Скільки в селі пам’ятали Миколу, стільки він совався по коханках.
Пам’ятаю, ми ще малими були, як тітка Маруся бігала і шукала по молодицях свого гультяя. А через трохи вже дядько Микола летів через городи до своєї хати, наче рій ос за ним гнався. Потім уся вулиця чула прокльони тітки Марусі «А щоб у тебе той хвіст обсох», «А най би ти всрався дорогою до коханки». Але не було в тій лайці ненависті. Бо сварила жінка чоловіка, як ото любляча мати ганить своїх пустотливих дітей, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але через 20 років шлюбу утнув дядько Микола штуку, якої від нього ніхто не чекав. Поїхав одного літа на сезон, мав у вересні вернутися, але натомість прислав телеграму: «Полюбив іншу, вибачте».
Тітка Маруся тоді аж зомліла. Бо де ж таке видано, щоб чоловік пішов із дому, та ще й кинув напризволяще чотирьох дітей!
Добре, що двоє старших дітей, які були студентами, перевелися на заочне, влаштувалися на роботу і так себе забезпечували та помагали мамі з двома молодшими.
Ще молода, а вже така самотня
Років із 15-ть не показувався Микола в селі. Навіть на проводи не приїжджав. Але тітка Маруся поводилася гідно. Тримала чимале хазяйство. Дітям раду давала. Навіть доглядала могили свекра та свекрухи. А на запитання людей «Чи не чути що за Миколу?» відповідала сухо: «Нема мені до нього діла. І більше про таке не питайте».
Коли старший із синів надумав женитися, тітка Маруся справила достойне весілля. Робила це навіть не для себе, а для того, аби довести Миколі, що й без нього живе сім’я щасливо. «А батька чому не покликали на весілля?» – питали люди в нареченого. «А що то за батько, коли його кликати треба?» – відповідав на те жених. І всі розуміли: не пробачили діти Миколі й навряд чи пробачать.
Ось так, без батька, одружилися всі четверо Марусиних дітей. Розлетілися з отчого дому, як пташенята. Дочки пішли в невістки. Одна в рідному селі лишилася, друга в сусідньому оселилася. А хлопці за хорошими грішми подалися за кордон. Спочатку самі там облаштувалися, а потім і дружин із дітьми перевезли. Тож лишилася Маруся ніби й із дітьми, але по факту – сама.
Щоб не відчувати самотності, ходила на роботу, кожними вихідними провідувала як не одну дочку, то другу. Всі гроші, які мала, витрачала на внуків. «Бо що мені, старій, треба? А дітям завжди хочеться то якусь цукерку від бабусі, то нову одежину», – казала, хоча було тоді Марусі всього 55 літ.
Поцілунок після довгої розлуки
Коли відправили Марусю на пенсію, вона геть зажурилася. Бо, звикла все життя працювати, нині не знала, куди себе подіти. «Мамо, та нащо вам ті корови? А свиней скільки! Це ж біля них робити треба», – не раз казали діти. Але тітка Маруся вперто тримала чимале господарство. «Бо що мені, скажіть, іще робити? Вовком у хаті вити?» – запитувала в дітей і нищечком витирала сльози, так було їй самотньо.
Аж тут селом пронеслася новина – Микола приїхав! Бачили його люди спершу на могилі батьків, а потім – у магазині. Розпитали, чи надовго. А чоловік відповів: «Як вийде». У руках він тримав чемодан. Тобто явно не на день заскочив.
Тітка Маруся, як почула новину, аж за серце вхопилася. «Невже Микола на зовсім вернувся?» Бо за ті 15 літ, скільки жила без чоловіка, давно йому все пробачила.
У перші роки, як Микола тільки пішов до іншої, Маруся, уявляючи зустріч із чоловіком, обзивала його подумки, виливала всю образу, яку носила в серці. Потім Маруся затялася показати уявному Миколі1, як добре без нього живеться їй із дітьми. А нині жінці просто хотілося поговорити з чоловіком, який досі лишався їй рідним, можливо навіть – коханим.
«Ма’, до нас батько приходив, – подзвонила до Марусі дочка. – Приніс гостинці внукам. Інтересувався, як живемо. Запитував, чи можна до тебе зайти». – «А ти що?» – «Кажу: «Йдіте самі попитайте». Правильно ж?» – «То він давно у вас був?» – «А во тільки з хати вийшов. Так що, ма’, готовтеся».
В Марусі від хвилювання руки затремтіли. Давай у шафі лахи перебирати, що би то вдягнути. Витягнула найгарніше плаття, в якому її на пенсію відправляли. Всунула у вуха золоті сережки. Вскочила у туфлі на каблуках. Аж тут двері – р-р-ри-и-ип. У Марусі аж похололо всередині. Ватяними ногами пішла з вітальні до коридору, глянула – а в дверях він, ЇЇ Микола. І зупинилася.
Хвилини дві вони просто дивилися одне на одного. У їхніх поглядах були і біль, і туга, і страждання. «Привіт, Марусю, – першим промовив Микола. – Не чекала?» Вона не знала, що сказати. Бо якщо чесно, то чекала. Так чекала!..
Микола прочитав цю відповідь в очах дружини. Поставив на підлогу валізу. Підійшов до Марусі. Узяв її лице в свої долоні. Заглянув в очі, повні сліз. І ніжно поцілував…
Сльози каяття
Після того дивувалися люди, нащо Маруся прийняла зрадника. Хай би, мовляв, совався там, куди втік. Але діти підтримали мамине рішення. Сказали: «Робіте так, як вам добре. А інші хай засунуть свого язика подалі».
Маруся так і зробила. Прийняла, пробачила, й зажили вони з Миколою душа в душу. Навіть у молодості не було в них такої любові, як тепер. Маруся йде в ліс по ягоди – і Микола з нею. Микола їде сіно косити – і Маруся з ним. Навіть по хліб у магазин – і то разом.
А недавно копали обоє бульбу, напекло Марусі голову на сонці. Поки ввечері Микола порався у хліві, дружина прилягла на дивані й задрімала. Зайшов чоловік до хати, глядь – Маруся бліда, очі заплющила. Він до неї. Став тормошити. А коли вона прокинулася і спитала «Що сталося?», то розридався, як мала дитина: «Я так злякався, що ти мене покинула, – і давай цілувати руки дружині. – Пробач мені, Марусенько. За все пробач. Ти ж мене навіть не спитала, де пропадав усі ці роки. Не дорікнула, що так поступив із тобою і дітьми. А я ж ношу в собі той камінь. Ношу і все не наважуся зняти з душі тягар».
І полилася в кімнаті довга, важка, сповнена болю розмова…
Микола зізнався, що тоді на сезоні зустрів молоду дівку – красиву, у ліжку гарячу. І таке з ним зробилося, що не міг без тої дівки ні їсти, ні спати. Тільки вона в голові – й усе: ні дружини не треба, ні дітей.
Як покірне теля, ходив він за тою дівкою. Вона на нього чималий кредит оформила, на кілька робіт влаштувала.
«Пахав я, Марусю, як віл, – з ранку до смерканку. А на вихідні хату будував. Бо коханчина була стара – ще від баби, – розповідав Микола. – Тільки переселилися в новий дім і кредит погасили, за який збудували хату, закомандувала коханка іномарку. Бо вона собі надумала возити до райцентру на базар молоко, сир, сметану, а для того їй, бачте, треба машина під дупу. Знову оформила на мене кредит, і знову я пахав, як віл, аби гроші в банк віддати».
Із часом коханка так розкрутилася, що вже мала у місті на базарі цілий магазинчик. Відтак Миколі сказала кидати всі роботи і працювати вдома на хазяйстві. Бо тепер коханка надумала тримати п’ять корів. А біля них же хтось має працювати. Тож поки вона торгувала, Микола «вкалував» біля худоби.
«І все б нічого, якби зароблені гроші та пройдоха не забирала собі, – продовжував Микола. – Я так втомився просити в неї на цигарки, що просто кинув курити. Десь пива зайти попити – теж треба запитати дозволу, щоб узяти пару гривень. Сама вдягнеться, взується в усе найкраще – і поперла у свій магазин, а мені навезе з гуманітарки лахміття й каже: «Тобі біля хати і того вистачить».
Але останньою краплею Миколиного терпіння стала звістка, що коханка завела собі в місті іншого, а чоловікові брехала, що то водій-вантажник, не більше.
«Як застукав я на гарячому тих голубків, то хотів прибити на місці! – згадував далі Микола. – Але потім подумав: «То це через них іще в тюрму сідати? Нема дурних!» Зібрав у чемоданчик свої речі. Пішов на вокзал, сів і думаю: «Куди ж поїхати?» І тільки тоді мені очі відкрилися: нікого в цьому світі не треба, крім дітей і тебе, Марусю. А я, падло, проміняв вас на якусь профуру…»
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
