієї клітки, яку вони збудували через гонитву за шматком хліба, забувши про те, що малеча вимагає уваги, любові і терпимості, їм відмовили через незадовільні умови для проживання дітей.
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
