Люда налила кави, поставила кружку на тацю, поправила зачіску і попрямувала до столика в кафе, де вже тиждень працювала офіціанткою. Молодий чоловік подякував. Правою рукою потягнувся до кружки, а ліву сховав під столом.
Про це пише газета "Твій вибір".
– Протез? – запитала Люда.
– Ага, – дещо втомлено відповів хлопець років 23-х.
– І де?
– Під Бахмутом, іще минулої зими.
– Що далі плануєш?
– Хочу до своїх пацанів вертатися. Трохи підучуся з протезом стріляти і піду.
Ось так слово за словом – розговорилися. Люда помітила, що сподобалася молодому чоловікові. А коли почула, що його звати Руслан, то навіть натякнула, мовляв: Руслан і Людмила – то вже знак долі.
Руслан, якому давно ніхто не казав компліментів, того ж вечора запропонував провести Люду додому після роботи. Дівчина виявилася дуже балакучою. І завжди мовчазному Русланові було якось затишно й добре з цією кралею. Поруч із нею він не думав про те пекло, яке пережив, навіть фантомні болі від неіснуючої руки докучали не настільки. Дівчина розповіла, що в місті вже три роки. Після закінчення технікуму підпрацьовує офіціанткою. Хотіла би й далі десь навчатися, але не має грошей, бо мусить винаймати квартиру. «То переїжджай до мене, – запропонував Руслан. – Мої батьки переїхали в село. Так що в мене одна кімната пустує. Якраз буде для тебе».
Люда наче тільки й чекала цієї пропозиції. Бо, щойно хлопець озвучив запрошення, як вона не просто погодилася, а запропонувала того ж вечора помогти їй зібрати речі і на таксі перевезти їх до Руслана. Хлопця здивувало, що Люда, з якою тільки сьогодні познайомилися, так швидко організувала свій переїзд. І тільки потім він дізнався: дівчина поспішала, бо хазяйка квартири саме поїхала на дачу й можна було, не заплативши їй за місяць проживання, тихенько «злиняти». Так, власне, і вийшло.
Переспали – і до РАЦСу
Ось уже місяць Люда з Русланом жили в одній квартирі. Хлопцеві здавалося, що все відбувається наче не з ним. Бо Люда огорнула його такими увагою та любов’ю. А що вже в ліжку витворяла – ну, справжня пантера!
І от після чергового шаленого сексу Люда, пригорнувшись до Руслана, принишкла. Хлопцеві навіть здалося, вона заплакала.
– Що з тобою? – не зрозумів.
– Та от думаю… Ти підеш на війну, в те пекло. А що без3 тебе буду робити я?
– Якщо любиш – чекатимеш…
– Де? Знову тинятися по орендованих квартирах?
– Нащо? Тут лишайся.
– Ага, приїдуть твої батьки: «Хто така, давай за двері». І що тоді?
– Не переживай. Вони такого не скажуть. От познайомлю тебе з ними – сама побачиш, які вони класні.
– І як ти мене представиш: «Добрий день – це моя коханка, вона тут житиме»?
– Чому ж «коханка»? Наречена.
– Все одно це якось не надійно. От якби ми розписалися...
Руслан не повірив своїм вухам.
– То ти згодна?! – радісно подивився на Люду. – А я переживав, що відмовиш. Бо ти молода, гарна, а я що – каліка безрукий.
– Ти для мене найкращий у світі! – обійняла його Люда. – І я хочу завжди бути твоєю. Навіть коли ти будеш там, на фронті, знай: я чекаю тебе…
Вже наступного дня після тієї розмови Люда запропонувала хлопцеві подати документи на укладання шлюбу. Руслан не очікував такої поспішності.
– Але ж батьки… Треба їх запросити… – спробував пригальмувати процеси.
– А зробімо їм сюрприз, – запропонувала Люда.
– Ні, мої такого не зрозуміють. Я в них єдиний син. Мамка і так усі сльози виплакала, поки я воював. Та й батько в мене класний мужик. Я мушу їх запросити на розпис.
Але не встиг Руслан заїкнутися батькам про майбутнє одруження, як мама з татом того ж дня примчали старим жигуликом із села. Занесли до квартири сумки з продуктами. А далі завели серйозну розмову. Мовляв, любите одне одного – добре, живете разом – хай, але одружуватися через півтора місяця після знайомства – то занадто.
– Мамо, коли я піду на «передок», то хочу, щоб удома на мене чекала жінка, – пробував пояснити Руслан. – Хочу, щоб було з ким по душах поговорити.
– Я тебе, сину, розумію, – сказала на те мама. – Але поки що ти проходиш реабілітацію. На «передок», як ти кажеш, ніхто тебе зараз не візьме. А як підлікуєшся, навчишся нормально користуватися протезом, тоді й побачимо, що до чого.
Нема фронтових виплат – іди на роботу
Після тієї розмови батьки поїхали додому. Навіть заночувати не схотіли. Але тільки за ними зачинилися двері, як Люда вибухнула гнівом:
– То це ми тепер будемо танцювати під дудку твоїх стариків?!
– Не називай так моїх маму з татом. Це по-перше. А по-друге, яка різниця, коли розписуватися, – завтра чи через місяць. Буду вертатися до пацанів – перед тим обов’язково розпишемося з тобою. Так підходить?
Люда мить подумала. А потім погодилася:
– Хай так. Але тоді нам треба подумати, куди тебе прилаштувати на роботу. Бо сто тисяч фронтових, як я розумію, нам іще довго не будуть світити.
Руслан і сам уже думав про те, куди би працевлаштуватися. Тим більше, що на Люду грошей ішло чимало. То їй треба вдягнутися, то взутися, то нового телефона купити. Ні, Русланові нічого не було шкода для своєї дівчини. Але його фінансові можливості були явно меншими, ніж Людині забаганки.
І от доля усміхнулася молодому чоловікові. Бо на одному з благодійних вечорів він познайомився з місцевим бізнесменом. Той розпитав про поранення, про життя в тилу. А коли почув, що Руслан шукає роботу, запропонував: «Якщо зможеш їздити машиною – візьму до себе, бо попереднього мого водія недавно мобілізували».
План «Знайомство»
Робота водієм Русланові подобалася. Та й сам Віктор Васильович виявився хорошою людиною. Платив нормально, дорученнями не завалював, з розумінням ставився, коли Руслан відлучався до реабілітолога.
– Слухай, а що той тип собою представляє? Ну, шеф твій, – запитала якось Люда.
– Та що – мужик як мужик. Має свою фірму. Багато помагає на армію. Має сина першокласника.
– А дружина?
– З нею в них, наскільки знаю, нелади. Вона більше живе за кордоном, має там бізнес. Тому за їхнім малим приглядає няня.
– А хата в них яка?
– Гарна, на два поверхи, прямо в лісі стоїть.
– Часто до них їздиш додому?
– Буває. То малого зі школи забрати, то няню привезти.
– От би мені побачити, як люди живуть!.. – мрійливо промовила Люда. – Візьми коли мене із собою. Скажемо, що ти по дорозі маєш кудись мене підкинути.
– Та якось не зручно…
– Не зручно на стелі спати – ковдра падає, – відрубала Люда. – Коротше, подзвониш мені. Я тільки одним оком гляну і все.
Але все вийшло зовсім не так, як обіцяла дівчина…
Того дня Руслан зателефонував коханій Люді. Дівчина давно просила показати будинок того бізнесмена, в якого Руслан працював водієм. От і випала нагода: син бізнесмена, першокласник Денис, захворів, і його треба раніше привезти зі школи додому.
– Скажу шефові, нібито ми з тобою мали в одне місце заїхати, а тут через хворобу Дениска плани помінялися і я мусив тебе взяти із собою, – пояснив Люді.
– Який же ти в мене розумний, – засміялася дівчина. І, щойно поклала телефон, взялася чепуритися. Адже мала виконати сьогодні дуже важливу місію.
Коли Руслан заїхав автівкою у двір до бізнесмена, Люда запропонувала першокласнику Денису:
– Щось ти геть хворенький вигляд маєш. Давай-но я тебе проведу до будинку. Якщо не проти – поможу зробити уроки. Хочеш?
Руслан аж очі витріщив:
– Людо, ти куди: ми ж домовлялися, ти тільки одним оком глянеш і все.
– Ну, так. Але ж я не кину хворої дитини?
Руслан пробував зупинити дівчину. Але вона навіть слухати не хотіла...
Чим закінчився такий «випадковий» візит – дізнаєтеся у другій частині цієї історії «Оце пригрів змію на грудях», яка вийде в наступному номері газети.
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
