Нині незряча дівчинка пише пісні і грає на музичних інструментах
Богдана та Ігор Невольки зі Львівщини мали чотири власні доньки, мешкали в однокімнатній квартирі у Львові. Та це не завадило їм зважитися удочерити ще одну донечку. Але тоді вони і гадки не мали, що дитина буде незрячою.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Покинуте дитя простягнуло ручки до майбутньої мами
Мама родини, Богдана Неволько, сама виросла у багатодітній сім’ї. Її матір була сиротою і часто ділилася з дітьми болями сирітського життя. Богдан Неволько у 16-річному віці також залишився сиротою, тож добре знав, як жити без батьківського плеча і ніжних маминих обіймів. Пані Богдана, уже будучи мамою чотирьох діток, була волонтеркою у Дитячому будинку. Їй було шкода малечу. Більші, менші – всі були з різними проблемами і вадами. Одного разу в групу принесли дівчинку Ангеліну, поклали її в ліжечко, де вона одиноко лежала. Жінка згадує, щойно підійшла до дівчинки, та простягнула до неї ручки…
Тоді Ангеліні було 11 місяців. Вона важила лише 6 кілограмів і не те, що не ходила, навіть сідати не намагалася. Жінка сфотографувала її і показала всім удома. Тоді дівчатка в один голос попросили, аби мама забрала її додому.
Коли подружжя Невольків вирішило взяти знедолене дитя у свою родину, їм сказали, що у дівчинки важкі діагнози – мікроцефалія (головний мозок не розвивається належним чином, внаслідок чого розмір голови є меншим від нормального), і що вона не чує. Також сказали, що у неї катаракта, але її можна позбутися операцією.
– Ми ще не знали точного діагнозу щодо очей, думали, що це катаракта і вона операбельна. Коли зібрали гроші їй на операцію, дізналися, що в неї – ретинопатія п’ятого ступеня (захворювання сітківки ока), і це вже невиліковно і назавжди, – розповідає пані Богдана.
Ігор Неволько додає, що до них приїжджали з Канади з Асоціації запобігання сліпоти. Познайомившись з Ангеліною, вони звернулися до світових офтальмологів за консультацією. Ті відповіли, що якби дитину прооперували до 3 місяців життя, то 80% зору було б збережено. Тому дитині довелося вчитися жити незрячою, вчилися й інші діти, як із нею поводитись.
Називала себе «пупом землі»
– Вона сама себе називала «пуп землі», бо справді, весь наш світ крутився навколо неї, – додає мама.
– Коли мама показала нам фото Ангелінки– ми одразу захотіли її забрати. А коли я побачила її вживу, то взяла потримати на руки. Вона була така мила. Ніякої думки, що це якась чужа дитина, не було. Нас одразу було четверо, тому ми уміли дивитися одна за одною. А тут маленька з'явилася, то ми навіть сперечалися, хто буде за нею доглядати, бо хотіли всі, – розповідає одна з доньок подружжя – Лія.
Голова сімейства додає, що попервах дівчинка зовсім не реагувала на оточення, коли її брали на руки – вона навіть не рухалася. Вперше пішла ніжками у 2 роки.
– Як читаєш її діагнози, то здається, ніби вона десь з поля бою, з війни прийшла, – каже тато Ігор.
Дві доньки подружжя грали на музичних інструментах, і дитина весь час перебувала у музичному середовищі.
– В нас так цікаво було: одна донька в одному кутку грає на бандурі, інша – на фортепіано, і це все робилося одночасно. А та дитина так і росла, серед того всього гомону, – сміється мама Богдана.
Під дівчинку облаштували усю школу!
І нині Ангеліна, яка ніяк не реагувала на звуки, має абсолютний слух і професійно займається музикою та грає на музичних інструментах. Уже 16-річна Ангеліна дуже любить співати і навіть сама пише пісні. Вдома грає на фортепіано, на вулицю не виходить без гітари. Уявіть лишень, дитина, яка не бачить нот, сприймає музику на слух і відтворює її на інструментах!
Вона стала першою в Україні дитиною, яка пішла в загальноосвітню школу в рамках інклюзивної освіти. Вона усе запам’ятовує, в голові рахує багатозначні цифри! Множення, ділення, залишок – вона все мусить тримати у голові, бо нічого не може занотувати. Для неї не просто створили інклюзивний клас, а й всю всю школу довелося зробити максимально безпечною та зручною. А перша вчителька дівчинки була вчителькою від Бога. Вона загорілася бажанням допомогти їй і навчити її. Навіть самотужки опанувала шрифт для незрячих і переписувала Ангеліні книжки.
– Мене на кожному кроці підтримують, допомагають. Не дадуть ніде вдаритися, впасти. Мене дуже люблять, і це дає мені багато радості. Мені приносить велике задоволення музика. Я мрію бути вокалісткою. Або вчити вокалу дітей. Минулого Різдва ми співали з «Піккардійською терцією», їздили у тур по всій Україні. Буває, виходжу на сцену – і всі страхи десь діваються, – розповідає щаслива і завжди усміхнена Аліна.
«Нарешті я нормальна дитина! В мене є тато і мама»
Власне саме Ангеліна стала дверима до усиновлення для подружжя Невольків. Спочатку вони взяли п'ятеро діток – двох братиків, дві сестри і ще одного хлопчика. Коли діти виросли, подружжя взяло ще двох малюків, і минулого року – ще троє дітей. Нині у Богдани та Ігоря – Дитячий будинок сімейного типу у Великому Любені, де нині виховуються 10 дітей.
В хаті завжди галас, але цьому всі раді – бо це весело. Аби пограти футбол чи волейбол – завжди є готові команди. Кожна дитина в родині має власний велосипед, прогулянки на якому відбуваються щодня. Їздить велосипедом і Ангеліна, тато підводить її до двоколісного, і сам їде біля неї. У дворі родині – великий тенісний стіл. Тримають і домашніх улюбленців, які є великою потіхою для дітей.
Ангеліна знає, що вона не рідна. Дівчинка болісно сприймає те, що в дитячих будинках стільки залишених діток.
– Кожна дитина повиннна мати сім’ю, а не страждати в дитячих будинках. Сім'я – це сенс життя дитини, – каже Ангеліна, мало не плачучи.
– Діти, здані в дитбудинок, – зраджені і покалічені морально. Коли ми взяли одного хлопчика, привезли його додому – він сказав: «Все, нарешті я нормальна дитина! В мене є тато і мама», – завершує голова сімейства.
Ірина Бура
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
