Де можна дізнатися найсвіжіші новини, особливо політичні та про гламурних зірок шоу-бізнесу? Ні, зовсім не із засобів масової комунікації, а у звичайній маршрутці. Ба, більше, тій, що везе людей з навколишніх сіл до обласного центру. І їдуть селяни, хто за чим.
Бабця Галя суне «польську» сумку «у клітинку», а з неї стирчать пляшки з молоком. Корову подоїла, та й на базар.Ще й якоїсь квасольки прихопила та банку трилітрову з квашеною капустою. Поки доперла до зупинки, змокла вся. Та треба дітям допомагати. Із зароблених на молочному бізнесі грошей бабця Галя частину відкладе, бо скоро онуки навідаються. А на частину купить хліба та олії. А що ще їй, старенькій, потрібно. Картопля є, морква та буряк, та й вистачить.
А 25-річний Петро, що довго не міг запам’ятати, як-то правильно називається його посада — мерчендайзер, або у народі «мерчік», по телефону лається з продавцем магазину, що знову сир твердий. Бо продавець запхав його у кут холодильної вітрини. «Його ж продати потрібно! Термін реалізації виходить! Я вже й так його «перебивав» — нещодавно з Рівного п’ять тонн сиру простроченого прийшло. Довелося штампувати нові строки. Та це ще півбіди. Гірше, коли доводиться ночами на складі сидіти та разом з «торговими» плісняву зрізати вручну».
Молода мама Олена тягне свого сина Дмитрика до садочка. У сільський садочок їй водити маля незручно. Поки додому доїдеш, Дмитрик залишається один-однісінький у групі. Бо ж усіх бабці-дідусі-сусіди розбирають. А вихователька сичить повсякчас: «Невже не можна скоріше забрати?» І її зрозуміти можна — за таку зарплату за стількома дітлахами доводиться дивитися, аби не билися, штанці підтягувати, ще й іграм-літерам вчити. А що ж залишається Олені? З роботи не встигає приїхати — начальник категорично «проти». Ну, то й що, що у неї дитина? На які це півгодини кожного дня відпрошуватись, аби раніше приїхати? То ж довелося шукати садочок біля роботи, благати завідуючу, аби взяла не за «пропискою». Правду кажучи, не стільки благати, скільки, так би мовити, «задобрити».
А 31-річній Оксані зовсім невесело. Ось, що значить дешева косметика. Ну, «не бере» той триклятий тональний крем за 13 гривень синці, хай йому грець. Тож доводиться очі від людей ховати та у комір осінньо-зимової куртки зариватись обличчям. Та всюдисущу бабцю Галю, що вже на пальцях перерахувала увесь молочно-капустяний дохід, та й зайнятися тепер нічим, не проведеш. «А що, Оксано, знову твій Колька вчора тебе «приголубив»? І що на цей раз? Не так сіла, не так встала, не так постелила?» Не ображається Оксана на бабцю, бо ж знає, що та її шкодує. Не перший раз жінка синці замазує. Все ніби добре: і двійко діточок хату перевертають, і так їй від того добре та спокійно на душі, що діти здорові та веселі. І жити є де, і яке-ніяке господарство є.
Все добре — одне погано. Колька її справді любить кулаками махати.
Намагалася просити допомоги у дільничного. Той прийшов, поговорив суворо — не допомогло. Викликала, коли побив. Прийшов дільничний, забрали чоловіка. Результат — згідно з новим Кримінальним кодексом, протримали його три години, та й випустили. Приїхав її Колька додому злий, як чорт. То був один синець під оком — стало два, ще й під другим оком. Ще раз викликала міліцію. Знову забрали. Сказали тепер, аби штраф заплатив. Колька на це «не повівся», тож довелося Оксані брати гроші і платити за нього. А навіщо ж вона міліцію викликала — Колька її так сказав.
А дільничний тільки руками розводить. «Ну, що я зроблю? Знімайте побої, пишіть заяву. Максимум — посадять його на місяці три. Та й усе». І так саркастично посміхнувся. «Це, звісно, якщо не заб’є вас. Тоді на років п’ять сяде. Але ви вже цього не побачите». Ну, ще можна було б Кольку відправити на лікування від алкоголізму. Так знову ж таки — раніше кидали таких пияків родичі у машину, та й відвозили у наркодиспансер. А тепер, поки Колька сам не напише заяву, що він згідний на лікування, ніхто його примусово лікувати не буде — аби тільки права людини не порушити. Тож продовжує Колька махати кулаками, а Оксана — замазувати синці.
Аби Кольку за законом можна було на п’ятнадцять діб до камери відправити. Посидів би чоловік, подумав, може, навіть злякався б. Або на примусове лікування його віддати — може, перестав би пити. А ні, то спалити той генделик разом з тією барменшою клятою. Чи пательнею по голові чоловікові зацідити, щоб знав, як до неї руки простягати. Але тоді саму Оксану до камери відправлять. І дітки її, малеча її дорога, сиротами залишаться.
То ж залишається замазувати синці дешевим тональним кремом. І терпіти — чекати, поки розумні люди при владі облишать грати цілодобово у політичні ігри, бо ж загралися. А такий закон приймуть, аби її Колька, та ще багато таких «кольок» по всій Україні, боявся не те, що її вдарити, а й матюкнутись до неї. Бо відповідь, згідно з новим, прийнятим, можливо, колись, законом, що буде захищати права не тільки людей, а й жінок, буде суворою.
Ірина Белоцька
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
