У будинку усі вважали, що Марина і Юрко – майбутня пара. Бо ж змалку в одній пісочниці бавилися і весь час проводили разом.
А коли одне з дітей захворіє, то друге біля нього увесь день сидітиме, йдеться у публікації у газеті «Твій вибір».
– Ото вже матиму невісточку, – жартувала Неля, мама Юрка, яка пів року тому народила йому маленьку сестричку. – Гарна росте дівчина, і господиня чудова!
– То поки малі, – мовила мама Маринки. – А як в школу підуть, то й дружбі кінець.
Однак з першого класу і до випускного Маринка з Юрком сиділи за однією партою. Юрчик носив портфель дівчинки до школи і назад, вони разом готували уроки, ходили в бібліотеку. А згодом – на танці, в кіно. Високий, міцний Юрко і ніжна, тендітна Маринка виглядали красивою парою.
Після закінчення школи обоє вступили до інституту. Маринка хотіла стати вчителем початкових класів, а хлопець мріяв про те, як лікуватиме хворих. Він навчався у Львові, а вона – в рідному місті, відтак бачилися лише у вихідні.
– Закінчимо навчання і одружимося, – мріяв хлопець, пригортаючи до грудей дівчину. – Я так тебе люблю, моя Мариночка!
У відповідь юнка пригорталася до коханого. І уявляла той щасливий день, коли стане дружиною Юрка. І родичі, і сусіди, і друзі були переконані, що вони з часом обов'язково одружаться. Вірила в це і сама Маринка. Доти, поки її не перестріла Люда, на три роки старша дівчина з сусіднього будинку.
– Ну, і що будемо робити? – мовила, киваючи на свій чималий живіт. – Чого мовчиш?
– А що я маю казати? – здивувалася Маринка.
– То ти що, не в курсі, що твого Юрчика робота? – запитала Людка, яка також навчалася в тому ж медінституті, що й Юрко. – Ми ж з ним того… живемо разом у гуртожитку. Ну точніше я часто приходжу до нього в гості. А тепер ось… Вагітна я, а він мене уникає…
– Цього не може бути, – вигукнула зі сльозами Маринка, відчуваючи, як її серце крається від болю. – Ти обманюєш мене…
– Якби ж то… – Люда і собі почала плакати. – Мене батьки з дому виганяють. І він, Юра, почав уникати.
І хоч як Маринка переконувала себе у тому, що це якась жахлива брехня, проте виявилося, що Люда казала правду.
– Маринко, я тобі все поясню, – затинаючись, говорив Юра. – Того вечора у нас були танці, і я хильнув зайвого. Зрозумів це, коли вранці прокинувся в ліжку Людки.
– То тепер, значить, Людки? – не стрималась Люда, яка стояла поруч. – А коли обнімав-цілував-заміж кликав, то називав коханою Людочкою…
– Заміж кликав? – луною повторила Маринка. – Значить, султаном вирішив стати? І двох дружин мати. А, може, і не двох?
– Що ти кажеш? – з болем мовив Юра. – Це вона сказала, що ввечері я зізнався їй в коханні, запропонував вийти заміж. А я… я нічого такого не пам'ятаю.
– Звісно, не пам'ятаєш, – піддакнула Люда. – А як же ти можеш пам'ятати, коли був п'янючим?
– Та не міг я тебе заміж кликати! Я Маринку люблю!
– Отакої! Мені дитину зробив, а її любиш?!
– Досить! – не витримала Маринка і розридалася. – І геть з-перед очей! Причому, обоє!
Вона проридала всю ніч. А наступного дня, попри вмовляння батьків, забрала документи з інституту, зібрала речі і залишила місто. Ніхто з друзів і родичів не знав, де вона. А батьки нікому не казали.
А ще через пів року до батьків Марини прийшов Юра і привів з собою Люду. Вона, ридаючи, розповіла усю правду.
– Ви тільки пробачте мені, – голосила, наче за померлим. – Я тоді закрутила роман із нашим викладачем. А коли дізналася про вагітність, то злякалася дуже. Викладач був за кордоном, і, казали, що він, найімовірніше, там і залишиться. Тому й вирішила знайти батька для дитини. Той, від кого народила, такий самий високий, чорнявий і кароокий, як і Юра.
Підговорила дівчат після дискотеки запросити хлопців на чай. А там підлила Юрі алкоголю міцнішого, а тоді й снодійного дала. А коли заснув, то роздягнула і сама поруч спати лягла. А вранці сказала, що в коханні мені зізнався, заміж кликав. І дівчат підмовила, аби підтвердили все це. Ось так все і вийшло. Одружилися, а тут викладач, від якого я насправді завагітніла, в Україну повернувся. Зрозумів, що то його дитина, і сказав, що любить мене, і хоче, аби ми були разом. Тож ми з Юрою розлучилися.
– Тепер ви знаєте правду, – мовив молодий чоловік. – Тож скажіть, де Маринка.
– Вона далеко, – тихо відповів її батько. – Тож не шукай її. У тебе своє життя, а в неї – своє. Ти їй і так завдав дуже багато болю.
І, попри усі благання, так і не сказав, де мешкає його донька. Тож Юра залишився ні з чим. Пробував сам шукати Маринку, але ж де її знайти, коли навіть не знаєш, де шукати?!
Вони зустрілися через багато років. Вже давно не було серед живих ні батьків Маринки, ні батьків Юрка. Він мешкав у батьківській квартирі, а вона давно продала оселю, де минули дитинство та юність. І лише двічі на рік приїжджала на могили рідних. Того дня вирішила пригальмувати поблизу магазину, в якому батьки завжди купували солодощі.
– Маринко, це ти? – почула враз голос, який, попри десятиліття, змусив тріпотіти її серце. – Це ти?
Перед нею стояв чоловік, якого колись-колись кохала над усе. Одягнений в старий плащ, він тримав пакетик із дешевими цукерками. Було видно, що життя добряче його потріпало.
– Юра?
– Так, Маринко, це я.
– Ох, і змінився ти, – спробувала витиснути з себе посмішку. – І, бачу, на солодке потягнуло.
– Це для онучки, – відповів. – Вона солодощі любить.
– І мої люблять, – відповіла, простягаючи продавчині гроші і беручи в неї чималий пакетик із дорогими цукерками.
– Маринко, я все життя тебе кохав і кохаю. А Люда, її Бог покарав за ту брехню, якою вона нас розлучила.
– Ти про що?
– А хіба ти не знаєш?
– Ні.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
