«Він її вдарив. При мені, руки, закуті в кайданки за спиною, зводила судома. Я не міг цього витерпіти. Я забіг на кухню, вхопив зі стола ножа і вдарив ним його в шию». «Скільки разів ви вдарили його ножем? – уважно заглядав в очі міліціонер. – Куди саме ви цілились?» – «Сім чи вісім разів. Я хотів, щоб він ніколи не зміг на неї підняти руку. Я хотів, щоб він не вижив».
Ігор та Іван були як рідні брати. У школі, замість уроків, вони разом обтрушували в селі садки. Сусідська баба Стефа презирливо їх обзивала «іродами» та щедро посипала прокльонами. «Ох, іроди, – плювалась крізь зуби стара. Букву «р» в цьому прізвиську вона презирливо розтягувала. – Іррроди, ну попадіться ви мені. Щоб ви щастя діждали та не поділили…».
Батьки обох хлопців по черзі виховували їх ременем. Коли це не допомагало, ставили в куток на гречку або горох. Проте і від такого виховання користі було мало. За кілька років безуспішного перевиховання малих іродів, старші на дитячі витівки махнули рукою – в сім’ях підростали інші діти, які теж іноді потребували важкої руки.
Після школи хлопці розлетілися хто куди – Іван пішов у політехнічний, а Ігор – в педагогічний. Але відразу започаткували традицію зустрічатися щотижня, у четвер. «У п’ятницю не можна. У п’ятницю я ходжу з луцькими дівчатами на побачення, – сміявся Ігор. – А в середу – з приїжджими».
З навчанням і в Ігоря, і в Івана усе вдавалося. Щоправда, Івана викладачі не любили – був гострий на язик та годен на різноманітні витівки. «Ти ж здібний, розумний, – чи не щотижня після пар відчитувала його староста групи Світлана. – Нащо образив Аллу Степанівну? Вона пожартувала». «Коли жартують, то полішуком, та ще й задрипаним не обзивають, – захищався Іван. – То я спитав: у якому корівнику, і яка свиня її виховувала». Світлана лиш докірливо хитала головою.
Зі всіх виховних нотацій, які йому читала Світлана, хлопець не запам’ятав ні слова. Щоразу, під час чергової бесіди, він проводив свій маленький ритуал – сидячи навпроти неї, щоразу заглядав у її великі карі очі, подумки грався із білявими кучерями, ось тут, біля шиї, та милувався тонкими зап’ястями. Дівчина наморщила лоба: «Ти зовсім мене не слухаєш… Ти розумієш, що в мене, як у старости групи будуть проблеми?» Іван напружився. «Чому? Через мене? Я більше не буду, якщо ти за мене розплачуєшся. Тільки…, – він зустрівся з дівчиною поглядом, в серці затьохкало. – Сходиш зі мною на каву?». Дівчина зніяковіла: «Я не можу… Я не вільна, – і тут же взяла себе в руки. – Але ти все зрозумів з того, про що ми говорили?». Хлопець розсіяно кивнув.
Того вечора Іван був ображений на весь світ. Йому боліло біля серця і, коли згадував Світлану, було важко дихати. В голові билася одна думка – як же так. «І на День студента не піду нікуди, – жалівся під час чергової зустрічі Ігореві. – Бачити її не можу». «Та плюнь ти на неї, – як міг втішав друг. – Знайдеш іншу».
«Добре тобі говорити, тобі пощастило, – бурчав Іван. – Ти один не будеш». В Ігоря затуманився погляд – Іван щоразу це помічав, коли розмова йшла за Ігореву пасію. Але знайомити найкращого друга зі своєю дівчиною він не поспішав. «Ще не час!» – пояснював.
Відсвяткувати День студента Івана Ігор таки вмовив: «Не все так погано, в мене дівчата в групі – цукерки. Знайдеш і собі ненаглядну, – сміявся Ігор, знайомлячи друга зі своїми одногрупницями. – О, моя дівчинка прийшла, – кинув погляд через плече Івана. – Знайомся, Світлана». Іван повернувся. На хлопця дивилися великі карі очі. «Ми знайомі, – м’яко вимовила староста. – Він мій одногрупник».
Іван стояв як укопаний. У горлі пересохло, в скронях гупало. Він відкашлявся і зніяковіло вибачився: «Я вийду, перекурю». «Ти ж не куриш…» – здивовано кинув йому в спину кращий друг.
У бар Іван не повернувся. Він пішки побрів до свого гуртожитку. Якими йшов дорогами – не пам’ятав, перед очима стояла Світлана, яку за руку тримав Ігор. Хлопець розумів, що друг не винен, він не знав, що староста, про яку стільки розповідав Іван, білява, з красивими карими очима, це його дівчина. «Я не заважатиму їхньому щастю».
Після невдалого святкування Дня студента хлопці вже не зустрічалися. Іван розумів, що йому буде важко дивитися на щасливого товариша. А Ігор не напрошувався. Обидва хлопці розуміли, що спільних тем для розмов у них тепер поменшало.
Зі старостою Іван теж перестав спілкуватись. У ньому зникло бажання залишити своє слово останнім, тому сварок із викладачами майже не виникало, тож оцінки стали вищими. Щоправда, хлопець схуд і з головою занурився в науку.
«З тобою все гаразд? – після пар в коридорі зупинила його Світлана. – Ти дуже змінився… Незвичний став». «У мене все добре, – не піднімаючи очей, відповів Іван. Просто хочу оцінки підтягнути. І я ж казав, що в тебе не буде через мене проблем». «Я не про це…» – спробувала виправитися дівчина. «Я вже відповів, – Іван підняв очі і втупив важкий погляд у дівчину. – У мене все добре».
Третій курс Іван закінчив майже на «відмінно». «Я тобою горджуся, сину, – невпевнено обійняв сина батько. – Людиною став». З кімнати визирнула мати: «А Ігор як там? Ви з ним вже не дружите? – хлопець у відповідь мовчки хитнув головою. – І слава Богу. То він тебе на всякі витівки підбивав. До речі, дівчину його бачила – з батьками її знайомив. Гарна така, – заусміхалася. – Вони на ставок ішли», – і мати вийшла з хати.
Іван місця собі не знаходив – півдня метався по кімнаті. Вже під вечір ноги самі понесли його до ставка. «Я просто випадково зайшов. Сто років тебе не бачив, Ігорю, як ти?» – репетирував вітання.
Ще здалека він побачив маленьку згорблену фігурку Світлани. Над нею стояв Ігор і щось кричав. Вже підходячи ближче, Іван розчув, що Світлана схлипнула і попросила: «Перестань».
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
