90-річний лучанин розповів, чому у Другу світову було не так страшно, як зараз, і чому люди ледь виживали з приходом совєтів.
Цьому енергійному чоловікові у спортивній куртці та кросівках уже 90 років! Але він досі находжує щодня до 10 км, декламує напам’ять вірші, а про події Другої світової каже: вона була не така, як нам показували у кіно. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Першим бомбили аеродром
Коли нацисти пішли війною проти Радянського Союзу, Дмитрові Джусу було вже сім років. Тому він досі в деталях згадує, як усе починалося.
– Дуже схоже було з нинішньою війною. 24 лютого 2022-го росіяни вдарили ракетами по аеродрому в Луцьку. А 22 червня 1941-го німці бомбили той самий аеродром. Пам’ятаю, вночі батьки мене збудили, чую: вибухи! Ми з хати – і до льоху! – повертається Дмитро Андрійович у далекі часи.
У той період у Луцьку польська влада вже змінилася на радянську. Бо після домовленостей Гітлера і Сталіна Червона армія в 1939-му окупувала Волинь. А коли 1941-го Гітлер обдурив і Сталіна та пішов війною на СРСР, то в Луцьку совєти тут же стали розносити чоловікам повістки з вимогою з’явитися до військкоматів.
– Щоб хтось тоді ховався від мобілізації – такого не пам’ятаю. Батькові вручили повістку – і в такий-то день на таку-то годину він пішов. Сусіди так само. По місту, правда, ходили патрулі, перевіряли в чоловіків документи. Але щоб хтось опирався – я не бачив, – продовжує Дмитро Андрійович. – Коли німці підступили до Луцька, мого батька вже забрали до війська. Але я не пам’ятаю якихось великих боїв. Лише, коли після відходу Червоної армії я їхав автобусом, то бачив за вікном підбиту техніку, вогонь і багато диму. А щоб німці бомбили місто чи села, як ото в радянських фільмах нам показували, – такого не було. Вони били тільки по військових об’єктах.
За молоко платили і насінників просили
Сім’я Джусів – Дмитро, його мама і двоє молодших братів – жили неподалік військового аеродрому. Це був стратегічний об’єкт, тож німці першим ділом його зайняли. А через сусідство з приватними будинками частенько заїжджали до місцевих людей.
– У нас сусідка була, Крамариха. Крепка така тітка! Мала коней, корів, багато поля. То до неї троє німців кожного ранку приїжджали: на велосипедах і зі своїми кружками. Сядуть під хатою і чекають, щоб винесла їм молока з-під корови. Тітка розіллє їм по кружках, а вони гроші дають. Перші рази вона казала: «Не треба. То безплатно». Та вони: «Найн! Найн!» І обов’язково платять, – згадує Дмитро Джус. – А одного разу приїхали після обіду. Ми вже налякалися: «Що таке?!» Німці тітку покликали, показали на город і пояснюють, аби звідти принесла поїсти. Поки вони розкладали на столику у дворі хліб, консерви, випивку, бо в одного з німців був день народження, то Крамариха навибирала корнішонів найгарніших, принесла. А вони глянули, покрутили головою. «Ком-ком», – потягнули Крамариху на город, показали на насінники: «Гуд». Мовляв: ось таких огірків хочемо. То ми потім дивувалися: чи ті німці геть дурні – замість корнішонів насінники їсти. Але шкоду якусь людям робити – такого не було. Йдуть собі вулицями Луцька – ніхто їх не боїться.
У місті навіть школа діяла з українською мовою викладання. Вона розміщувалася в будівлі навпроти нинішнього спиртозаводу. Але Дмитро Джус навчався там лише два тижні.
Бої були прямо за хатою
Як зараз, пам’ятає Дмитро Андрійович, і зиму 1943-го. Адже тоді радянські війська почали відтісняти німців, і лінія фронту знову проходила через Луцьк.
– Чого я тільки не набачився тоді. В небі, прямо в мене над головою, відбувався повітряний бій. А коли не далеко від нашої хати «катюші» стріляли – тю-у-у-ух, тю-у-у-х, тю-у-у-х, – то вибухова хвиля від кожного пострілу була така, що повітрям мене аж крутило на місці, – продовжує наш оповідач. – Як тільки починалися сильні обстріли, то ми всі ховалися в сусідки в льосі. Одного разу вертаємося додому – в нашу хату снаряд залетів, але не розірвався. Так і лежав там із місяць. Ми його не чіпали, але в хаті жили. Бо куди було дітися?
Дуже добре запам’ятав Дмитро Джус, як до них під хату під’їхала американська машина студебекер (бо ж США давали дуже великий лендліз для Союзу). З неї висипалися радянські солдати. Мама вибігла з хати, а один із солдатів до неї: «Тіхо, тіхо, женщіна! Щас ми уйдьом».
– Їх було чоловік 40. Усі російськомовні. Їм треба було взяти висоту, на якій закріпився німець. Кинулися вони в бій. А через години дві біжать назад: хто живий – убитого несе чи тягне пораненого. Один кричить від болю, другий стогне. В того руки нема, в того живіт розпоротий чи з голови кров тече. О-о-ой, страшне!..
Щоб не голодувати, продавав цигарки і воду
Але не менше, ніж від воєнних дій, потерпала сім’я від голоду. Бо ж раніше жила на гроші, які заробляв батько, працюючи в Луцьку. А коли його забрали в армію, мамі самій довелося годувати трьох синів.
– Вона кожен день ходила до сусідки Крамарихи помагати по господарству, а ввечері приносила кусок хліба, молока. Мене влаштувала до попа пасти корову. Але я там недовго був. Бо якось на Пасху така оказія вийшла. Ми ж упроголодь жили. Із інших будинків такий запах свіжої випічки, а в нас удома навіть хліба нема! Я заглянув, а в попа у коморі цілі ящики з пасочками – парафіянки назносили. Думаю: «Він же не з’їсть стільки, свиням викине. Візьму хоч одненьку». Тільки двері відчинив, а попадя: «Не можна!» Так мені боляче стало, що я прийшов додому і сказав: «Більше я до попа ні ногою!»
Спочатку не мав Дмитро ніякої іншої роботи. Та з приходом літа придумав ось як заробляти гроші:
– Мені було 12 років, але я вже мав смекалку! Пішов якось на базар (він був на місці восьмої школи, що біля старого ринку). Бачу, стоять жінки, торгують, пити хочуть, бо ж спека надворі, а ні в кого води нема. То я побіг додому, взяв відро, солдатську кружку, не далеко від базару накачав із колонки води й ходив поміж рядами продавав: по рублю – за кружку. Так за день міг уторгувати і 50 рублів, і 100. А буханка хліба, щоб ви розуміли, коштувала 40.
Коли спека закінчилася, знову стала сім’я голодувати. Бо ж хліб по карточках видавали: 500 г – дорослому, 200 – 300 г – дитині. І то на весь день! А якщо загубиш талони чи їх украдуть (таке теж часто бувало) – то хоч лягай і вмирай.
Але й тут кмітливість не підвела 12-річного хлопця.
– Прийшов я якось додому й кажу: «Мамо, дайте мені грошей: куплю цигарки і буду поштучно продавати». Пачка (25 цигарок) коштувала 20 рублів, а я за кожну штуку брав по рублю, тобто на кожній пачці по п’ять – собі наварював, – провадить Дмитро Андрійович. – Порівняно з водою, торги йшли не дуже. То я покликав свого брата (Юрі було дев’ять років), пішли ми на центральний вокзал, бо там чоловіків багато. І справи зразу пішли краще. Але… злапала нас міліція. Зразу у відділок: так, мовляв, і так, спекулянти! Радянську мораль підриваєте! Забрали в нас цигарки й відпустили. Та ми діло знали. Знову купили «Біломорканал». Тільки збувати пішли його на «блошиний» ринок, навпроти нинішнього медучилища: я в один бік по рядах, брат – у другий. Ніби й непогано йшли торги. Але одного дня вертається мій Юра, а в нього пів лиця розбито: забрали і цигарки, і гроші, ще й по зубах дали. То після того мама сказала: «Все, досить».
На щастя, невдовзі жінці вдалося влаштуватися в місті Ківерцях на паркетну фабрику. Там сім’ї дали житло у дерев’яному бараці. А Дмитро в 15 років пішов у помічники до токаря (бо на роботу брали із 16-ти). І з тих пір не сидів без роботи ні дня аж до 65 років.
У 88 років іще ходив на роботу
Після армії та закінчення Київського політехнічного інституту Дмитро Джус працював на Луцьких електромережах, на електроапаратному заводі, керував ПТУ № 2. Після виходу на пенсію взявся за самоосвіту: читає українських класиків, вчить напам’ять вірші Шевченка, Лесі Українки. Ось уже три роки щопонеділка відвідує бібліотеку № 3, де збираються пенсіонери.
– Разом ми читаємо, співаємо, дивимося кіно, обговорюємо його. Також ходжу до клубу «Неспокійні серця». Там жартома всіх називаю «малолєтками», бо їм усього по 60 – 80 років, – усміхається Дмитро Андрійович. – Але й мені у 90 років енергії не бракує. От недавно вів у клубі тематичний вечір, то розказав про історію України від найдавніших часів. Питаю: «Хто розкаже «Заповіт» Шевченка?» То тільки одна жінка знала. А я як вивчив вірш 80 років тому, так дотепер без запинки розказую.
Щоб тримати тіло в тонусі, Дмитро Джус довгий час займався волейболом. Колись із командою навіть виборов титул чемпіона України. Також має Дмитро Андрійович другий розряд спринтера (це швидкий біг на 100 м). Позаминулого літа на сеньйоріаді – змаганнях для людей старшого віку – став чемпіоном із настільного тенісу в категорії «80+ років».
– У мене хороші подачі. А от відбивати не завжди вдається, бо вже тенісного м’ячика погано бачу, – каже чоловік. – Бігати чи швидко ходити теж уже не можу. Бо десять років маю в серці кардіостимулятор. Тому мої щоденні заняття – це ходьба. Буває, і по десять кілометрів находжую: до магазину, в поліклініку, до клубу чи в бібліотеку. Позаминулого літа ще працював охоронцем. За три місяці заробив 20 тисяч гривень, зробив удома ремонт. На комуналку, їжу, одяг мені й шести тисяч пенсії вистачає. Так що не залежу ні від дочки, ні від онука (дружина померла шість років тому). А ще, якщо чесно, я б із задоволенням ходив на роботу. І не заради грошей (хоча й вони зайві не будуть), а просто щоб якісь обов’язки мати і бути між людей...
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
