Життя

Фальшива довідка, зроблена за бажанням свекрухи, розбила щасливу сім’ю

Фальшива довідка, зроблена за бажанням свекрухи, розбила щасливу сім’ю

Світлана познайомилася з Віктором на першому курсі університету, на вечорі, який організовували першокурсникам студенти п’ятого курсу. Високий, стрункий, симпатичним юнак припав до вподоби дівчині, і вона була щаслива, коли дізналася, що це взаємно.

Вони почали зустрічатися. Часто гуляли парком, ходили в театр і кіно. А одного дня, коли Вітя зізнався їй і коханні, Світлана почувалася найщасливішою в світі.

– Ми одружимось і будемо жити у великому, просторому будинку, в якому буде багато-багато квітів, – шепотів він їй. – А вечорами…

– Ми будемо сидіти на м’якому килимі біля каміна, милуватися вогнем і ласувати смачним вином та морозивом, – продовжила його слова Світланка.

Він закінчив навчання, отримав диплом із відзнакою і влаштувався на роботу в престижну фірму, яка займалася виробництвом напоїв і їхнім продажем за кордон. Хлопець з ранку до ночі працював в офісі. Збирав гроші на весілля, на житло, бо хотів, аби вони з коханою після одруження мали де жити.

Для початку вирішили придбати квартиру, а згодом, коли і Світлана піде на роботу, розпочати будівництво.

Однак життя внесло свої корективи – на четвертому курсі дівчина завагітніла. Тож Вітя поспішив порадувати звісткою батьків. Однак новину про те, що їхній син збирається одружуватися і вони зовсім скоро стануть батьками, зустріли вороже.

– Сину, тобі ще надто рано створювати сім’ю, – спробувала переконати його мати. – Ти надто молодий для такої відповідальності.

– А та дівчина може зробити аборт, закінчити навчання, влаштуватися на роботу – і тоді можна буде про щось вести мову, – сказав батько. – Вітя, поживи для себе. У тебе ще все життя попереду!

– Ні! – закричав Вітя. – Ні про який аборт й мови не може бути! Я одружуюся!

І, хоч як не були його батьки проти цього, син все ж одружився. А через сім місяців народилася Яринка. Маленьке сонечко відразу заполонило серце молодих батьків. Світлана практично не відходила від крихітки.

А Вітя, ледве приїхавши з роботи, поспішав у дитячу. Народженню онучки раділи батьки Світлани. Натомість батьки Віті чомусь поставилися до появи немовляти доволі прохолодно.

Рідко підходили до маленької, практично не брали на руки. Тільки критикували постійно: то надто голосно плаче, то ще щось не так. А коли Яринці виповнилось пів року, мама Віті покликала його до себе на серйозну розмову.

– Сину, для тебе не секрет, що ми не хотіли, аби ти поспішав одружуватися зі Світланою, – мовила вона, дістаючи з сумки якийсь аркуш. – Але коли народилася Яринка, мене не залишало відчуття, що вона не твоя донька. Ну немає в ній геть нічого від нашої родини! Тож тихцем зробили аналіз ДНК на визначення батьківства – і ось результат.

На лікарському висновку, де стояли печатка і підпис фахівця, відомої далеко за межами їхнього міста клініки було написано, що ймовірність того, що Яринка – його донька, практично рівна нулю.

– Ні! – вигукнув вражений Вітя. – Цього не може бути!

– Сину, – твердо мовила його мати. – Ти міг не вірити мені, але подумай сам: в цій клініці помилитися не могли.

Того ж дня молодий чоловік прогнав своїх дружину і маленьку доньку. І як не доводила йому Світлана, що це помилка клініки, що він її перший і єдиний мужчина, проте Вітя її не чув.

Минули 30 років. Одного дня Віктор Іванович вирішив зустрітися з другом дитинства, який останні роки жив у Канаді і на декілька днів прилетів в Україну.

Чоловіки вирішили разом пообідати і поїхали в ресторан, який, хоч і працював лише декілька років, проте славився вишуканими стравами.

Сиділи, смакували, розповідали один одному про своє життя. На той час Віктор був тричі розлученим. Бо після одруження зі Світланою ще двічі одружувався з тими жінками, з якими радила мама. Однак ці шлюби доволі швидко розпадалися. Отак і лишився одиноким.

– То знайди собі ту, з якою тобі буде добре, – порадив друг дитинства. – Вітя, це поки батьки живі, то тобі добре. А вони ж одного дня відійдуть в засвіти.

– Добре мені могло бути лише зі Світланою, – мовив у відповідь Віктор. – Але я її втратив. Мати якось проговорилася, що ту довідку з результатами ДНК вона за гроші купила. Я пробував розшукати Світлану, але не зміг.

Раптом він відчув, як серце почало шалено битися.

– Цього не може бути, – прошепотів.

– Що трапилося? – запитав друг дитинства.

Замість відповіді Віктор піднявся і поспішив за жінкою, яка йшла залом під руку з мужчиною.

– Світлано, це ти?

– Я! – відповіла вона так, наче не було отих довгих 30 років розлуки. А тоді звернулася до мужчини, з яким йшла. – Коханий, мені потрібно поспілкуватися з цією людиною.

– Це твій чоловік?

– Так, Вітя, це мій чоловік. Ти щось хотів?

– Світлано, я кохаю тебе та всі ці роки думав і хвилювався за тебе і нашу донечку.

– Хвилюватися потрібно було тоді, коли виставив нас на вулицю. А тепер у нас все добре. Зрештою, пам’ятаєш: ти кричав, що Яринка не твоя донька? У неї є батько, який любить і її, і мене, і наших дітей. Тому не хвилюйся! І прощавай!

– Світлано, – у чоловіка перехопило подих. – Я не можу без тебе…

– Коли міг виставити за двері, міг не цікавитися нашим життям ці роки, то могтимеш і тепер.

І, цокаючи каблучками, вона пішла до столика, за яким сидів її чоловік і до якого підійшла красива молода жінка, в якій Віктор впізнав свою доньку, – вона була так на нього подібна, як дві краплі води.

Разом із нею підійшли двоє юнаків і дівчинка-підліток. Вони називали Світлану мамою, і було видно, що вона справді щаслива. На відміну від нього, Віктора.

Того вечора він вперше в житті напився до безпам’ятства. Розповів батькам про зустріч зі Світланою і з пляшкою дорогого віскі закрився у своїй кімнаті.

А у вітальні в цей час плакала старенька мати, яка розуміла, що скалічена доля єдиного сина – на її совісті.

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Життя, Сім'я
В тему