У поминальну неділю до міського кладовища з’їхалося стільки люду, що машини вздовж дороги стояли в три ряди.
Ніна Степанівна перла на людей, як танк. То в неї стара, ще радянська «закалка» після роботи контролеркою, - йдеться у газеті «Твій вибір».
У лівій руці Ніна Степанівна міцно тримала долоньку Соломії, внучечки. Правою вхопила під лікоть зятя Юру. І при цьому ще й устигала озиратися раз по раз на свого чоловіка, який постійно відставав у натовпі.
Коли шість років тому Ніна Степанівна вперше йшла провідати могилу дочки, то за сльозами світу Божого не бачила. Але з часом біль притупився. Він стискав камінцем серце матері. Але Ніна Степанівна не дозволяла собі впадати у відчай. Бо розуміла: у Соломійки нема тепер мами, і ту недоотриману любов має дитині подарувати бабуся, тобто Ніна Степанівна.
«О, Нінулько!» – вловило вухо дзвінкий жіночий голос. Ніна Степанівна озирнулася, і її губи розтягнулися в посмішці: «Привіт, Світланко! Сто років тебе не бачила!» – «Ти з ким оце?» – запитала подруга Світлана. «То Соломійка, моя внучечка. А то зять Юра. А тамо десь моє чудо плентається», – промовила, маючи на увазі чоловіка. «А дочку де згубили?» – запитала Світлана й тут же пошкодувала. Бо очі Ніни Степанівни наповнилися сльозами. «Ой, вибач. Я ж не знала… – стала перепрошувати подруга. – Слухай, а давай десь зустрінемося. Бачу, нам є про що поговорити. Бо ж і я похоронила. Тільки сина…»
Обмінявшись телефонами, Ніна та Світлана зустрілися наступного дня (бо що ще на пенсії робити?). І доки прогулювалися доріжками парку, кожна розповідала про своє нелегке життя…
Дочку «з’їв» рак, сина вбили росіяни
«Коли моя дочечка (Царство їй Небесне) привела до хати свого Юру, я зразу подумала: «Ну, от – іще один сидітиме в мене на шиї». Бо воно якесь непутьове було: боялося лишнє слово у когось спитати, пробитися, де треба. Але чогось мені шкода стало тої дитини: росло без батька, мама все життя прибиральницею, от і виріс безхарактерний, – почала згадувати Ніна Степанівна події десятирічної давнини. – Спершу я постійно психувала. Бо зять нічого не вмів: ні цвяха забити, ні крана поремонтувати. Але я бачила, що моїй дочечці добре з Юрою. Він їй ніколи слова грубого не сказав. Ніколи голосу не підвищив. Що скажеш – те зробить. Треба переробити – теж послухає. Ну, добра дитина...
А як уже Юра бігав біля моєї дочечки, коли вона завагітніла! Вже аж чужі люди казали: не бачили, щоб якийсь чоловік іще так свою жінку шкодував. Та й мене, по правді, зять завжди поважав. Не знаю. Може, через те, що свою маму рано похоронив, але мене зразу на весіллі став мамою називати. Чи день народження, чи інше яке свято – завжди принесе якусь квіточку чи торта. Словом, полюбила я Юру, як рідну дитину».
«Ой, а ти знаєш, і в мене та сама історія. Тільки мені Бог послав добру невісточку, – продовжила оповідь подруга Світлана. – Правда, коли привів мені свою Олю, то вона ні борщу не вміла зварити, ні пирогів напекти. Мусила я всього її вчити. Вона спочатку трохи побуркувала. Та коли народила малого, то я і по ночах до дитини вставала, і пелюшки прала, і навіть брала відпустку на роботі, щоб перший місяць після пологів помагати невістці.
Особливо ми зблизилися з невісткою, коли Вітя пішов воювати і 2022-го зник безвісти. Кожен день одна до одної дзвонили, розпитували, хто де що чув. І не знаю, як би ми одна без одної витримали, коли взнали, що Вітя таки загинув.
Прийшли гроші за сина, то ми з чоловіком зразу сказали: нам із тої суми нічого не треба. Тільки Віті пам’ятник поставимо, і все. А решта хай буде невістці й онучкові: квартиру купити, машину, щось відкласти дитині на потім. Та й отак, Нінко, живу», – зітхнула Світлана і змахнула сльозу.
«А моєї дочечки шість років уже нема… Рак її, бідненьку, з’їв. За пів року… – і собі заплакала Ніна Степанівна. – Він-то, може, й раніше був. Але дочка вагітна була. От ми її втому і списували на вагітність. Потім, коли родила, ще важче їй стало. «Ну, – думали, – недосипає. За дитину переживає. Минеться ». Вона все казала: груди їй болять. Але ж хіба в неї одної молоко застоювалося? Масажували, капустяне листя прикладали, зціджувалися, а гулька все одно не розсмоктувалася. Подзвонили до сімейної лікарки: «Так і так, що робити?» Вона зразу нас в онкодиспансер. А там і сказали1: рак, третя стадія… Я, як почула, так прямо в кабінеті лікаря й брикнула. А Юра став такий блідий, як смерть. Ми думали не казати нічого дочечці, щоб молоко не пропало. Але вона глянула на нас, як ми вийшли з кабінету, і все зрозуміла.
Зразу кинулися ми до найкращих лікарів. Возили мою дочечку і до Києва, і за кордон. Юра від неї не відходив. А я вдома за Соломійкою дивилася. Ой… Як згадую, то плачу й плачу… Але… Не вберегли ми дочечки».
«Дітей нам ніхто не верне, а внукам треба маму й тата!
Сівши на лавочці в парку, обидві подруги ще довго виливали біль одна одній. Потім, уже коли легше стало на душі, давай розказувати про внуків. Бо ж Соломійці сім років, Тимофійкові шість – вважай, ровесники.
Потім притихли обидві. Кожна про своє замислилася. А потім Ніна Степанівна й каже:
«Слухай, Світлано! Може, я дурна, то ти пробач мені. Але… Як ти дивишся на те, щоб я свого зятя, а ти свою невістку, та й познайомили, га?..» Світлана не зразу відповіла. Переварювала пропозицію. «Тяжко мені, Ніно, таке думати, – зізналася. – Бо то, виходить, я своєму синові шукаю заміну». – «Думаєш, мені легко? – риторично запитала Ніна. – Але як бачу, що моя Соломійка на молодих жінок із дітьми заглядає, то аж душа крається. А недавно підійшла до мене внучка, притулилася і питає: «Бабусю, а моя мама завжди буде на небі?» – «Завжди», – кажу. «А тато ніколи не знайде нову маму?» І що відповісти дитині? Воно ж горнеться, мами шукає. А я, як би не старалася, все одно буду тільки бабусею».
«Ти кажеш, онучка за маму питає? А мій Тимофійко вчора підійшов до сусіда і просить навчити його велосипед ремонтувати. Я до малого: «Ходи, – кажу, – я тобі поможу». А він не відходить від сусіда. Бо хлопчику тата треба. І нічого ти тут не вдієш…» – зітхнула Світлана.
Коли подруги вже мали розходитися по домах, то домовилися нічого дітям не казати, але хитрощами витягнути їх на вихідні до парку. Потім зустрітися в такій-то годині біля фонтанів і вдати, що то випадковість.
«Сходимо всі разом на морозиво. Може, на які атракціони внуки схочуть. Потім скажемо, що нам із тобою треба в магазин забігти, води купити. Та й залишимо мого зятя і твою невістку разом», – запропонувала Ніна Степанівна хитромудрий план.
«Ну, попробуймо, – здалася Світлана. – Нам із тобою дочки із сином ніхто не поверне. А молодим треба жити, внукам – із мамою й татом рости. Може, якраз у них усе складеться…»
Поліна Костюк
Іще більше неймовірних історій, сімейних драм і розповідей про долю людей читайте в газеті «ТВОЄ ЖИТТЯ». Свіжий її номер вже на розкладках преси. А ще ви можете «ТВОЄ ЖИТТЯ» передплатити за індексом 76 305 у Каталозі видань України.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
