Ользі 24, в неї – 4-та стадія раку, і жінка просить урятувати свого чоловіка, якого вже 2 роки рашисти тримають у полоні.
Їхнє знайомство відбулося 2015-го. Ольжина подруга зустрічалася з хлопцем. Той мав друга. Так і зійшлися. Це не було кохання з першого погляду. Але з перших митей чоловік огорнув Ольгу такою увагою, ніжністю, турботою – «наче до квітки», - йдеться у газеті «Твій вибір».
– Я була дуже юна, тільки закінчила школу. Ми дуже довго збирали на весілля, бо для нас було принципово не брати коштів у батьків, – розповіла Ольга «Українській правді». – Мені казали, «спочатку потрібно чогось досягти в житті». А я вирішила досягати цього разом із чоловіком. У нас краще виходить разом, ніж окремо. І у 18 років я вийшла заміж.
Поправляла шарфик – і намацала в себе пухлинку
Про те, що має рак, Ольга дізналася 2021-го. Це був травень. Вона йшла вулицею, поправляла шарфик – і намацала в себе невеличку ґульку. Зразу пішла до лікарів. І діагноз підтвердився.
– Мій чоловік зразу почав шукати якісь клініки, лікарів. Ми дуже багато читали про хворобу, стали активно їздити на консультації. Я одразу зрозуміла, що це онкологія, звернулась до лікаря. Він мене дуже підтримував морально. Не знаю, чи впоралась би без чоловіка, – згадувала Ольга.
На початку жінка взагалі нікому не хотіла про це розповідати. Просила дати трошки часу, щоб навчитися казати «в мене рак» і не плакати. Але чоловік мусив пояснити на роботі, навіщо йому треба відлучатися. І через тиждень вони розповіли людям правду.
– Це важко, коли тебе жаліють очима. «Не дивіться так на мене, я не збираюсь сьогодні помирати. Може, завтра», – пробувала я жартувати. Але все одно було важко, – зізналася Ольга.
Маючи другу стадію онкозахворювання, жінка почала з рідного Бердянська їздити до Маріуполя на хіміотерапію. Після першої «хімії» в неї стався мікроінсульт. Після другої почався повномасштабний наступ. У Бердянську не було онкологічного відділення. І лікування зупинилося. Аж коли з окупованого міста виїхала до Запоріжжя, пройшла обстеження. Лікарі сказали: «З імовірністю 90% у вас ремісія. Але треба дообстеження». Ольга вийшла від лікарів щаслива, Чомусь була впевнена, що в неї справді ремісія. І всю увагу переключила на порятунок чоловіка, який на той момент уже був у полоні.
Поки добивалася звільнення коханого, хвороба прогресувала
– Він до останнього не розповідав, у якому жахливому становищі вони в Маріуполі. Не хотів, щоб я хвилювалася. Казав: «Усе нормально». Хоча частина його побратимів уже прощалася з рідними, – розповіла Ольга. – Щоб подзвонити один-два рази на тиждень, хлопці мусили вибратися на якийсь будинок, коли їх обстрілювали з неба, землі й моря. Чоловік телефонував мені 26 березня, 27-го написав СМС. Після цього зв’язок обірвався.
4 квітня з російських Telegram-каналів жінка дізналася, що весь його батальйон потрапив у полон. І відтоді почалася активна робота, щоб витягнути коханого звідти.
– По десять разів на місяць їздила із Запоріжжя на мирні акції – в Києві, Дніпрі, Вінниці, Житомирі, всюди, де було можливо. Ми їздили в Донецьку область до командира 36-ї бригади. Я була повністю в боротьбі за свого чоловіка. А на хворобу звернула увагу, коли вже стало дуже погано, температура під 40 і не збивалася, на шиї – шишки, розміром з кулак. Пішла до лікарні: четверта стадія…
Ользі призначили 12 курсів хіміотерапії: один – кожні два тижні. Після першого ж курсу жінка потрапила в реанімацію – балансувала між життям і смертю.
– Лікарка до мене підійшла і каже: «Олю, нам треба номер телефону когось із твоїх рідних на випадок, коли з тобою щось станеться». Я розуміла: йдеться про смерть. І розвела руками. Бо в мене нікого немає. Чоловік у полоні… Але, – зауважила жінка, – зараз, після десяти курсів, я вже трохи відійшла. Тиждень лежу в лікарні, потім трішки оговтуюсь від хіміотерапії, встаю і знову їду на зустрічі, на акції.
Багато людей, які пройшли шлях Ольги чи лікують рак зараз, дивуються, звідки вона бере енергію. Адже після «хімії» немає сил ні на що. А молода жінка їм пояснює: в них головна проблема – їхнє захворювання, а в неї – повернути чоловіка. Бо два роки з нього знущаються, його катують, і йому значно важче, ніж їй.
– Так, мені буває себе шкода, – зізналася Ольга. – Але це швидко минає. Я просто не маю на це морального права. Коли мій чоловік стане вільним, я знову стану собою. Ось тоді й зможу лягти йому на плече і розповісти, як мені було погано.
«Боже, я б усе віддала, щоб його обійняти»
Щоб наблизити звільнення полонених, їхні рідні об’єдналися в громадську організацію, в якій уже 250 членів. Хтось займаються документами, хтось організовує зустрічі, придумує нові ідеї для акцій, займаємося волонтерською діяльністю.
– За два роки полону я отримала від чоловіка один лист, у травні. Там було чотири рядки. У грудні 2022-го в однохвилинному відео побачила його лице – бліде, аж сіре: без сонця, без їжі. А в жовтні він мені зателефонував. Це було всього п’ять хвилин по відеозв’язку, але я була дуже щаслива, бо ми побачили одне одного…
Чоловік жодним словом не обмовився про випробування в полоні. Так само, як і Ольга не розповіла, що має четверту стадію раку. Та оскільки Ольга досі без волосся, чоловік, вочевидь, здогадався, що з дружиною не все гаразд. Але вони обоє тримаються, бо мають, просто мусять дочекатися одне одного.
– У мене вдома висить багато наших спільних фото з коханим. Я прокидаюся, і в мене зразу перед обличчям наш великий портрет. Я заходжу на кухню – холодильник завішаний нашими фотографіями. Повертаю голову на шафу – там купа різних плакатів із акцій. Саме з наших спільних фото я черпаю силу… Коли приходжу в лікарню перед хіміотерапією, перше запитання від лікарів – чи є якісь новини про чоловіка. І далі я лікуюся. Стискаю зуби, коли мені болить. Але я не можу зараз померти. Тому що хто його буде витягувати з полону?.. – риторично запитала Ольга. – Мій чоловік – це моє перше і останнє кохання. Наступного року ми будемо святкувати 10 років із моменту знайомства. Мені так хочеться побачити його усмішку, відчути його запах. Боже, я б усе віддала, щоб просто на п’ять хвилиночок обійняти чоловіка…
Із батальйону, в якому служив чоловік Ольги, в полон потрапили 277 людей, звільнено тільки 23. А загалом росія утримує понад 3500 українських захисників та захисниць. І про всіх них можна написати розповідь, від якої серце розривається від болю…
Ніна Грицюк
Іще більше історій, які і розчулюють до сліз, і дарують розраду та усмішку, ви знайдете у свіжому номері газети «Твоє життя». Видання вже на розкладках продажу преси. А щоб кожного місяця отримувати цю неймовірно душевну газету, передплатіть «Твоє життя». Ціна – 10 грн на місяць.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
