Віталик із дитинства був маминим синочком. Та й що дивуватися, коли ріс у сім’ї одинцем? А коли з дому пішов батько, то Віталик став для мами всім сенсом її життя.
От і виріс хлюпиком. Без мами – ні кроку. Вона його і до інституту водила, і на роботу влаштувала, і дружину йому підшукала. Тож коли Люда і Віталик розписувалися, то неозброєним оком було видно, хто буде в хаті хазя(їн)йка. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Ліпила собі чоловіка, та вийшов не ідеальний
Якщо чесно, Люда по факту всиновила собі чоловіка. Бо саме вона вирішувала, що і коли йому робити, куди можна йти, а куди – зась. Так за десять років шлюбу жінка зліпила майже ідеального чоловіка.
Але насправді за покірним Віталиком ховався просто небачений ледар. Щоб він зробив щось елементарне – прибрав шкарпетки з-під ліжка, помив черевики від болота чи виніс сміття, – Люда мусила три рази нагадати і четвертий – крикнути, щоб аж сусіди почули. Тоді Віталик знехотя піднімав свою дупу з дивана і брався виконувати жінчину команду.
«І чому тебе мама не здала у військовий ліцей? – не раз дивувалася Люда, спостерігаючи, як незграбно Віталик чи то чистить картоплю, чи то складає свій одяг. – Там би тебе швидко всього навчили». – «Бо мама мене любить, – казав ображено Віталик і тихенько додавав: – На відміну від тебе».
І у 29-ть лишився маленьким
Коли в подружжя народився син, Люда сподівалася, що у Віталику прокинеться глава сімейства. Помилилася. Ба більше – чоловік ще й ревнував, як маленька дитина: чому про нього не піклуються так, як раніше, чому не приділяють уваги, а тільки кричать і працювати змушують.
Люда і справді зробилася якась нарвана. Вона втомилася все тягнути сама. А коли Віталика ще й поперли з фірми, то дружина ледь не завила. Бо тепер на її плечах – і догляд за дитиною та чоловіком, і робота по дому, ще й мусила ламати голову, де гроші брати.
– Слухай, чоловіче, ти вже пів року сидиш без роботи! Скільки ще часу ми будемо жити за дитячі гроші? – дорікнула якось.
– А ти що – не знаєш, що у світі – економічна криза? – огризнувся у відповідь Віталик.
– То що нам тепер – зуби на поличку?
– Людо, не починай, – пробував чоловік утихомирити дружину.
– Ні, ти все-таки скажи, коли підеш на роботу? Бо в нас до кінця місяця – всього 500 гривень. І я не знаю, як прогодувати дитину.
– То що я зроблю, коли за моєю спеціальністю нема вакансій? – далі відбивався Віталик.
– То йди в армію! – випалила Люда. – Де-де, а там тобі швидко підберуть посаду.
– Ти геть здуріла? Я ще жити хочу! – закричав перелякано Віталик.
– Так в армії всі жити хочуть! Он, нашої куми Володя: пішов, став оператором дронів, щомісяця по 130 тисяч зарплати має, і нічого – живе!
– То скажи вже прямо, що хочеш мене здихатися! – випалив на те чоловік.
– Ось не заводься! Вже й сказати нічого не можна! – стала заспокоювати Люда. – Просто армія – то не так страшно, як тобі здається…
Після тієї розмови Віталик трохи дувся на дружину. Навіть мамі пожалівся. Але та заспокоїла свого 29-річного хлопчика: «Поки я жива і поки маю другу групу інвалідності, ніхто тебе нікуди не забере. Не бійся…»
Останньою краплею стала ялинка
Десь за тиждень до Різдва я зустріла Люду в магазині. Поки стояли в черзі до каси, жінка встигла пожалітися, що Віталик навіть не думає дорослішати і що вона, Люда, втомилася бути «я й кобила, я і бик, я і баба, і мужик».
– Он, учора сказала йому: піди з малим та виберіть ялинку на базарі. Думаєш, сходив? Де там! Каже: «Ще не ту виберемо – будеш сваритися. Давай разом підемо». – «Так я ж, – кажу, – на роботі, а ти вдома сидиш! Можеш хоча б щось без мене зробити?» А він у відповідь тільки очима лупає. Задовбав!
– То поясни йому, що тобі важко. Що ти, аби сім’ю годувати, мусила вийти на роботу, коли малому і трьох років не було.
– Вже сто і один раз йому про це казала! А з нього – як вода з гусака! – продовжувала Люда. – Я навіть учора пригрозила: якщо прийду додому, а ялинка не стоятиме в залі, – вижену з хати, як паршивого кота!
– І що – справді виженеш?
– Та хай валить до своєї мамочки! Тим більше, що квартира моя і він прийшов на все готове.
Побалакали ми з Людою. Заплатили за покупки та й розійшлися, бо живемо на різних вулицях. А оце недавно зустрічаю Люду і чую таке, у що б нізащо не повірила…
Зізнання під градусом
Того вечора, коли в Люди в залі мала стояти ялинка, Віталик так і не купив новорічного дерева. Дружина це як побачила, то на нервах випалила:
– Збирай свої манатки і вали на всі чотири сторони!
– Та куди ж я піду?
– Не знаю! Це твої проблеми! До мами піди! В армію попроситися! Не знаю!
Поки Віталик тикав у сумку свої труси і шкарпетки, Люді стало навіть шкода свого безтолкового чоловіка. Ще й малий почав плакати, що тато від них іде. «Нічого-нічого: хай попробує, – зловтішалася Люда. – Може, нарешті візьметься за голову».
Зібрався Віталик. І тихенько пішов…
Коли мама відчинила йому двері, то ледь не розплакався, так шкода стало самого себе. Проте мама зразу попередила: «Сину, в тебе є дружина, маленька дитина. Ти повинен бути з ними. Ось тобі гроші. Піди купи ту ялинку і помиріться з Людою. Твої речі хай побудуть у мене. Потім забереш».
Узяв Віталик гроші. Затиснув у кулак, як колись, коли мама посилала в магазин по хліб. Але в ліфті зустрів друга дитинства, який заїхав провідати батьків.
Зраділи, обнялися. «Слухай, сто років не бачилися! Давай десь на пиво зайдемо. Побалакаємо», – і потягнув до найближчого бару.
Усім на зло пішов служити
Після першого бокалу язик у Віталика розв’язався. Став чоловік жалітися, яка в нього зараз чорна смуга у сімейному житті. «О, брате, тут пивом не обійдеться», – зі знанням справи промовив товариш. Гукнув офіціантку і замовив пляшку горілки. Випили біленької. «А-те-пер, – захитався товариш, піднімаючись із-за столу, – і-ди-ми-ри-ти-ся. Бо-сім-я – то-свя-те».
І Віталик поплентався до Люди. Підійшов до дверей, засунув ключа – не підходить. Подзвонив – ніхто не відчиняє. Став смикати за ручку. Аж раптом із-за дверей чоловічий голос: «Кому там, бляха, що треба?!»
На Віталика наче хто вилив відро води. «То от воно що? Люда завела собі коханця. І тільки чекала причини, щоб виперти мене?!»
З усієї сили Віталик став тарабанити у двері. «Відчини, нам треба поговорити!» Але з-за дверей почув жіночий голос: «Іди по-хорошому!» – «Ні, нам треба поговорити!» – наполягав. «Іди проспися! Бо зараз поліцію викличу!» – пригрозив чоловічий голос.
«Ах так!» – стиснув Віталик кулаки. Хотів зі злості знову гупнути у двері. Але в хмільній голові стрельнула думка. І він рішуче попрямував до… військкомату.
О десятій вечора його там явно не чекали. Та серед вартових виявився колишній однокласник. Утихомирив. Пообіцяв помогти з оформленням. І наступного ранку, коли Віталик протер очі і з будуна не розумів, де він, колишній однокласник запитав: «То що – йдемо на ВЛК?»
У ту мить у кишені задзеленчав телефон. На екрані мобілки висвітилося: Люда.
– Алло, – підняв слухавку.
– Ти де? – сердито запитала дружина.
– В ТЦК?
– Де-де?
– У військкоматі.
– А що ти там робиш?
– Піду служити, раз тобі не треба.
– А нащо ти вчора весь вечір тарабанив сусідам у двері?
– Яким сусідам?
– Тим, що під нами живуть. Напився і двері поплутав, чи що?
Віталик як стояв, так і сів. «То що, – штурхнув колишній однокласник, – пішли на ВЛК?..»
Оксана Бубенщикова
Ілюстративне фото: Іadyindress
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
