Ми з Ігорем почали дружити ще зі школи. А що жили по сусідству, то завжди ходили разом: і на уроки, і з дискотек. Коли мама казала, що хотіла би мати такого зятя, я тільки фиркала: мовляв, ми з Ігорем друзі – і нічого більшого між нами бути не може.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Утекли від ковіду й нещасливого кохання
Після випускного ми роз’їхалися. Я на навчання до Львова, Ігор – до університету в Києві. На канікулах ми часом зустрічалися, ходили на якісь виставки, в кіно. Бо що було робити двом студентам?
На п’ятому курсі ми майже одночасно пережили зраду: мене кинув хлопець, Ігоря покинула дівчина. В той час якраз почалася пандемія ковіду, студентам дозволили навчатися дистанційно, і ми з Ігорем подумали: а чому б нам удвох не поїхати в Карпати? Тим паче, що він якраз улаштувався в ІТ-сферу і почав отримувати непогані гроші.
Якщо чесно, життя на забутому Богом хуторі серед гір було, мабуть, найщасливішим за всі мої роки. Ми носили воду з криниці, пекли хліб у старій печі, щовечора палили грубку. Нам із Ігорем настільки добре було разом, що ми забули і про пандемію, і про свої зраджені кохання.
В один із вечорів ми вмостилися на одному стільці перед грубкою, дивилися на вогонь, і в якийсь момент Ігор обійняв мене за талію, зазирнув в очі і… поцілував. Я досі пам’ятаю, які ніжні були його губи, які солодкі. В мене голова пішла обертом. А Ігор цілував усе пристрасніше. Гладив моє волосся, спину, груди. Я просто мліла в його обіймах. І якось само собою вийшло, що…
…Коли ВСЕ відбулося, мені стало соромно навіть глянути на Ігоря. І якби на наш хутір ходив хоча б якийсь транспорт, я точно втекла би звідти. Але Ігор настільки тонко відчував мою душу, що зумів знайти потрібні слова. Після нашої розмови мій сором розвіявся, як туман у долині. А коли Ігор притулив мене до своїх грудей, я зрозуміла: ось вона яка – справжня любов…
Майже силою він випхав мене за кордон
Усю весну ми провели з Ігорем удвох. Улітку 2020-го одружилися. Переїхали жити до Києва. Я стала викладати англійську мову у приватній школі. Ігор продовжував працювати в ІТ. Тож зовсім скоро ми заробили на квартиру у столиці. Потім купили собі машину. Коли приїжджали провідати батьків, нам заздрили майже всі – і родичі, і знайомі. Бо всього за рік ми отримали те, про що інші можуть тільки мріяти.
Але настало 24 лютого 2022-го…
Сказати, що це був для нас шок, – не сказати нічого. Ми якраз відпочивали у друзів за містом. Тому бачили все – і кацапські танки, і вертольоти, і загиблих людей. Коли просто на наших очах москалота поцілила в машину з дітьми і там живцем згоріла уся сім’я, Ігор сказав, що піде воювати.
Я розуміла: чоловіки мають іти до війська, щоб захищати жінок і дітей. Але водночас усвідомлювала: додому з війни повернуться не всі. А хто виживе, ніколи вже не буде таким, як раніше. Тому мене розривали сумніви.
Коли Ігорю на фірмі повідомили, що можуть влаштувати йому легальний переїзд за кордон, Ігор відмовився. Сказав, зараз для нього головне – вигнати кацапську наволоч, а через місяць-другий, коли все закінчиться, він повернеться до роботи, і все буде знову, як раніше.
Спочатку Ігор служив у лавах тероборони. Бо ж куди його послати, якщо він навіть автомата в руках не тримав? Час від часу ми з ним зустрічалися: то я до нього їздила, то він до мене на день-другий. Ми відчували неймовірну близькість: от справді – як дві половинки єдиного цілого.
А одного вечора Ігор зателефонував і повідомив: «Я пройшов курси бойового медика. Наш підрозділ перекидають на схід. Тепер я буду надто далеко, щоб тебе захистити. Тому ти маєш переїхати до Польщі. Я домовився з друзями: вони тебе приймуть, допоможуть. Тільки прошу: зроби, як я кажу».
Я всю ніч тоді проплакала. Від того, що він усе зробив так, як сам захотів. Навіть не порадився зі мною. Не подумав, а як мені тут самій. Та найбільше добило, що я ще нічого не відповіла, а він уже домовився про мій переїзд за кордон. При тому, що наші з ним батьки живуть у Волинській області і я могла би спокійно лишитися в них. Та Ігор стояв на своєму: «Не сьогодні завтра кацапи можуть піти з білорусі. Що вони роблять із цивільними, ти бачила в Бучі. Тому збирай речі і виїжджай», – сказав так, наче він мій командир, а я його підлегла. Сперечатися з ним не було сенсу. І я вирішила: добре, поживу місяць-другий у Польщі, а потім вернуся.
Це вже була чужа мені людина
Життя за кордоном справді було іншим, ніж в Україні. Ігореві знайомі забезпечили мене всім: житлом, продуктами, соцпакетом. Згодом підшукали роботу, де потрібні були фахівці зі знанням української та англійської.
Робота мені дуже подобалася. Тож, коли на фірмі запитали, чи хотіла би я переїхати до Британії і там продовжити кар’єру, я, не роздумуючи, погодилася. Ввечері розповіла про це Ігорю. Та він замість зрадіти розсердився: «Я думав, ти будеш у Польщі, час від часу до мене приїжджатимеш. Мені за місяць-другий обіцяли дати відпустку на тиждень. А ти попрешся бозна-куди». – «Ігорю, хіба Британія – це так далеко? Лоукостом перелечу до Варшави, Любліна чи Кракова, а звідти – в Україну. Ти тільки скажи – я зразу до тебе», – пробувала його заспокоїти.
Але після тієї розмови наші з Ігорем стосунки дали тріщину. На перший погляд, усе здавалося таким же, як раніше, але в розмовах, у переписці відчувався холодок. Ігор почав допитуватися, де я була, з ким зустрічалася, що робила. Чи не довіряв, чи ревнував? Не знаю. Я пробувала з’ясувати, що не так. Але у відповідь чула тільки чергові докори.
Коли Ігореві дали нарешті відпустку на два тижні, я відразу поїхала до нього. Сподівалася, коли ми знову опинимося в Києві, в нашій затишній квартирці, то станемо такими, як раніше. Але поруч зі мною була фактично чужа мені людина. Ігор став агресивним. Що би я не робила – все не так. На мої спроби з ним поговорити, докоряв: «Ти все одно мене не зрозумієш». Я запропонувала сходити разом до психолога, то він розсердився: «Вже хочеш мене у психушку запхати?» Ночами він кричав. Після того, як отримала від нього декілька ударів уночі, сказала, що спатиму окремо. Та Ігор знову образився. Я намагалася пояснити, що посттравматичний синдром – це закономірно, але треба його позбутися, щоб нормально жити далі. «Ну, так, – скривився він, – ти собі вже нормально за кордоном оформилася». Одне слово, я ледве витримала ті два тижні, щоб остаточно не розсваритися.
Поруч із іншим я відчула спокій
Коли повернулася до Британії, то сама записалася до психолога. Ентоні, так звали спеціаліста, розумів мене з пів слова. Бо, як виявилося, не я одна маю такі проблеми. Після наших розмов із Ентоні мені ставало справді легше. Та й сам він виявився дуже приємним молодим чоловіком.
Якось після занять мені захотілося віддячити Ентоні. Бо він брав із нас, українок, символічну плату. Я запитала, чи можу пригостити його нашим борщем із пампушками. Ентоні погодився. Бо, як виявилося, він пише докторську, в якій досліджує кухню різних країн і порівнює її з ментальними особливостями народів.
Той вечір ми провели у мене на кухні. І вперше за майже два роки я відчула, що таке – спокій на серці і затишок. Коли ми прощалися з Ентоні, він запросив мене на чай. Сказав, хоче віддячити за борщ і пригостити справжнім англійським кексом. А потім якось само собою вийшло, що ми обмінялися поцілунком. Він був дружнім, без будь-яких натяків. Але я відчула те саме, що колись із Ігорем, – коли ми сиділи з ним на одному стільці біля грубки.
Ви скажете, я безсовісна зрадниця? Так, і я за це себе дуже гризу. Просто війна так змінила мого чоловіка, що я не знаю, як нам бути далі. От і вирішила відкрити вам свою душу…»
Історію записала Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
