Вадим Мартинюк, мешканець Нововолинська, народився здоровою дитиною, але ще в дитинстві батьки-алкоголіки зробили його калікою. Його саджали у дерев’яну діжку, яку використовували як дитячий манежик, внаслідок чого організм поступово деформувався. Коли хлопець перед школою проходив медогляд, він іще міг ходити. Та ноги раз у раз підводили хлопця, почали слабнути. Вадим не міг бігати, як звичайні діти, постійно падав. Вже тоді лікарі поставили йому діагноз — прогресуюча м’язова дистрофія. Тепер Вадим пересувається тільки на інвалідному візку.
Крім Вадима, у родині Мартинюків підростали ще двоє дівчат — Іванна та Тетяна. Як розповіла Тетяна, вона пішла у перший клас, коли Вадим навчався вже у третьому. Дівчинка на своїх плечах носила хлопця до школи. Нерідко сили полишали першокласницю Тетянку, тож Вадиму доводилося брати паличку та помаленьку добиратися на навчання.
Хата, в якій жила сім’я, практично розвалювалась по частинах. На підлозі була цвіль. Їжу завжди напівголодні діти просили по сусідів. Їм доводилось ще вдосвіта самим вставати, збиратися до школи, поки батьки відсипалися після п’янок і бійок — нерідко п’яний батько, що працював трактористом і перебивався випадковими заробітками, гамселив п’яну матір за те, що та напилася. Так і жили Мартинюки, аж поки місцеві соціальні працівники, знаючи, яка ситуація у родині, не забрали дітей від батьків-нелюдів і віддали у інтернати.
За ті роки, які Вадим провів в Дніпропетровському інтернаті для дітей з обмеженими фізичними можливостями, батьки ні разу не провідали ні його, ні своїх дочок, яких направили у інтернат в Рожище. До речі, як розповідає сам хлопець, він не пам’ятає перші десять років свого життя. Якщо вірити психологам, через ті умови життя, у яких перебував Вадим, його психіка, захищаючи хлопця надалі, ніби витіснила з пам’яті увесь негатив і жах, у яких він жив маленьким. Єдине, що живе у пам’яті хлопця до сих пір — як він голодною брудною дитиною, сидячи у тісній діжці, мріяв малювати.
Кожного дня, спостерігаючи в інтернаті за людською бідою, дітьми із різними каліцтвами, Вадим намагався втекти якщо не фізично, то хоча б подумки, тож малював нереальний світ, у якому панувало тільки добро та усі були щасливими. Зачинившись у своїй кімнаті, діставав аркуш паперу, зручно вмощувався на дивані та годинами малював. Пейзажі, тварини, фантастичні істоти ніби оживали на папері з-під пензля талановитого, скаліченого батьками хлопця.
Вадим навіть і не сподівався, що колись у нього буде справжня родина, адже із того інтернату, де він перебував, практично нікого не всиновлювали через зрозумілі причини — мало хто зважувався взяти дитину-каліку. Але Олена та Василь Матвіюки з Нововолинська виявилися не з лякливих. Хоча доля не балувала і їх самих.
Так, десяток років тому Олена почула найстрашніший діагноз, що тільки можна собі уявити — рак молочної залози. Лікарі одразу попередили, що народити після операції (Олені видалили одну грудь) та курсів хіміотерапії вона не зможе. Однак саме після таких труднощів у Василя та Олени народилася Ангеліна. «Ангелик наш» — лагідно називали її щасливі батьки.
Окрім Ангелінки, в родині Матвіюків вже було двоє донечок. Однак коли у їхньому будинку з’явилася дівчинка Сніжана, що жила в інтернаті, і з власного досвіду розповідала про митарства і злидні дітей, що не мають родин, Олена та Василь вирішили усиновити декілька діток з різних інтернатів, Будинків дитини. Так до них потрапили Іванна та Тетяна Мартинюки — сестри Вадима. Дівчата розповіли прийомним батькам, що в них іще й братик є. Тож Олена з Василем розшукали хлопця і привезли до їхньої дружної родини.
На запитання, чи не страшно було брати на виховання стількох дітей, кожен із яких такий різний, зі своїм характером та нерідко болем у душі, Олена та Василь, посміхаючись відповідають, що звичайно було страшно. Але Бог допоміг Олені вижити навіть після таких жахливих діагнозів. Тож вона вирішила, що має допомагати іншим тут, на Землі. А хто ж більше всіх потребує допомоги, як не діти, що потрапили у складні життєві обставини, ті, яких доля позбавила батьківської любові та тепла.
Побачивши, як Вадим малює, його прийомні батьки надіслали картину хлопця до Америки — там живе зі своїм чоловіком одна з рідних дочок Матвіюків. Так картина потрапила до церкви, в якій проповідував Олександр Шевченко. Проповіднику, який і сам любив малювати, надзвичайно сподобалась картина Вадима. Він навіть вирішив організувати виставку для талановитих дітей-сиріт. Запросив і Вадима в Америку.
Зараз Вадим — доволі знаний художник. Його картини у Сполучених Штатах Америки розпродують за декілька днів. Замовляють хлопцю картини й в Україні. Вадим надзвичайно щасливий, що доля подарувала йому шанс на звичайне людське життя. У нього навіть є кохана дівчина, з якою він живе.
А про своїх біологічних батьків, які живуть зараз десь у Харківській області, хлопець та його сестри згадують неохоче. Адже коли діти знайшли за допомогою своїх прийомних батьків номер телефону до рідних тата і мами, ті заявили, мовляв, нехай дякують, що не потопили їх у дитинстві, як кошенят…
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
